Наумов Вадим Олександрович

Наумов Вадим Олександрович

Дата та місце народження: 18 серпня 1992 р., м. Козятин, Вінницька область.

Дата та місце загибелі: 1 вересня 2014 р., с. Василівка, Старобешівський район, Донецька область.

Звання: Солдат.

Посада: Снайпер.

Підрозділ: 1-а бригада оперативного призначення, Північне ОТО НГУ.

Обставини загибелі: Зник безвісти 1 вересня 2014 р. під час нападу бойовиків на блокпост НГУ, що охороняв міст у селі Василівка Старобешівського району Донецької області. Упізнаний за тестом ДНК.

Сімейний стан: Залишилися бабуся та батьки (був єдиним сином у родині).

Місце поховання: м. Козятин, Вінницька область (фото пам'ятника).

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Вадим закінчив школу в рідному Козятині й здобув диплом молодшого спеціаліста в Бердичівському коледжі промисловості, економіки та права. Захоплю­вався музикою, грав на гітарі в козятинській рок-групі «AROS».

Наумов Вадим Олександрович
Для збільшення фотографії натисніть на неї!

У квітні 2013 року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у лавах столичної окремої бригади спеціального призначення «Барс» внутрішніх військ МВС. Взимку 2013 - 2014 рр. брав участь в охороні громадського порядку в Києві під час подій Революції Гідності.

Наумов Вадим Олександрович
Для збільшення фотографії натисніть на неї!

У березні, вже як військовослужбовець Національної гвардії України, ніс службу з охорони резиденції екс-Президента Януковича «Межигір’я».

Наумов Вадим Олександрович
Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Термін його служби був продовжений у зв’язку з оголошенням часткової мобілізації. З середини червня до кінця липня солдат Наумов брав участь у антитерористичній операції на Донеччині, ніс службу на одному з блокпостів під Слов’янськом.

Наумов Вадим Олександрович
Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Після повернення до частини і проходження навчальних зборів Вадим подав рапорт із проханням знову направити його в район АТО...

Наумов Вадим Олександрович
Для збільшення фотографії натисніть на неї!
Наумов Вадим Олександрович
Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Командир батальйону майор Ярослав Ковальчук: "Група під моїм командуванням у складі 25 військовослужбовців протягом трьох діб охороняла міст через Кальміус між Василівкою та Роздольним. Більшість гвардійців чергували у виритих уздовж берега окопах, інша група, до якої входив і Наумов, розташувалася на висотці – зокрема, Вадим знайшов там зручну позицію, з якої весь берег був, як на долоні. Вадим, хоча й не був сержантом, не раз виконував обов’язки старшого наряду, він уміло користувався радіозв’яз ком, був спостережливим і розсудливим. 1 вересня, близько о пів на п’яту, щойно ми пообідали, як «Дозор» – такий позивний був у Вадима – доповів мені по радіос­танції про наближення колони – трьох легкових автомобілів та двох автобусів. Також на відстані кілометр-півтора від моста спостерігачі зафіксували підозріле переміщення невідомих людей. Я наказав усім зайняти позиції, сам стрибнув в окоп за хвилину до того, як на мосту зупинилися легковики: автомобіль ДАІ, цивільні «Тойота Камрі» й «Деу Ланос». На машинах були таблички «Діти», однак вийшли з них озброєні чоловіки в «камуфляжі». Здавалося, ніби хтось із наших бійців супроводжує колону, що вивозить дітей із зони бойових дій. Аж тут, як на гріх, на міст вискочив один із моїх підлеглих, який ще не встиг дістатися свого, найвіддаленішого окопу. «Камуфляжі» заволали: «Стоять! Оружіє положить!». Хлопець завмер, я піднявся і гукнув: «Не чіпайте солдата, свої!» – «Кто – „свої?”» – «Національна гвардія» – «А ми – развєдка „ДНР”!»… Солдат фактично став заручником, тож коли «ополченці» почали по нас стріляти, спочатку ми не могли відповісти. Та хлопець не розгубився – щойно «сепари» відволіклися, зістрибнув з мосту і скотився в канаву. Я скомандував: «Вогонь!» – наш гранатометник з 400 метрів поцілив у «Камрі», який злетів у повітря. У розпалі стрілянини раптом вдруге вийшов на зв’язок Наумов – доповів, що поранений. Я, аби з’ясувати, що сталося, побіг на висотку, залишивши за себе тямущого воїна. Аж тут ворожий обстріл посилився: бойовики, які їхали в «дитячих» автобусах, розосередилися вздовж протилежного берега й відкрили шквальний вогонь. Наші солдати трималися стійко, проте контролювати ділянку, ширшу 400­500 метрів, одному взводу не під силу. До того ж річка в тому місці неглибока, її легко перейти вбрід… На околиці Василівки я дістав тяжке поранення в ногу – куля роздробила кістку. Знайшовши укриття біля пам’ятника воїнам- визволителям, попри біль, почав викликати по радіостанції снайпера – хтось відповів, але це був не Вадим… За півгодини до нас прибуло підкріплення. Я просив медиків евакуювати мене останнім, а насамперед – допомогти Наумову. Хлопці кинулися на висотку, але спроби знайти Вадима під час бою, що тривав до пізньої ночі, коли сепаратисти відступили, були безуспішними. Його шукали ще три доби, але стало зрозуміло, що він, живий чи мертвий, потрапив до рук бойовиків…

Мати Вадима, Інна Сергіївна: "Про те, що Вадим поїхав на Донбас, я дізналася вже після його загибелі. Він нічого мені не говорив, бо не хотів, аби я переживала. Навіть коли побачила у соцмережі його знімки з першого відрядження, там де він стоїть під дорожнім знаком: «Слов’янськ», син мене заспокоїв, що він не в зоні АТО, а на полігоні, на навчаннях, де все ніби по-справжньому... Знаєте, я вірила, бо дуже хотілося себе заспокоїти. Взагалі, він змалку був "безпроблемним" хлопчиком – ніколи не брехав і ніколи мене не підводив.

За кілька днів до своєї загибелі Вадим сказав, аби я не зважала на те, що дзвонитиме він тепер рідше. Мовляв, розбив телефон, тож якийсь час зможе у кращому випадку надсилати СМСки. Тепер я розумію, яка це нісенітниця – невже можна писати з розбитого апарата? А тоді знову повірила... 3 вересня я зателефонувала в бригаду, мені розповіли, що Вадим у відрядженні, але нічого не сказали, що він уже третю добу вважається зниклим безвісті.

Тільки 5 вересня я дізналася і про бій, і про Вадимове поранення, і про його зникнення, та не дозволяла собі думати про найгірше. Була впевнена: він живий і неодмінно знайдеться. Вадимові друзі шукали його через відповідні групи в соціальних мережах, залишали мої контакти, і ось мені зателефонували. Сказали, що Вадим у полоні, на будівельних роботах, і що я можу його викупити за 20 тисяс гривень. Я зверталася до слідчих, записувала переговори із тією людиною на диктофон – все марно, ніхто не міг ані підтвердити, ані спростувати той факт, що його справді десь тримають.

Одного разу шантажисти навіть «дали трубку синові» – якийсь хлопчина просив: «Мамо, забери мене звідси!». Мені здалося, що голос схожий на Вадимів, і я вже була готова переказати злочинцям будь-які гроші, аж 14 жовтня мене повідомили, що в запорізькому морзі, серед мішків з тілами наших загиблих воїнів знайшли його ремінь. Тільки ремінь, без тіла. Насправді, Вадим перебував там, співробітники просто неправильно записали номер мішка...

На виправлення цієї помилки знадобився цілий місяць і неабиякі зусилля пошуковців та командирів. Тільки у листопаді я здала зразок ДНК. Результат прийшов днів через десять – але не на сто відсотків точний, сказано було лише, що «виявлено збіг». Попросили передати бритву Вадима, переробили аналіз і тоді вже точно встановили, що це дійсно він. Ми приїхали в Запоріжжя і слідчий СБУ видав мені пакет із особистими речами сина – запальничкою, ложкою і телефоном. Останній як був весь у його крові, так і залишився. Його не намагалися ані відмити, ані навіть включити... Я думала залишити апарат собі, на пам’ять, і може колись навіть користуватися ним, але зрозуміла, що не зможу. Віддала в музей, і мені одразу ж стало трохи легше.

Той самий ремінь, за яким Вадима знайшли пошуковці, до речі, кудись подівся. Я запитала слідчого, а він мені відповів: «Вы что, думаете я его себе забрал?». Сил сперечатися далі у мене вже не було. Весь цей час мене продовжували «діставати» телефонні шахраї. Востаннє подзвонили, коли я вже була в Запоріжжі. Кажу: «Як же вам не соромно, я тільки що вийшла з упізнання…». А мені у відповідь глузливо: «І як, упізнала?». Не знаю, чи є у таких людей серце?

У день похорон Вадима в нашу хату влетів горобчик. Певно, це добрий знак. Я тепер, взагалі, у знаки вірю. Інколи здається, що Вадим недарма так довго не знаходився. Це він мене так довго до цього готував. Якби я дізналася одразу ж, то, певно, збожеволіла б від горя. А так – тримаюся. Як дивно, але вистачає сил жити далі, вчити в школі дітей, спілкуватися із друзями сина. Прошу їх тільки про одне: не забувайте мене, приходьте, телефонуйте, одружуйтесь, народжуйте багато-багато діточок. За усіх тих ваших ровесників, які вже нікому не зможуть дати життя…"

29 січня 2015 р., у День пам’яті Героїв Крут, у філіалі НВІМУ, що на Чернігівщині, відкрилася виставка-реквієм «Герої не вмирають!», основою якої стали фотоархіви двох солдатів, які пішли у вічність того ж злощасного вересня: воїна-строковика НГУ Вадима Наумова та Георгія Тороповського – колишнього студента столичного авіаційного технікуму, бійця Самооборони Євромайдану, а згодом – воїна 40-го батальйону територіальної оборони ЗСУ «Кривбас»… Долі Вадима та Георгія, які не були знайомими, поєднали буремні події новітньої історії України: обидва, хоча й по різні боки, пройшли крізь пекло барикадних сутичок (саме у ті дні хлопці «від нервів» почали курити), обидва згодом стали на захист рідної держави… Обидва були єдиними синами у своїх матерів…

У жовтні 2015 р. на міському цвинтарі міста Козятина Вінницької області урочисто відкрито обеліск на честь загиблих воїнів-земляків.

На честь Вадима Наумова перйменовано провулок у місті Козятині Вінницької області (колишня назва "Колгоспний провулок"), 9 липня 2016 року, у рамках святкування Дня міста, у цьому провулку було урочисто відкрито меморіальний обеліск.