Кифоренко Борис Борисович

Кифоренко Борис Борисович

Дата та місце народження: 11 квітня 1974 р., м. Вінниця.

Дата та місце загибелі: 29 серпня 2014 р., с. Новокатеринівка, Старобешівський район, Донецька область.

Звання: Полковник.

Посада: Командир полка.

Підрозділ: 121-й окремий лінейно-вузловий полк зв'язку.

Обставини загибелі: Загинув 29 серпня 2014 р під час виходу з Іловайського котла т.зв. "Зеленим коридором" на дорозі в районі с. Новокатеринівка Був у командирському уазику. Разом з ним також був майор Гладков Андрій Валерійович, капітан Світличний Олександр Григорійович та водій, який залишився живим. Попереду нього також рухався БТРі зв'язку пiд номером 004. БТР підбили і весь екіпаж згорів: солдат Солодовнік Евген Олегович, механік-водій, молодший сержант Юрковець Ігор Володимирович, та майор Губа Яків Миколайович. 2 вересня 2014 р. тіло Кифоренко Б.Б. разом з тілами 87 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до запорізького моргу. Був упізнаний бойовими товаришами та родичами.

Військова операція: Бої за м. Іловайськ.

Сімейний стан: Залишилися дружина та дві доньки, тринадцяти та одного року.

Місце поховання: смт. Авангард, Овідіопольський район, Одеська область (фото надгробку:  ).

Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 3, ряд 7, місце 14.

Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня

Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Нагороджений "Іловайським Хрестом" (посмертно).

від Мар'яни Филипової від ст. лейтенанта Гуска Є.М. от Живоры Евгения от ст.л-нта Гизатуллина.
Спасибо за жизнь.
від Святослава від Валянова Ю.І. від Олексія Зайця

Борис Кифоренко народився у Вінниці 11 квітня 1974 року. Ріс і навчався хлопчина у дуже красивому мальовничому селі Демівка Чечельницкого району Вінницької області. Це - старовинне село, яке багато чого пережило протягом своєї понад півтисячолітньої історії - і монголо-татарську навалу, і гайдамацький рух, і багато війн. Мати Бориса, Ірина Василівна, працює завучем у школі, тож із звитяжною історією рідного краю хлопець був знайомий добре.

Демівка розташована між селами Берізки-Чечельницькі та Ольгопіль поблизу соснового лісу та гори. Місцевість - краса неповторна! А у лісі, лише в 4 кілометрах від села, стояла ракетна частина. Можливо, ще й під враженнями від вигляду мужніх захисників Вітчизни хлопець вирішив обрати військову долю - після закінчення у 1991 році середньої школи він вступив до Київського вищого військового інженерного училища зв'язку.

У 1996 році молодий лейтенант Борис Кифоренко приїхав до Одеси й служив там 18 років, до самого початку цьогорічної не- оголошеної війни...

Служба Борису Борисовичу завжди подобалася, він знав службу й тому швидко ріс у кар'єрному плані. Судіть самі: у червні дев'яносто шостого новоспечений офіцер був призначений на посаду помічника начальника технічної частини по засобах зв'язку полку зв'язку корпусу Військ ППО, а вже через 11 місяців доручили командувати підрозділом телеграфно-телефонного батальйону. Згодом - рота матеріально-технічного забезпечення полку зв'язку, а ще менше ніж за два з половиною роки - вже посада начальника штабу - першого заступника командира батальйону зв'язку рухомого командного пункту полку зв'язку.

У 2004 році майор Борис Кифоренко закінчив факультет підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня Національної академії оборони України та повернувся до Одеси, яка вже стала для офіцера рідною. За 10 років служби у Перлині біля моря після академії Борис Борисович виріс з начальника штабу - першого заступника командира телеграфно-телефонного батальйону полку зв'язку до начальника інформаційно-телекомунікаційного вузла окремого полку зв'язку Повітряного командування "Південь" Повітряних Сил Збройних Сил України. У квітні 2014 року він був призначений на посаду командира окремої бригади зв'язку оперативного командування "Південь", що дислокується на Дніпропетровщині.

Цей рік розпочався для Бориса Кифоренка невдало - захворів батько, сімдесятирічний Борис Миколайович, захворів і він сам. Вже відбулося призначення на посаду комбрига, а сам новопризначений комбриг знаходився у госпіталі, де його прооперували...

Щойно лікарі дозволили йому повертатися до виконання службових обов'язків, офіцер кулею полетів у бригаду. За кілька днів прийняв справи та посаду та - на Донбас, у зону проведення антитерористичної операції...

- Нам довелося прослужити разом лише два з половиною місяці, та за цей незначний час я переконався: настільки цілеспрямованих, грамотних та справедливих командирів раніше мені зустрічати не доводилося, - говорить про комбрига його "комісар" - заступник по роботі з особовим складом підполковник Павло Хмарський. - Як офіцер-вихователь, я був просто у захваті від нового командира! Адже, між нами говорячи, Борис Борисович перебрав на себе значну частину моєї роботи - у бригаді навіть жартували, що відтепер в частині два "замполіти"!.. Життєрадісний, перспективний офіцер, прекрасна людина - всі бачили його вже в недалекому майбутньому генералом, та й він сам, мабуть, був упевнений в тому, що стане генералом! Все обірвала російська граната в сім тридцять ранку 29 серпня під Іловайськом...

Велика колона техніки та особового складу відразу декількох різних військових частин та добровольчих батальйонів з Іловайська вийшла о шостій ранку й пішла на прорив з котла. А за півтори години українські вояки потрапили у засідку. Бійня була страшною, загинули й зазнали поранень не десятки - сотні людей. Хвилин 35 по колоні лупили з гармат 2А42 - озброєння бойових машин піхоти БМП-2, гранатометів та стрілецької зброї, включаючи крупнокаліберні кулемети. В уазик, у якому їхав комбриг Кифоренко, влучив постріл з гранатомета. майор Гладков Андрій Валерійович та майор Світличний Олександр Григорійович, які сиділи на задніх сидіннях, загинули одразу, а командира та водія, старшого солдата Павла Шапошникова, вибуховою хвилею викинуло з машини. Водій отримав контузію та численні осколкові поранення кінцівок, а командирові перебило обидві руки й ноги. Поранення були дуже важкими, хоча, напевно, якби б полковникові Кифоренку своєчасно надали , медичну допомогу, він, мабуть, і вижив би... Та допомоги від росіян, а саме вони, а не місцеві сепаратисти обстрілювали колону, чекати не доводилося...

Поранений водій підповз до свого командира та хвилин 15 вони ще розмовляли, поки до понівеченого уазика не під'їхала російська БМП-2. Усе - як має бути, десантники з російськими шевронами на рукавах, вони навіть не намагалися приховати свого походження! Обом пораненим вони зв'язали руки скотчем та кинули напризволяще, поїхавши далі. У Павла, на щастя, поранення були легкими, а ось Борис Борисович по-справжньому стікав кров'ю, і так - ще довгих чотири години... А потім "легких" поранених росіяни забрали з собою, а "важких" залишили помирати під спекотним серпневим сонцем. Це - у кращому випадку, в гіршому ж... Коли ворог завантажував на машини тих із поранених, які могли самі пересуватися, наші хлопці чули постріли й інакше ніж добиванням поранених природу й причину цих одиночних пострілів та коротких, економних черг, хлопці пояснити не можуть. Причому, чули ці постріли і Шапошников, і інші люди навіть з інших частин, яким пощастило тоді вціліти у розбитій колоні...

- Ховали Бориса у селі Авангард, передмісті Одеси, - із сумом розповідає друг загиблого, який довгий час служив із ним в Одесі, а зараз є заступником командира однієї з частин Вінницького гарнізону з озброєння, підполковник Валентин Шевчук. - Народу на похороні було - просто тьма! Щонайменше - півтисячі чоловік... Прощалися з Борисом у гарнізонному Будинку офіцерів, причому міліція мусила перекривати дорогу - так людно було того дня біля ГБО...