Лисенчук Володимир Васильович

Лисенчук Володимир Васильович

Дата та місце народження: 10 червня 1984 р., с. Лісний Хлібичин, Коломийський район, Івано-Франківська область.

Дата та місце загибелі: 29 травня 2014 р., м. Слов'янськ, Донецька область.

Звання: Прапорщик міліції.

Посада: Міліціонер.

Підрозділ: Спеціальна рота міліції УМВС України в Івано-Франківській області.

Обставини загибелі: Загинув поблизу Слов'янська в районі проведення АТО. Знаходився у гелікоптері Мі-8МТ Національної гвардії України, який після розвантаження харчових продуктів та проведення ротації особового складу на п'ятому блокпосту, повертаючись з району гори Карачун, зазнав обстрілу, що вівся з лісосмуги, та був підбитий. Катастрофа, спричинена пострілом із переносного зенітного ракетного комплексу, забрала життя шістьох військовослужбовців НГУ: генерал-майора Сергія Кульчицького, полковника Сергія Бульдовича, майора Віталія Куриловича, капітана Сергія Кравченка, прапорщиків Валентина Білошкурського і Віктора Ліпського, та шістьох працівників спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області: старших лейтенантів міліції Петра Безпалька і Василя Семанюка, старшого прапорщика міліції Володимира Шарабуряка, прапорщика міліції Володимира Лисенчука, старшини міліції Петра Остап’юка, старшого сержанта міліції Віктора Яков’яка. Дивом уціліти судилося лише одному із членів екіпажу – другому пілоту капітану Олександру Макеєнку, який дістав тяжкі травми.

Сімейний стан: Залишились батьки, брат, дружина, 6-річна донька та 7-місячний син.

Місце поховання: с. Лісний Хлібичин, Коломийський район, Івано-Франківська область.

Орден За мужність I ступеня

Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу", нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

У квітні 2002 р. Володимир з відзнакою закінчив Коломийське вище професійне училище №17 (за спеціальністю "Слюсар-ремонтник, електрозварювальник ручного зварювання"). З листопала 2002-го до квітня 2004 р. проходив строкову військову службу на посадах курсанта, інструктора, командира відділення Кінологічного навчального центру (в/ч 2418, м. Великі Мости) Державної прикордонної служби України. З листопада 2005 р. проходив службу в органах внутрішніх справ на посадах міліціонера та інспектора патрульної служби – кiнолога Коломийського міського вiддiлу УМВС України в Івано-Франківській області, з листопада 2008 рр. обіймав посади міліціонера-снайпера та міліціонера роти міліції особливого призначення "Беркут" УМВС України в Івано-Франківській області (з березня 2014 р. - спеціальна рота міліції УМВС України в Івано-Франківській області).

Неодноразово брав участь в забезпеченні охорони громадського порядку та громадської безпеки в м. Івано-Франківську, населених пунктах області та в операціях із затримання озброєних злочинців. Протягом понад місяця брав участь у антитерористичній операції на сході України.

Марія Володимівна Лисенчук, мати Володимира: "Це був Великдень, Поливаний понеділок. Володя гостював на свято з дружиною й дітьми. Після обіду до нас приїхали хлопці з його спецпідрозділу – Віктор Яков’як і Петро Остап’юк. Посиділи за столом, потім – на вулиці. Я чула, як вони відмовляли Володю їхати на Схід. Мовляв, ти ж після операції ледве став на ноги. Сина минулої осені невдало прооперували на апендицит, тож була повторна операція. У медиків не було твердої гарантії, що виживе. Хлопці з «Беркута» навіть здавали для нього кров. «Ні, я не можу не поїхати, – гарячково казав мені. – Хлопці їдуть, поїду і я. Ми будемо разом». У нього робота, друзі були понад усе...

Під час навчання на курсах початкової підготовки в Івано-Франківську син познайомився зі Світланою, студенткою Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Зустрічалися два роки та й побралися, жили в Світланиних батьків. То така чудова пара була, усі їм заздрили, куди б не пішли… Шість років тому в них народилася донечка Діанка. Коли торік невістка завагітніла Віталиком, то запанікувала: мовляв, буде шестеро в двокімнатній квартирі. Це не проблема – заспокоювали ми. Сваха пообіцяла, що поїде на заробітки з весни до осені, заробить їм на машину, а вони вже візьмуть житло в кредит. Та не судилося… Володя не дожив до свого 30-річчя менше двох тижнів.

Біда з нашими хлопцями сталася якраз на Вознесіння, коли Ворота відкриті в рай. Вони полягли за Україну в останній день сороковин смерті Ісуса Христа. Уже згодом дізналася, що Володя напередодні телефонував усім друзям – не міг наговоритися. Я подзвонила о пів на одинадцяту дня, але він не відповів. Потім сам обізвався. Каже мені: «Мамо, сьогодні був такий обстріл, що дивом вдалося врятуватися від осколків». Ще зателефонував Діанці, бо зафіксовано пропущений дзвінок. Вона була з мамою в церкві якраз на храмове свято. А за чотири хвилини його годинник зупинився…

Світлана хотіла, щоб Володю поховали в Івано-Франківську, на Алеї Героїв. Але я наполягла на своєму й останній спочинок син знайшов тут. Ми щодня на цвинтарі, багато людей приходять на могилу, моляться, свічки постійно горять. Через тиждень після похорону, на світанку, до нашої хати зайшли синові побратими. Вони щойно прибули із Донеччини. Влаштували салют на могилі...".

Світлана Лисенчук, дружина Володимира: "Ми щойно повернулися з донечкою з Угорщини, куди нас разом з іншими дружинами й дітьми загиблих міліціонерів і «майданівців» запросили на відпочинок. Угорці оточили нас такою турботою й теплотою, що аж сльози наверталися на очі від вдячності. Коли під час вистави в будапештському цирку оголосили про нас, то весь амфітеатр устав і довго аплодував...

Коли ми почали зустрічатися, Володя мені сказав, що живе в Коломиї, працює в патрульній службі міліції, закінчує курси, але, мовляв, ми будемо бачитися, приїжджати одне до одного. Я в це не вірила, бо які можуть бути стосунки на відстані? А Володя наполягав: «Як я сказав, так і буде». Так воно й сталося. Він завжди дотримував слова. Дуже хотів працювати в міліцейському спецпідрозділі, і через якийсь час його мрія збулася.

Коли Володя перейшов на роботу в «Беркут», я відразу відчула оту якусь самотність. Хоча мене його командир про це попереджав і казав, що потрібно бути готовим до всього. Чоловік на такій службі може ночами пропадати, у нього часто будуть виїзди, тож на свята теж можу залишатись сама... Потім я зрозуміла й відчула, наскільки це відповідальна, небезпечна робота. Дуже переживала за нього. Траплялися різні ситуації за ці сім років служби. Коли був Майдан, Володю не взяли в Київ, бо він перед тим переніс дві складні операції. Зате коли почув про відрядження на Схід, то одним із перших записався добровольцем. Сказав: «Як не я, то хто? Це мій прямий обов’язок».

Спочатку вони охороняли громадський порядок у місті Ізюмі, усе було спокійно. Телефонував, що люди дуже доброзичливі, приносять їжу, каву, сигарети. Потім передзвонив, що їх переводять у Слов’янськ. Для мене тоді життя ніби перевернулося, я щодня жила на емоціях, недосипала, недоїдала, постійно хвилювалася за нього.

Коли стався перший обстріл вертольота, в ньому був і наш кум Ростислав Ткачук. Їх перекидали в Слов’янськ на один із блокпостів. Слава Богу, тоді все обійшлося добре, хлопці приземлилися без ушкоджень. Володя після цього зізнався, що страшно сідати у вертоліт, бо в будь-який час його можуть обстріляти, тож не знаєш, чи він приземлиться. Ніби щось передчував. Пригадую таку його фразу, яку він проронив перед загибеллю: «Шкода, що не побачу, як малий почне ходити». Я його заспокоювала, мовляв, малому лише півроку, а ти скоро повернешся...

Діанка теж, мабуть, щось передчувала. Вона з татком дуже тісно пов’язана – його копія. Пам’ятаю ті три випадки, коли вона приходила з вулиці й дуже плакала. Просила зателефонувати Володі. Коли не брав трубку – впадала в істерику: чому татко не обзивається. А як передзвонював, то заспокоював: «Діаночко, я скоро приїду й більше вас не залишу». Донечка після загибелі Володі з його подушкою ходила по хаті й казала, що вона татусем пахне. А Віталик ще нічого не розуміє. Коли Володя був живий, то намагався вимовляти літеру «т», а тепер, коли не стало татка, у нього це ніяк не виходить. Я показую синочку фотографії й запитую, де татко? Він постійно шукає його оченятами.

Чоловік дуже хотів сина. Коли я вдруге завагітніла й після обстеження на апараті УЗД сказали, що буде дівчинка, вийшла з поліклініки спантеличена, й не знала, як про це йому повідомити. Та Володимир сказав: «Ну що ж, я дуже радий». А коли після пологів дізнався, що Бог таки послав нам хлопчика, то був такий щасливий: «У мене народився „беркут”!» Дуже хотів, щоб син пішов його професійною дорогою...

У Віталика батько – герой, і син пишатиметься ним. Я й досі не вірю, що Володі немає. Мені здається, що він нам допомагає, опікується мною й діточками. Це важко зрозуміти, але я це відчуваю...»

14 листопада 2014 р. на Донеччині, поблизу Слов’янська було урочисто відкрито і освячено перший меморіал жертвам «неоголошеної війни» на сході Україні – пам’ятний хрест, встановлений на місці, де близько 12.30 29 травня впав збитий бойовиками-сепаратистами вертоліт Мі-8МТ Національної гвардії із бортовим номером «16», який повертався з блокпосту № 5 у районі гори Карачун.

26 травня на будівлі Коломийського професійного ліцею сфери послуг було урочисто відкрито та освячено меморіальну дошку на честь Володимира Лисенчука.