Коробенков Олексій Олександрович

Світлій пам'яті старшого лейтенанта Олексія Коробенкова присвячується! Ти народився на архангельській землі В той час, коли ще спільною була країна, Але життя так склалося в сім'ї, Що рідним краєм стала Україна. Ти немовлям почув співучу мову І синє мирне небо вглядів змалку. Поля безкраї повели розмову Про цю чудову тишу на світанку. Тяжка хвороба батька відняла, Коли тобі було лише три роки. Та мама ніжно діток обняла У чорні дні, захмарені, жорстокі. Дорослим ставши всього в десять літ, Звалив на себе всю важку роботу. Все до ладу виконував як слід, Сестрі і мамі дарував турботу. Любив безмежно рідну Україну, Її народ, і села, і міста. І твердо вирішив у випускну годину Військовим бути й землю захищать. Навчання в Харкові, солдатські будні… Нарешті мрія здійснилась ясна: Альоша — лейтенант, відважний, мудрий. Попереду — життя, прекрасне, без кінця. А далі — швидко все, немов в калейдоскопі: Призначення, неоголошена війна, Крим, фронт, Донбас, Савур-могила І звістка чорна, що Альоші вже нема. Не збудуться ні мамині, ні сестрині надії, Їх син і брат не вернеться назад. Його, народженого далеко у Росії, Підступно розстріляв страшний російський «Град». Ти вибач нам, що ми були безсилі Хоч чимось захистити од біди. За те, що ти ніколи вже не станеш батьком, І марш весільний не звучатиме тобі. Але ти завжди в серці будеш жити Всіх тих, хто віддано любив тебе. Ми будемо весь вік твоє ім'я в душі носити, Аж доки сяє сонце золоте

ТИ ЧАСТІШЕ ПРИХОДЬ ДО МАТУСІ У СНИ Вже рік найстрашніший відтоді минає, Як тебе, мій синочку, зі мною немає. Повернулись пташки вже із теплого краю, А я кожну із них з нетерпінням чекаю. Все жду, що пташина постука в віконце І розкаже, що рана смертельна уже не болить І, що там, у обителі божій під сонцем, У тебе, як завжди, за мамою серце щемить. Обіцяв ти дощем на поріг наш упасти, Як грім загуркоче весняний в маю. А я тебе, сонечко, соколе ясний, У кожній краплинці роси пізнаю. А то якось, Альошо, ти наснився маленьким хлоп'ятком, Ніби череду пасти нам черга настала. Але всі черевички твої й чоботятка Чомусь майже наскрізь промоклими стали. Старші люди говорять, що я плачу багато, Що від цього тобі у раю так незатишно скрізь. Але хто ж дасть важливу корисну пораду, Як же неньці навчитися плакать без сліз? Я благаю тебе, моя люба дитино, Ти частіше приходь до матусі у сни. Хай хоч там, в забутті, випадає прекрасна хвилина: Хоч колись же повинна щасливою бути людина!