Березовий Микола Вікторович («Береза»)

Березовий Микола Вікторович

Дата та місце народження: 10 жовтня 1976 р., м. Горлівка, Донецька область.

Дата та місце загибелі: 10 серпня 2014 р., м. Іловайськ, Донецька область.

Звання: Рядовий міліції.

Посада: Міліціонер (виконував обов’язки командира взводу).

Підрозділ: Батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Азов» ГУМВС України у Київській області.

Обставини загибелі: Загинув у бою під Іловайськом (Донецька область). Чота батальйону «Азов» йшла за БМП та потрапила під снайперській обстріл з обох боків. Микола кинувся до пораненого побратима і дістав поранення в ногу. Крупним калібром йому розірвало артерію на нозі в районі паху, і навіть джгут не зміг зупинити кров. До приїзду медичної допомоги Микола помер.

Сімейний стан: Разом з дружиною Тетяною Чорновол виховував доньку та сина.

Місце поховання: м. Бориспіль, Київська область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 641/2014 від 11 серпня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

від Ганни Путової

Березовий Микола Вікторович

Зі спогад учасника того бою:

Побратим якому він кинувся допомагати - це Андрій Дрьомін ("Світляк"), поранення якого було смертельним (я бачив як в нього за декілька хвилин побіліло обличчя, іншими пострілами не так добивали "Світляка", як намагались поцілити в нас, коли ми його витягували). Я кинув Миколі індивідуальну аптечку, і він лежачи на боку, за Дрьоміним, намагався заліпити йому поранення, десь в районі шиї (добре я не роздивився). Коли саме поранили Миколу - я не бачив, бо десь в той момент прикривав лівий фланг. А коли перезаряджався, то почув як він сказав в радіостанцію, що "Береза трьохсотий! Поранення в ногу". І тоді ж я бачив, як він лежачи за Дрьоміним, намагається сав собі закрутити пов'язку на стегні. Тоді все виглядало, наче поранення там в нього не значне, бо він ще якось наче відмахнувся, щоб хлопці не підходили. Але з рештою виявилося, що в нього було наскрізь поранення стегна в районі паха, пробоєм внутрішньої яремної вени, кулею калібром не менше 7,62. Він фактично ще на місці стік кров'ю, але коли ми тягнули спочатку Дрьоміна, а потім Березового під шаленим вогнем, то не звернули увагу ні на стан "Берези", ні на його рану. Ми не оцінили степінь небезпеки його поранення. Обстріл був такий, що коли ми тягнули Дрьоміна-Світляка, то куля влучила магазин на його розрузці, і декілька набоїв в тому магазині вистрілили біля наших рук. До речі, Дрьоміна підстрелили, бо він був гранатометником, і ніс з собою РПГ. А Микола Березовий взагалі не мав іти з нами, а як чотовий, керувати боєм зі сторони. Та коли побачив, що частина чоти (в тому числі і його заступник), не наважидись піти у відкрите поле за БМП, яке постійно ломалося, то пішов сам за нами по соняшниковому полі. Але він не повинен був цього робити.

Ми затягнули спочатку Дрьоміна, а потім "Березу" , де найактивнішим був Роман Сокуренко, який вискочив для того щоб їх подати нам аж на лінію вогню. Щойно Береза був за БМП, як Сокуренко (Сокіл) прозвітував по радіостанції, що "Береза поранений, не млже керувати боєм". По радіостанції запитали, хто буде керувати - і Сокуренко взяв секундну паузу, а потім сказав "Я!". Його перепили позивний, і він позначився "Сокіл". Тоді йому дали наказ зібрати зброю, і відходити назад. До цього ми тримали бій як могли, під шаленим вогнем ворога, що навіть доводилось залазити в БМП, щоб не повідстрілювали ноги всім, а нас було 8 "Автоботів", як називали чоту Березового, і два "Шахтарця", один з яких теж отримав пораненя, але його долю не знаю.

Отримавши наказ, я пригнувся і майже не відриваючись від землі потягнувся за гранатометом Дрьоміна. В цей час лівий фланг не прикривався з нашого боку, і я чув як в мене над головою пройшло декілька автоматних черг ворога. А Роман Сокуренко з ліва від мене (до БМП і головної лінії фронту ми були з ним спинами), будучи надзвичайно відважним, і шустрим, майже привстав і кинувся на декілька кроків назад за БМП, на відкрите місце, щоб ще щось підібрати, і в цей момент його скосила куля. Оскільки Роман Сокуренко впав назад, я чогось подумав тоді, що він отримав кулю в спину, яка прилетіла з права від БМП (якщо дивитися на лінію фронту). І ми думали, що це був теж снайпер як у випадку Дрьоміна і Березового. Проте відвідуючи Сокуренка в Київському шпиталі, від його мами дізнався, що куля зайшла йому з переду, і її калібр 5,45. Більше того, одна така ж куля потрапила йому в грудну частину броніка. Тобто, скоріше всього, це була одна з тих черг, яка пройшла в мене над головою, коли я майже по пластунські витягував РПГ Дрьоміна. І це був або АК, або РПК калібру 5,45, а не снайпер.

Коли впав Сокуренко, до нас під шаленим обстрілом прилетіли на неброньованому цивільному джипі два розвідники з санітаром. Таким чином вони прикрили своїм автомобілем нам правий фланг, і допомогли грузити поранених. Найбільш героїчно себе поводив розвідник "Карась", який не лише під вогнем допомагав нам загружати Сокуренка, і надав йому першу допомогу, але й залишився практично в голому полі з кулеметом, щоб прикрити наш відхід. Відходили ми ще під більшим вогнем, бо на той час терористи знищили "Утьос", який прикривав нас з броньовоного КАМАЗа, якого в Азові називають "Пряник".

Вже коли геть вийшли з бою, я дізнався, що "Береза двохсотий", і то не міг в це повірити, поки не побачив його тіло...