Біленко Руслан Анатолійович

Синів орден — матері У нього своя історія. Руслан Біленко родом із Донбасу. Там він народився, виріс, навчався, звідти пішов в армію. Там же, на Донбасі, неподалік села, де народився, і загинув. Сім'я Біленків переїхала в с. Ліві Солонці 8 років тому. 20 вересня 2014 р. Руслан справив своє 30-річчя. 12 жовтня його мобілізували. А рівно через місяць, 12 листопада, загинув. Поховали його в Солонцях. Матір Руслана — Нелю Савеліївну — запросили в адмінбудівлю райради 14 серпня і перед початком сесії вручили орден «За мужність» III ступеня, яким її син, рядовий Руслан Біленко, був нагороджений посмертно, відповідно до Указу Президента від 4 червня 2015 р. Вручаючи нагороду, голова райдержадміністрації Микола Райтаровський подякував матері за виховання сина. А голова районної ради Лариса Снігур запевнила, що такі сім'ї не залишаться без допомоги місцевої влади. Коли ми разом із Нелею Савеліївною вийшли з адмінбудівлі райради, вона, бережно тримаючи коробочку з орденом сина, наче сама собі сказала: «Тепер скажу, аби на пам'ятник орден прилаштували — так, з орденом до 31-го дня його народження і відкриємо…». Мені нічого було сказати матері. Бо жодні ордени та виплати не замінять сина. До речі, за виплатами Неля Савеліївна не бігала. Як запросили — пішла, оформила, одержала. Усе, що належить за законом. Усе село ще звечора знало про загибель її сина. А вона — ні. Дізналася про це лише на ранок. Сільський голова та заступник райвійськкому повідомили їй цю гірку новину. Як мобілізований Руслан був новачком — служив усього місяць. Та, незважаючи на це, кинули у саме пекло: Донецький аеропорт. У хвилини перепочинку зазвичай морочився з мінометом. Намагався бути з ним на «ти». …Надійшла ротація. Зібрали людей з усіх місць накопичення. Під час виїзду з аеропорту їхню машину обстріляли. Місце було вибрано так, щоб у разі обстрілу перша машина не могла надати допомоги іншій. Ніхто з них не встиг навіть зреагувати… «Руслана снайпер убив наповал, і ще одного, одесита, — розповідає Неля Савеліївна те, що їй сказали в райвійськкоматі. — Із шести осіб їхньої мінометної обслуги двоє загинули, четверо були поранені». Усього місяць встиг прослужити солдат. Старша сестра їздила провідувати брата. Дісталася до блокпоста в Красногорівці. Туди привезли Руслана. А через тиждень він загинув. «Кілька разів по телефону говорили — тоді ще можна було, — згадує Неля Савеліївна. — Казав, що застудився. Стоять прямо в полі. А пішли перші морози. Згодом волонтери привезли теплий одяг, ліки, баньку організували… Одна була проблема — з водою. Брали з каналу. А дорога до нього прострілювалась… Оце й усе, що повідомляв». Ніколи навіть не згадував Донецький аеропорт. «Я навіть спершу не повірила, що загинув саме в аеропорту…», — говорить мама. Востаннє Руслан подзвонив напередодні загибелі. І знову — ні слова про аеропорт. Сказав, що все нормально, обживаються… Він того дня і сестрам, і знайомим дзвонив. Наче прощався.