Афанасьєв Дмитро Володимирович («Лимон»)

Афанасьєв Дмитро Володимирович

Дата та місце народження: 7 січня 1984 р., м. Краматорськ, Донецька область.

Дата та місце загибелі: 4 травня 2015 р. (помер від поранень).

Підрозділ: Добровольчий батальйон ''ОУН''.

Обставини загибелі: 3 травня 2015 р. був поранений поблизу селища Піски (Ясинуватський район) під час мінометного обстрілу російськими бойовиками — 120-мм міна влучила в окоп, де бійці монтували кабель (поранення отримали двоє бійців). Дмитро помер від отриманих поранень у лікарні міста Селидове о 7-й годині ранку 4 травня 2015 р.

Місце поховання: м. Краматорськ, Донецька область, селище Красногірка (фото надгробку:  ).

Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 7, ряд 4, місце 3.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 97/2021 від 12 березня 2021 року, "за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сльози матері

Ти бачив коли не будь як ридає мати?
Які при цьому шепотів слова?
— Не плачте жінко, хороніть солдата,
Душа якого ще не відійшла.

Ваш син — герой, йому кричали «Слава».
Ваш син — Вітчизну боронив.
Під свисти куль з чужого автомата,
Він тільки Ваше ім’я шепотів.

Коли останні сили покидали,
В його очах я бачив образ Ваш,
Я нахилився, губи промовляли,
«Пробач рідненька! Вже прийшов мій час».

Він не жалів за тим, що гине в бої.
Не плакав, сліз у нас нема.
Він згадував, старі, стрункі тополі,
Й стежинку, до подвір’я що вела.

А на порозі мати одинока,
Її ласкаві руки у землі,
І губи тонкі шепотіли потай:
— Вернеться син, кінець війні.

Одружиться, народить купу діток,
Збудує дім, в нім щастя заживе.
Там пахнутиме молоком і хлібом,
Натомість, запах крові пропаде.

Та грім дзвінка із мрії вириває,
І хтось повідомляє про біду.
Сидить старенька на порозі і ридає,
Ламає руки і кляне війну.

Не сльози, грона з щік спадають,
Немає місця в світі цій душі.
Де плаче українська мати — проростають
З кривавої землі калинові кущі.

В останню мить солдат згадає матір,
Її душевне слово і тепло,
І серце сину буде відчай рвати,
За те, що біль матусі принесло.

Світлана Ковб
Вічна пам'ять!
від Олі Сєніної