Кутузакій Олександр Сергійович («Кутуз»)

Кутузакій Олександр Сергійович

Дата та місце народження: 26 грудня 1986 р., м. Одеса.

Дата та місце загибелі: 15 лютого 2015 р., с. Широкине, Волноваський район, Донецька область.

Звання: Солдат.

Посада: Старший стрілець.

Підрозділ: Окремий загін спеціального призначення "Азов", Східне ОТО НГУ.

Обставини загибелі: Загинув 15 лютого 2015 р. у бою з російськими збройними формуванням в районі села Широкине (Новоазовський район Донецька область).

Місце поховання: м. Одеса.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Світла память тобі земляче, Воїну світла і справедивості,
і низький уклін за твою мужність і жертовність. Ти є гордість України.
Подяка батькам за такого сина. Слава Герою!
від Олександра
Спи спокійно, Сашка наш Герой! Болить душа, не заживає рана...Ти назавжди залишешся в наших серцях.
Романчишина Ірина
А мати бійцям наказала відкрити труну…
Її відмовляли, їй ліки давали і воду…
Вона говорила: «Збирала його на війну –
Й до раю зберу, і ще раз помилуюсь на вроду.
…Вона не зомліла, змінився лише її лик.
Вона лише стала одразу, як хмара осіння.
А потім поклала в труну вишиванку й рушник
І гладила тіло скалічене милого сина.
Вдивлялася в риси обличчя, порізи, синці –
І наче воліла рукою мару відігнати…
А потім сказали ми їй: «Вже прийшли панотці»,–
Вона все одно не дозволила нам закривати.
І більше ні слова не мовила в голос вона,
І губи тремтіли, напевне, в молитві за сина,
А люди кругом шепотіли: «Страхіття… Війна…»
І старились очі її і чоло щохвилини.
Коли панотець говорив, що тепер лише Бог
Вирішує – й треба молитися всім нам за брата,
Вона підійшла і сказала: «Я буду за двох
Молитись віднині – за сина свого і за ката».
Ми всі оніміли: «Навіщо за ката? Чому?»
Її попрохав панотець розтлумачити людям…
«Бо в ката, напевне, є діти й дружина, тому
Що кара не може торкнутися виключно Йуди»…
Коли вже ми їхали, нас провела до воріт…
Хрестила по черзі, сльозам – ні кінця, ні упину,
Що ми – говорила – віднині всі діти її
І що зобов’язані жити за себе й за сина.
Дала на дорогу нам їжі, води і вина,
А ще в рушникові строкатім – хлібину із сіллю.
Рушник вишивала для сина на долю вона,
А в сина ніколи, ніколи не буде весілля…
Ми їхали мовчки. Судомило душі й вуста,
Стояли в очицях згорьовані батько і мати…
Ми думали всі про одне, та не сміли сказати:
Земля українська не просто прекрасна – свята...

Інеса Доленник