Пелипенко Дмитро Миколайович («Пілот»)

Пелипенко Дмитро Миколайович

Дата та місце народження: 2 лютого 1978 р., м. Ленінград, РРФСР.

Дата та місце загибелі: 29 серпня 2014 р., с. Новокатеринівка, Старобешівський район, Донецька область.

Звання: Молодший сержант міліції.

Посада: Міліціонер.

Підрозділ: Батальйон патрульної служби міліції особливого призначення ''Дніпро-1'' ГУ МВС України у Дніпропетровській області.

Обставини загибелі: Загинув 29 серпня 2014 р під час виходу з Іловайського котла т.зв. "Зеленим коридором" на дорозі поміж с. Новокатеринівка та х. Горбатенко. 2 вересня 2014 р. тіло Пелипенка Д.М. разом з тілами 87 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до запорізького моргу. Був упізнаний бойовими товаришами та родичами.

Військова операція: Бої за м. Іловайськ.

Сімейний стан: Залишилися батьки, старша сестра, дружина.

Місце поховання: м. Дніпропетровськ, Краснопільське кладовище (фото надгробку:  ).

Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 3, ряд 10, місце 24.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Нагороджений "Іловайським Хрестом" (посмертно).

Ещё один в небесной выси,
Ещё один ушёл так рано.
В груди моей нет больше сердца –
Незаживающая рана…
Я не прощу и не забуду
Солдат могилы неизвестных
Их где-то плачущие мамы,
Их жёны, девочки-невесты…
Я не прощу и не забуду,
Как ждали мы, когда искали
Под Иловайском тело сына
И как его мы отпевали…
Ведь мы его с отцом растили,
Мы свадьбу весело играли,
Но девочка моя, Наталка,
В расцвете лет – вдовою стала...
Я не прощу и не забуду
Тех, кто виновен перед нами.
В груди моей нет больше сердца –
Незаживающая рана…

от мамы
Мне снился сон сегодня ночью
Как будто мы с тобой вдвоем
Как будто ты совсем не умер,
А то что было – страшный сон.
И вот гуляем мы под ручку,
Я счастлива, как никогда.
Ты улыбаешься, смеешься,
С любовью смотришь на меня.
И вдруг – все небо затянуло
Я слышу плач, все громче он…
И просыпаясь, понимаю
Что ты был только в сне моем…

от жены Натальи

Біографія, складена матір'ю Дмитра, Євгенією Леонідівною Пелипенко:
"Здається, я можу розповідати про сина годинами, хоча душать сльози… Діма народився у родині слухача авіаційного факультету Військово-Морської академії імені Маршала Радянського Союзу А. А. Гречка. Його батько, Микола Іванович Пелипенко - військовий льотчик, ветеран військової служби, який 1993 року завершив 33-річну військову кар'єру у званні полковника.

1983 року Дмитро вступив у 1-й клас Миколаївської середньої школи № 56, яку закінчив 1994 року. У нього була романтична натура, він змалку намагався довести батьку, що відбувся як особистість, випробовував себе - наприклад, ночував у лісі сам. А якось пішов з дому, і кілька днів жив на якійсь деревообробній майстерні, допомагав тамтешнім робітникам, сказавши їм, що у нього канікули. Був дуже тактичним, вмів спілкуватися з людьми із різних верств суспільства, завжди ставав на захист слабших за нього - як це було одного разу, коли він перебував на відпочинку у піонерському таборі: Діма захистив малюків від місцевого хулігана, який був старший та сильніший за нього, провчивши його так, що той хлопчина потім обходив табір стороною (мені про це згодом розповіли піонервожаті). За це він здобув у таборі прізвисько "Шаолінь"…

Під час навчання відвідував спортивну секцію з боротьби, з 11 років займався парашутним спортом, у 1992 - 1994 р.р. навчався на парашутному відділенні Миколаївського авіаційно-технічного спортивного клубу "Ікар", виконавши 20 стрибків з парашутом.

1994 року, оскільки Діма ще не мав права подавати документи до військового льотного училища (йому не виповнилося 17 років), він вступив до Кременчуцького вертолітного училища цивільної авіації. Але 1996-го був комісований і відрахований з навчального закладу у зв'язку із травмою голови, яку він дістав внаслідок нещасного випадку, і яка призвела до часткової втрати зору на одне око.

Після лікування, вивчивши напам'ять таблицю для перевірки зору і приховавши наслідки травми на медичній комісії, 1996 року був призваний на строкову військову службу, яку він проходив у 1-й аеромобільній дивізії Збройних Сил України (м. Болград Одеської області). 1997 року звільнений в запас з посади командира відділення, у військовому званні "молодший сержант".

Потому жив у Миколаєві, працював у охоронних фірмах, заочно навчався у місцевому філіалі Московського державного університету, але на другому курсі покинув навчання. З 1999 року жив і працював у Дніпропетровську. 10 серпня 2009 року одружився. У вільний час займався польотами на мотодельтаплані - у Діми, який виріс буквально у батька на аеродромі, любов до неба була "в крові".


Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Під час Революції Гідності, у березні 2014 року Діма записався до дніпропетровської Самооборони, був координатором Красногвардійского району, у вільний від основної роботи час разом із іншими активістами чергував на блокпостах.


Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Згодом пішов на службу до новоствореного БПСМОП "Дніпро-1", обійнявши посаду міліціонера і отримавши особистий позивний "Пілот". Колеги також іменували його "Безпілотнік" - за те, що він приділяв багато часу і зусиль проекту оснащення підрозділу безпілотними літальними апаратами.


Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Для збільшення фотографії натисніть на неї!


Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Для збільшення фотографії натисніть на неї!

…Дружина Дмитра Наталія після його загибелі стала волонтером, нині вона працює координатором з надання допомоги пораненим військовослужбовцям та правоохоронцям.


Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Ім'я Дмитра Пелипенка нині носить сотня Самооборони Дніпропетровська".

Востаннє він зателефонував дружині близько 7.00 того страшного дня 29 серпня - розповів, що їм обіцяли "зелений коридор" на виході з Іловайська, мовляв "чекай на мене…" Вона чекає на Дмитра досі…

Тут звучить голос Дмитра:
"Дмитрий, боец батальона "Днепр-1":
- Благодаря умелым действиям наших артиллеристов, слава Богу, они еще не пробились. Это под Иловайском под самим, не в самом городе, а под. Ну и соответственно, корректировка у них очень хорошая, работает беспилотник новейший, работает в паре с артиллерией. Ну и кроют очень точно нас. "Грады", "ураганы", "смерчи" - все, что угодно, работает…"

Ирина Серегина, "Реквием":
"Сегодня похоронили Димку. Когда пришло известие, что он погиб, я так и не смогла заставить себя хоть что-то написать в память о нем, очень хотелось надеяться, что это ошибка. До последнего не верилось. Он был один из самых светлых людей, встречавшихся мне в жизни. Добрый, благородный, с потрясающим чувством юмора. Большинство моих воспоминаний, связанных с войной, так или иначе, касаются Димы. Я помню, как мы познакомились. В начале весны. Первая ночь существования блокпоста на трассе к Днепропетровску. Ну, как блокпоста… там тогда еще не было ничего: ни бункера, ни мешков, ни бетонных блоков. Лишь куча песка, бочка с костром, лес с обеих сторон дороги и мы, группка восторженных патриотичных идиотов. Многие называли это пустой тратой времени и человеческого ресурса. Но мы знали, что наша цель - предупредить ребят в городе, в случае "гостей", ну и, конечно, успокоить жителей, типа мы бдим.

Так вот, там, ночью на трассе, вокруг железной бочки, все делились, как докатились до жизни такой, а Димка, со свойственным ему юмором, заявил: я вообще тут вспомнить армию, так что, если что - ищите меня в ближайших зарослях. А когда "если что" произошло, сделал всего один шаг и встал между мной и предполагаемой опасностью. Тревога оказалась ложной, а зародившаяся дружба - настоящей. Еще, уже гораздо позже, он научил меня удобно цеплять ремень к автомату. Называл это "афганский захват". Я так и не знаю, существует ли такое название или это его выдумка. Открыл мне хитрость, как удобней целится двумя глазами. Жгут, маскировка… я могу вспоминать всю ночь. Спасибо за все, Пилот. Спи спокойно, Герой…"

Ротан Крымский: "СЛЁЗЫ ГЕРОЯ. Завтра, 29.08, годовщина коридора. Завтра второй день рождения выживших и годовщина погибших в этом коридоре. Завтра мы будем много писать о погибших, мы будем их вспоминать, рассказывать о том, какими они были. Смерть каждого из них это рана на теле Украины, рана, которая оставит после себя шрам на теле нашей НЕНЬКІ. Наверное, у каждого из тех, кто выжил - в памяти остался кто то из погибших, кто запомнился ему чем-то особенным или был особо близок ему. Мне запомнился наш "Пилот", Дима Пелипенко. Нелепость его гибели до сих пор сжимает сердце от боли. Не буду описывать подробности, что бы лишний раз не ранить сердца его мамы или вдовы, которые, возможно, прочтут этот пост. 22 числа Днепр-1 закрепился в детсадике, мы были первым подразделением, которое там оборудовало свои позиции. Это было видно по тому порядку который еще царил в детских комнатах и спаленках. Я и Пилот поднялись на второй этаж и вскрыли дверь одной из детских групп, мы зашли с ним, чтобы проверить помещение, в спальню, где стояли детские кроватки, аккуратно заправленные, был идеальный порядок. Когда я обернулся и посмотрел на Пилота, я увидел на его глазах слёзы, он плакал. Посмотрев на меня, он сказал: "Брат посмотри до чего они нас довели, мы вынуждены из детских кроваток оборудовать позиции, будь они прокляты!!" Можно еще много чего написать, но не буду.......просто присоединюсь к словам Пилота. А родителям Димы, БОЛЬШОЕ СПАСИБО за такого сына."