Костюк Віталій Валерійович («Улибка»)

Костюк Віталій Валерійович

Дата та місце народження: 25 січня 1976 р., с. Нова Могильниця, Теребовлянський район, Тернопільська область.

Дата та місце загибелі: 19 серпня 2014 р., м. Іловайськ, Донецька область.

Звання: Солдат резерву.

Посада: Кулеметник.

Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ "Донбас".

Обставини загибелі: Загинув 19 серпня 2014 р. у бою під час звільнення Іловайська Донецької області.

Сімейний стан: Залишилася 88-річна бабуся (померла наприкінці 2014 р.)

Місце поховання: с. Дзензелівка, Маньківський район, Черкаська область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 892/2014 від 27 листопада 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

від Андрія Музики Сьогодні в Україні чорний день…
В домівках у героїв ллються сльози,
Та повернути їх ніхто не в змозі –
Сьогодні в Україні чорний день.
Помолимось усі за їхні душі.
Поставимо в церквах за них свічки;
Чоловіки, батьки, сини та друзі –
За рідну землю в небі полягли.
А завтра буде помста по заслузі!
За кожну краплю материнської сльози,
За дикий біль, що розриває душу,
За кожну цятку української землі...
Дорош Н.В.

від побратимів Тараскіна, Тополя, Молчуна, Бархана, Гайдамаки

Віталій народився на Тернопільщині, а пішов до школи в одному з населених пунктів уздовж Байкало-Амурської залізничної магістралі, на будівництві якої тоді працювали його батьки. Його мати тяжко захворіла і невдовзі після повернення до України померла, батько залишився на БАМі, де одружився вдруге і згодом переїхав до російського міста Новгорода. Віталій зростав у родині його тітки, у селі Дзендзелівці Маньківського району Черкащини, де закінчив вісім класів середньої школи, потім вступив до Тернопільського вищого професійного училища. 1993 року, здобувши спеціальність зварювальника, невдовзі був призваний на строкову військову службу, яку проходив у частині Збройних Сил України, дислокованій у місті Феодосії Автономної Республіки Крим. Після звільнення у запас спочатку спробував зайнятися підприємництвом, відкривши кіоск у рідному селі. Згодом працював будівельником в Одесі та Києві, а потім – вирішив податися на заробітки за кордон. У Москві його творча натура й золоті руки швидко знайшли застосування – він став майстром із виготовлення та встановлення меблів. Здавалося, у столиці Росії він знайшов своє щастя: офіційне працевлаштування, пристойне житло, нарешті – дівчина-москвичка, з якою у нього зав’язалися романтичні стосунки і на прохання якої він почав оформляти документи на отримання російського громадянства…

Від початку Революції Гідності Віталій уважно стежив за подіями в українській столиці, часто розмовляв про це із двоюрідною сестрою-киянкою Наталією, і, за її словами, він страждав від різкого контрасту між тим, що тоді відбувалося в Києві, і тим, як ці події висвітлювали російські ЗМІ… А потім почалася анексія Криму, і він побачив на телеекрані військове містечко, у якому колись служив – у облозі «козаків», «ополченців» і «зелених чоловічків»... Віталій не приховував свого обурення і не розділяв утвореної пропагандою атмосфери ейфорії серед московських колег, знайомих та своєї дівчини, що стало причиною для конфліктів. А остаточно чашу його терпіння переповнила бійка з сусідами, які кулаками намагалися довести українцю: «Крим наш!..». Він кинув усе й приїхав до Києва – влаштувавшись тут на меблеву фабрику і орендувавши квартиру, став звертатися до різних добровольчих підрозділів, зрештою зупинивши свій вибір на резервному батальйоні спецпризначення Національної гвардії України «Донбас». Саме заради оформлення на службу до військового резерву НГУ він востаннє їздив на рідну Тернопільщину – щоб відновити загублений під час своїх мандрів світом військовий квіток.

Невичерпний оптиміст, людина веселої вдачі (за що він отримав позивний "Улибка"), у районі АТО він із гумором долав труднощі похідного життя і напругу боїв. Після його загибелі один із побратимів опублікував на «Ютубі» коротке відео, на якому, почувши жартівливе запитання про кількість російськомовних малюків, яких він з’їв як справжній «фашист-бандерівець», Віталій сміється, а потім, серйознішим тоном і російською мовою відповідає: «Ты знаешь, в Попасной к нам много маленьких детей приводили…», і додає, знов із сміхом: «Но у меня не было с собой столовых приборов…».

Саме "Улибці" судилося першим зі складу батальйону «Донбас» загинути 19 серпня 2014 року, під час другого штурму міста Іловайська, що на Донеччині. Як згадували побратими, солдат резерву Костюк під час зачистки міста рухався попереду підрозділу і, потрапивши під обстріл, встигнув вогнем із свого кулемета прикрити своїх товаришів, але сам не вберігся…

За рішенням рідних 22 серпня Віталія з військовими почестями поховали на Черкащині, на сільському кладовищі, поруч із могилою двоюрідного брата, який помер дев’ятьма роками раніше. У Дзендзелівці героя разом із членами родини та однополчанами проводжали у останню путь всім селом, на вулицях якого вперше лунало: «Герої не вмирають!». Сумували за полеглим і на Тернопільщині… Родичі приховували від його 88-річної бабусі, Ярослави Антонівни, що Віталій збирається йти на війну, але змушені були повідомити їй про його смерть. Біль втрати підкосила здоров’я літньої жінки – наприкінці 2014 року вона також відійшла у вічність…

На будівлі Дзендзелівської загальноосвітньої школи, де колись навчався Віталій Костюк, в пам’ять про нього було урочисто відкрито меморіальну дошку, на який він сяє життєрадісною усмішкою – як завжди…


Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Для збільшення фотографії натисніть на неї!

"Іловайськ. Вічна пам'ять Героям."
(Відеокліп, створений однополчанами на пісню "Покидаю" групи "АйСіQ").