Віталій народився на Тернопільщині, а пішов до школи в одному з населених пунктів уздовж Байкало-Амурської залізничної магістралі, на будівництві якої тоді працювали його батьки. Його мати тяжко захворіла і невдовзі після повернення до України померла, батько залишився на БАМі, де одружився вдруге і згодом переїхав до російського міста Новгорода. Віталій зростав у родині його тітки, у селі Дзензелівці Маньківського району Черкащини, де закінчив вісім класів середньої школи, потім вступив до Тернопільського вищого професійного училища. 1993 року, здобувши спеціальність зварювальника, невдовзі був призваний на строкову військову службу, яку проходив у частині Збройних Сил України, дислокованій у місті Феодосії Автономної Республіки Крим. Після звільнення у запас спочатку спробував зайнятися підприємництвом, відкривши кіоск у рідному селі. Згодом працював будівельником в Одесі та Києві, а потім – вирішив податися на заробітки за кордон. У Москві його творча натура й золоті руки швидко знайшли застосування – він став майстром із виготовлення та встановлення меблів. Здавалося, у столиці Росії він знайшов своє щастя: офіційне працевлаштування, пристойне житло, нарешті – дівчина-москвичка, з якою у нього зав’язалися романтичні стосунки і на прохання якої він почав оформляти документи на отримання російського громадянства…

Від початку Революції Гідності Віталій уважно стежив за подіями в українській столиці, часто розмовляв про це із двоюрідною сестрою-киянкою Наталією, і, за її словами, він страждав від різкого контрасту між тим, що тоді відбувалося в Києві, і тим, як ці події висвітлювали російські ЗМІ… А потім почалася анексія Криму, і він побачив на телеекрані військове містечко, у якому колись служив – у облозі «козаків», «ополченців» і «зелених чоловічків»... Віталій не приховував свого обурення і не розділяв утвореної пропагандою атмосфери ейфорії серед московських колег, знайомих та своєї дівчини, що стало причиною для конфліктів. А остаточно чашу його терпіння переповнила бійка з сусідами, які кулаками намагалися довести українцю: «Крим наш!..». Він кинув усе й приїхав до Києва – влаштувавшись тут на меблеву фабрику і орендувавши квартиру, став звертатися до різних добровольчих підрозділів, зрештою зупинивши свій вибір на резервному батальйоні спецпризначення Національної гвардії України «Донбас». Саме заради оформлення на службу до військового резерву НГУ він востаннє їздив на рідну Тернопільщину – щоб відновити загублений під час своїх мандрів світом військовий квіток.

Невичерпний оптиміст, людина веселої вдачі (за що він отримав позивний "Улибка"), у районі АТО він із гумором долав труднощі похідного життя і напругу боїв. Після його загибелі один із побратимів опублікував на «Ютубі» коротке відео, на якому, почувши жартівливе запитання про кількість російськомовних малюків, яких він з’їв як справжній «фашист-бандерівець», Віталій сміється, а потім, серйознішим тоном і російською мовою відповідає: «Ты знаешь, в Попасной к нам много маленьких детей приводили…», і додає, знов із сміхом: «Но у меня не было с собой столовых приборов…».

Зі спогадів: "Частина штурмового взводу батальйону «Донбас» Віталія Яцика увійшла до групи, якою підсилювався взвод Сергія Шкарівського «Шульца» на час штурму східної частини Іловайська. До складу цієї групи під керівництвом «Пехана» увійшли «Улибка», «Зомбік», «Радон», «Казимір», «Гоша», «Сокіл», «Ізя», «Касатка», «Апончик», «Лєший» і «Міха». Бійці отримали завдання зачистити вулицю Пролетарську, яка тагнулася вздовж залізничних колій і була своєрідним кордоном між будинками приватного сектора і залізницею. Особливу увагу потрібно було приділити триповерховій будівлі Управління залізниці. Згідно отриманої на той час інформації, будівля була порожньою, а бойовики розташовувались в приміщеннях локомотивного депо, які знаходились в семиста метрах від означеної будівлі. Уважно оглядаючи подвірря і залізничні споруди, бійці дісталися до будівлі управління залізницею. «Улибка» помітив у вікнах другого поверху двох підозрілих осіб і голосно повідомив іншим:
- Другий поверх! Двоє біля вікна! Обережно!
Один з бійців, який знаходився під парканом вигукнув:
- Стріляй!
Але старший групи друже «Пєхан», перебуваючи під бетоним парканом і не маючий можливості бачити вікна будівлі, зупинив бійців:
- Куди стріляй? А якщо то свої або цивільні? Спочатку перевіремо.
- Які там наші? – заперечував «Касатка», - окрім нас, тут немає ніяких своїх!

В той момент ніхто окрім «Улибки» не бачив людей в будівлі і тому не було цілком зрозуміло хто вони. Бійці «Зомбік», «Радон» і «Улибка», знаходячись на протилежному від паркана боці вулиці, розуміючи, що немає інформації по особам в будівлі, залишили відкриту місцевість і зайшли до приватного двору, огороженому деревяним парканом з металевими брамами, продовжуючи звідти спостерігати за будівлею. Ніхто, крім них не бачив, що саме відбувається на другому поверсі управління. Поки бійці вирішували чи стріляти по вікнах, чи вирушати на зачистку будівлі, ворожі стрільці відкрили вогонь з вікон. Бійці «Донбасу» миттево розсередилися навколо бетонного паркану, поділившись на дві окремі групи. «Улибка», «Зомбік» і «Радон» потрапили в найбільш небезпечний сектор і ледьве встигли залягти в приватному подвіррї за доволі міцними залізними брамами. «Казімір», «Гоша», «Сокол» і «Ізя» розсередилися вздовж двометрового бетонного паркану, який тягнувся вздовж дороги і умовно відокремлював приватний сектор від території залізничного управління. Також трохи ближче до вїзду до подвірря управліня і на деякій відстані від своїх товарищів зайняли позиції «Пєхан», «Апончик», «Лєший», «Міха» і «Касатка». Відстань від будівлі до бетонного паркану була доволі незначною – усього двадцять пять метрів і тому ворожому стрільцю було неможливо вразити бійців, які зайняли за ним позиції, але «Зомбік», «Радон» і «Улибка» були зручною мішенню, не дивлячись на те, що їх прикривали металеві брами. Схоже, стрілець бачив як бійці забігли у двір і тому стріляв скрізь металеві брами впевнено і влучно. Методично і кучно випущені пьять поодиноких куль калібру 7,62 пробили металеві брами. Одна з куль дивом не увійшла в ногу «Радону», пошкодивши бійцю форму і оцарапавши шкіру. Одна з них вразила в голову лежачого на землі «Улибку»... Хтось з бійців гучно вигукнув: «Улибка триста!» Бійці під бетонним парканом почали підіймати над головою автомати і вести, майже навмання, шавлений обстріл вікон другого поверху. «Казімір», «Гоша» і ще хтось з бійців відійшли від паркану і відкрили прицільний вогонь по вікнах. На допомогу бійцям вирушила одна з бойових машин піхоти, але їй не довелося нічого робити. Першим від бетонного паркану до дверей будівлі кинувся «Апончик». Подолавши внутрішній двір, він зник внутрі будівлі. Побачивши, що один боєць вже забіг внутрь, «Пєхан» наказав:
- «Касатка», «Сокол», «Міха» давай до будівлі! Інші, прикрийте!
Надаючи приклад, старший групи, під шалений гуркіт декількох прикриваючих стволів, кинувся разом з своїми бійцями до будівлі і разом з «Соколом» і забіг до першого поверху. З дверей вийшов «Апончик» і доповів, що він вже все оглянув і зачистив.

Бійці увійшли до приміщення і оглянули декілька автомобілей, які стояли в боксан першого поверху. «Пєхан» піднявся на другий поверх, а бійці «Сокіл», «Касатка» і «Міха» залишилися зачищати перший поверх, який складався з декількох майстерень і гаражних боксів. Поблизу виходу з будівлі в бік залізничних колій зайняв позицію кулеметник «Ізя», уважно проглядаючи підступи до будівлі з боку залізничних рейок. На другому поверсі були приміщення управління і роздагальні для співробітників залізниці з багатьма залізними ящиками для одежі і особистих речей. Третій поверз був схожий на якусь лабораторію. Жодної живої душі в будівлі не було.

Закінчивши огляд будівлі, «Пєхан» кинувся у двір до свого пораненого бійця, виклакаючи допомогу і медиків. Глянувши на «Улибку», йому здалося, що він ще живий і лише тільки поранений. Йому дуже сильно хотілося думати і вірити саме в це... Бійці закінчили зачистку будівлі і виявили кинуту бойовиками снайперську гвинтівку Драгунова. На жаль, самих бойовиків а ні затримати, а ні знищити не вдалося. Схоже, шалений обстріл з півтора десятків стволів перед штурмом будівлі налякав ворожих стрільців, і вони, кинувши зброю, зникли з будівлі. Скоріш за все, вони війшли на протилежний бік будівлі з боку залізничних колій і втекли через забиті вагонами колії до східної частини міста. Глянувши через вікно в кінці коридору другого поверху, «Касатка» помітив відаляючогося чоловіка з тележкою-кравчучкою. Цивільний рухався через залізничні колії подалі від будівлі Управління залізницею до східного боку Іловайська. «Касатка» гучно вигукнув: «Стій!», але чи то відстань, чи то страх, чи то чоловік навмисно не виказував ознак, що чує, але він не озираючись продовжував уходити в бік зайнятої бойовиками частини міста. Ніхто тоді не наважився відкрити вогонь в напрямку людини в цивільному одязі і тому чоловік зник серед безлічі залізничних вагонів. Надія «Пєхана» не виправдалася. Від отриманих поранень боєць батальйону «Донбас» Костюк Віталій Валерійович загинув на місці. Прибувший на місце сутички на медичному УАЗі друже «Дрин» забрав тіло Віталія і відвіз його до школи. Це була перша, але, на жаль, не остання втрата батальйона «Донбас» в цей день під час штурму східної частини міста."

За рішенням рідних 22 серпня Віталія з військовими почестями поховали на Черкащині, на сільському кладовищі, поруч із могилою двоюрідного брата, який помер дев’ятьма роками раніше. У Дзензелівці героя разом із членами родини та однополчанами проводжали у останню путь всім селом, на вулицях якого вперше лунало: «Герої не вмирають!». Сумували за полеглим і на Тернопільщині… Родичі приховували від його 88-річної бабусі, Ярослави Антонівни, що Віталій збирається йти на війну, але змушені були повідомити їй про його смерть. Біль втрати підкосила здоров’я літньої жінки – наприкінці 2014 року вона також відійшла у вічність…

На будівлі Дзензелівської загальноосвітньої школи, де колись навчався Віталій Костюк, в пам’ять про нього було урочисто відкрито меморіальну дошку, на який він сяє життєрадісною усмішкою – як завжди…