Біленко Руслан Анатолійович

Біленко Руслан Анатолійович

Дата та місце народження: 20 вересня 1984 р., м. Вугледар, Донецька область.

Дата та місце загибелі: 14 листопада 2014 р., с. Первомайське, Ясинуватський район, Донецька область.

Звання: Солдат.

Посада: Номер обслуги.

Підрозділ: 28-а окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: Загинув 14 листопада 2014 р. під час обстрілу колони поблизу аеропорту Донецька в районі с. Первомайське Ясинуватського району. Разом з Русланом загинув старший лейтенант І. Ворохта.

Сімейний стан: Залишилась мати та дві сестри.

Місце поховання: с. Ліві Солонці, Цюрупинський район, Херсонська область (фото надгробку:  ).

Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 5, ряд 2, місце 11.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Пам'ятатимемо!
м. Вугледар
від Тетяни

Синів орден - матері

У нього своя історія. Руслан Біленко родом з Донбасу. Там він народився, виріс, учився, звідти пішов в армію.

Там же, на Донбасі, неподалік села, де народився, і загинув.

Сім'я Біленків переїхала в Ліві Солонці вісім років тому. 20 вересня 2014 року Руслан справив своє 30-річчя. 12 жовтня його мобілізували. А рівно через місяць, 12 листопада, загинув. Поховали його в Солонцях.

Матір Руслана - Нелю Савеліївну - запросили в адмінбудівлю райради 14 серпня і перед початком сесії вручили орден "За мужність" III ступеня, яким її син рядовий Руслан Біленко нагороджений Указом Президента від 4 червня 2015 року - посмертно.

Вручаючи нагороду, голова райдержадміністрації Микола Райтаровський подякував матері за виховання сина. А голова районної ради Лариса Снігур запевнила, що такі сім'ї не залишаться без допомоги місцевої влади.

Коли ми разом з Нелею Савеліївною вийшли з адмінбудинку райради, вона, бережно тримаючи коробочку з орденом сина, наче сама собі сказала: "Тепер скажу, аби на пам'ятник орден прилаштували - так з орденом до 31-го дня його народження і відкриємо...".

Мені нічого було сказати матері. Бо ніякі ордени і виплати не замінять сина.

До речі, за виплатами Неля Савеліївна не бігала. Як запросили - пішла, оформила, одержала. Усе, що належить по закону.

Усе село ще звечора знало про загибель її сина. А вона - ні. Дізналася про це лише на ранок. Сільський голова та заступник райвійськкома привезли їй цю гірку новину.

Як мобілізований, був новачком - усього місяць служби. Та, незважаючи на це, кинули у саме пекло: Донецький аеропорт.

У хвилини передишки зазвичай морочився з мінометом. Намагався бути з ним на "ти".

...Надійшла ротація. Зібрали людей з усіх місць накопичення. При виїзді із аеропорту їхню машину обстріляли. Місце було обрано так, щоб у випадку обстрілу перша машина не могла надати допомоги іншій. Ніхто з них не встиг навіть зреагувати...

- Руслана снайпер убив наповал, і ще одного, одесита, - розповідає Неля Савеліївна те, що їй розповіли в райвійськкоматі. - Із шести чоловік їх мінометної обслуги двоє загинули, четверо були поранені.

Усього місяць встиг прослужити солдат. Старша сестра їздила провідувати брата. Добралась до блокпоста в Красногорівці. Туди привезли Руслана. А через тиждень він загинув.

- Кілька разів по телефону говорили - тоді ще можна було, - згадує Неля Савеліївна - Казав, що застудився. Стоять прямо в полі. А пішли перші морози. Затим волонтери привезли теплий одяг, ліки, баньку організували... Одна була проблема - з водою. Брали з каналу. А дорога до нього прострілювалась...

Оце й усе, що повідомляв, згадує Неля Савеліївна. Ніколи навіть не згадував Донецький аеропорт. "Я навіть спершу не повірила, що загинув саме в аеропорту...".

Останній раз Руслан подзвонив напередодні загибелі. І знову - ні слова про аеропорт. Сказав, що все нормально, "обживаються"... Він того дня і сестрам, і знайомим дзвонив. Наче прощався.