Брик Дмитро Юрійович

Брик Дмитро Юрійович

Дата та місце народження: 29 серпня 1993 р., с. Старий Чорторийськ, Маневицький район, Волинська область.

Дата та місце загибелі: 24 серпня 2014 р., с. Многопілля, Амвросіївський район, Донецька область (47°51'34.7"N 38°13'32.1"E).

Звання: Молодший сержант.

Посада: Командир міномета.

Підрозділ: 51-а окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: 24 серпня 2014 р. по позиціям українських мінометників в районі с. Многопілля, Амвросіївський район, Донецька область було завдано потужного удару, в результаті якого було влучання в вантажний автомобіль ГАЗ-66, в якому знаходилися артилерійські боєприпаси. Командир мінометної батареї 3-го батальйону 51-ї ОМБр капітан Шилік Анатолій Вікторович надав наказ бійцям гасити палаючу вантажівку і під час цієї спроби загасити полумя вантажівка вибухнула. Разом з Дмитром загинули капітан Шилік Анатолій Вікторович, старший лейтенант Беца Ігор Миколайович, солдат Павляшик Микола Анатолійович, солдат Бугайчук Сергій Анатолійович, солдат Данилевич Роман Миколайович, солдат Мостика Андрій В'ячеславович та солдат Момотюк Дмитро Володимирович.

Сімейний стан: Залишилися батьки, брат, троє сестер.

Місце поховання: с. Старий Чорторийськ, Маневицький район, Волинська область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Дмитро Брик не дожив до свого дня народження лише чотири дні: 29 серпня йому б виповнився 21 рік. Його життя обірвалося під Іловайськом, де він, командир мінометного розрахунку 51-ої окремої механізованої бригади, намагався врятували водія палаючої машини...

А у рідному Старому Чорторийську в цей час пахло яблуками і медом, на берегах тихоплинного Стиру мирно паслися коні - все було майже так само, як і далекого 1993 року, коли в родині Бриків народилася трійня. Цій події невимовно раділи не тільки батьки Юрій Миколайович і Руслана Василівна, а й все село. Але найщасливішими буди Іванко та Іринка, у яких водночас з'явилося дві сестрами і братик, Непросто було батькові ставити дітей не ноги. Невтомні трудівники, вони зробили все, аби їхні кровинки здобули освіту, виросли чесними й порядними.

Сьогодні нам усім важко, розриваються від болю серця, сльози випікають очі, бо, боронячи Україну від знавіснілого "старшого брата", гине кращий цвіт нації - наші сини, наша надія. І серед цих патріотів – наш Дмитро.

Яким він був? Перша вчителька Валентина Шостак порівнює його з сонечком, бо завжди був усміхненим, привітним, доброзичливим. «Дмитро зарекомендував себе старанним і наполегливим учнем, - пригадують класний керівник Валерій Діваков та викладач «Захисту Вітчизни» Федір Костюкевич. - Дуже любив спорт. Брав участь у районних і обласних змаганнях з легкої атлетики, допризовної підготовки. Мав багато нагород».

У хлопця було гарне здоров’я і міцне статура, тому й, призвали на строкову службу в десантні війська (80-ий аеромобіний полк).

Після армійської служби юнак пішов здобувати професію водія у Колківському ВПУ, оскільки дуже любив техніку. Але навчання довелося перервати: 9 квітня 2014 року його мобілізували. А вже у травні він перебував у зоні АТО в районі Волновахи.

Пліч-о-пліч із ним боронив нашу землю і його односельчанин Сергій Байцим. Третього липня Сергій був поранений, нині знаходиться на реабілітації після лікування в госпіталі 8 Іловайську загинуло чимало його бойових побратимів і серед них - командир; вірний товариш Дмитро Брик.

- Разом із Дімою ми служили в одному аеромобільному десантному полку у місті Львів, він призивався, щоправда, на півроку пізніше, - розповідає Сергій. - Разом із червня були і в зоні АТО на Луганщині, мене мобілізували на день пізніше від нього. Так ми обидва перекваліфікувались у мінометники. Діма був наймолодшим командиром мінометного розрахунку. У 20 років нелегко нести відповідальність в умовах справжньої війни за своїх підлеглих, та Діма був чудовим командиром, а ще - вправним мінометником. В розра­хунку було п'ять чоловік, ще троє хлопців теж з Волині, всі підтримували один одного. У вільну хвилинку з Дімою завжди згадували рідне село, школу, друзів, рідних.

Мене поранили на блокпосту поблизу містечка Кремінна. Саме Діма проводжав до «швидкої». Переживав і за мене, і за Сашка - бійця з нашого відділення, який теж був поранений. Весь час телефонував, цікавився, як йде одужання. За два дні до тих страшних подій повідомив, що до них вже повернувся Сашко. Я відповів: «Чекайте, хлопці, я теж скоро приїду...» А 25 серпня дзвінок від товариша. Чую голос тремтить:»Серьога, немає вже нашого Дімона, і комбата нашого немає...» Кажуть, що десантники не вмирають, вони летять на небо. Діма був взірцем справжнього десантника...

Чорного першого вересня проводжали Дмитра в останню путь всім селом. Зі Львова, з Тернополя, з навколишніх сіл приїхали його друзі. Коротке, як спалах, життя. Життя, віддане за Батьківщину. Двадцятилітнім Дмитро Брик ступив у безсмертя. Вічна слава герою!

Газета «Нова доба» 6.09.2014р. Лідія Кальковець, с. Старий Чорторийськ.