Буслаєв Олексій Георгійович ("Татар")

Буслаєв Олексій Георгійович

Дата та місце народження: 30 грудня 1976 р., м. Київ.

Дата та місце загибелі: 6 лютого 2015 р., с. Рідкодуб, Шахтарський район, Донецька область.

Звання: Старший солдат.

Посада: Кулеметник.

Підрозділ: 30-а окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: Зник безвісти 6 лютого 2015 р. в районі Дебальцеве під час артилерійського обстрілу поблизу селища Рідкодуб (Шахтарський район). Впізнаний серед загиблих. Похований.

Місце поховання: м. Київ.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Жив.
Упри ногой в ребристый.
Впервой ему неловко.
Держись, уже мы едем.
Слов мало, очень громко.
Живи ты долго, "Свитязь".
Заплачено сполна.
Потерей наших, многих.
Как было прошлым летом,
Всё тот же взгляд счастливый,
Ты снова на свободе,
Как те, с 79-й.
Ну всё, бывай счастливый.
У нас опять работа.
Сегодня день тяжёлый,
Я верю, быть Добру...

Вірш Олексія Буслаєва, написаний у Вуглегірську 31 січня 2015 року. Наступний бій для нього став останнім - 06 лютого 2015 року він не повернувся з військового завдання, яке проходило в районі с. Рідкодуб, Шахтарського району, Донецької обл. (поблизу м. Дебальцево).


"Гілля калин похилилося, мама кому ж ми молилися!? скільки іще забере вона, твоїх дітей НЕ ТВОЯ ВІЙНА…?"
"І от твоя душа складає зброю вниз, невже таки вона так хоче теплих сліз…"
С. Вакарчук ("Океан Ельзи")

Наталія Васильєва, кума: "Война вернула нам искалеченное тело и наконец успокоенную душу Лешика, и для нас это стало и болью и "радостью" одновременно… знаете почему? Потому, что он теперь на родной земле - дома, и не воюет… Многих родные не смогут ни найти, ни нормально похоронить НИКОГДА…

Человек- парадокс… Закрытый, иногда тяжело достучаться было и переубедить в чем-то , но одновременно с открытой и доброй душой, безотказен во всем… Интузиаст… Патриот…Чудак с обалденным, иногда понятным только избранным, чувством юмора.. Умен и начитан…Казалось, ты знаешь его вечность.. ведь он такой же сумасшедший, как и ты…

Тебе тяжело, дома хлопоты, заботы, дети, бытовые мелочи и ты устал.. кажется все так плохо, а тут тебе почти из под обстрела, сидя ночью на морозе с одубевшими пальцами ответ: "Гранату сестра?:) или сепара на разделочку:)" и расплываешься в улыбке и проблемы уходят в сторону… "А у нас красота:) ночь, звезды, салют периодически… романтика:) на обед были омары с перловкой… а потом как енот-полоскун стирал, не успеваешь вывешивать - а оно сразу дубеет … А вообще у нас все ок!"… и ты понимаешь, что твои проблемы - это просто мелочи… и ты не имеешь морального права открывать рот и о чем-то ныть…

До войны мы очень любили отдых семьями… таких легких на подъем, как и мы, давно не встречали… майовки - были наши любимые.. Это была "программа- максимум" и как не странно, но любые предложения воспринимались как приказ "действовать!":) За пару дней мы успевали объехать ботанический сад, зоопарк, выехать на природу и посидеть дома за сумашедшим количеством накрученых суши или сваренных раков… Раки Лешка не доверял никому… так искусно приготовить мог их только гурман, а в таком количестве (сколько мы совсем никогда не видели) - человек, который любил очень друзей, и "отдавать" не ожидая ничего взамен …

Мы все долго его искали, надеялись и нашли.. очень жаль, что он так и не вернулся ко всем нам живим и невредимым, и не сможет больше порадовать нас.. но мы благодарны будем ему всю свою оставшуюся жизнь за все то прекрасное, что было… а главное за то, что он отдал свою жизнь за наше будущее, за наших детей и мирное небо…

Говорят "Герои не умерают!"…Кажется, откроется дверь, зайдет Лешка и скажет: "А че это вы тут делаете без меня?.." Для нас он всегда будет жив.. в сердцах.. в памяти.. в душах… Мы так же, как и сегодня будем верить, надеется и ждать…"

Народився Олексій 30 грудня 1976 року в сім'ї військових у місті Київ. Рідна земля його батьків - Дебальцево та Красний Луч (Донецька та Луганська області). Про ці маленькі містечка раніше мало хто знав… Сьогодні - це вже велика історія!!!

Мама розповідала, що з дитинства Олексій був активною дитиною, завжди шукав собі нові пригоди і дуже любив фантазувати. Він міг босоніж втекти із дитячого садка, після школи поміряти собі термометром температуру за допомогою гарячого чаю, а в будинку, де виріс Олексій, сусіди не користувалися будильниками взагалі, так як вранці, коли потрібно в дитячий садок, він дуже голосно кричав: "Я сегодня оходной (выходной)", від цього сусіди самі прокидалися.

У 1994 році закінчив середню школу № 216 м. Києва.

З 1995 по 1996 роки проходив строкову службу в кадрованій бригаді військової частини А-0254, м. Чернігів. В мирний час в ній служили тільки обрані та найкращі солдати, яких відбирали з "учебки". Знаходження бригади було засекречено, а призначення її в тому, що вона розгорталася на випадки війни у кількості 20 тисяч чоловік. Тут були склади з технікою, зброєю і боєприпасами.

Олексій служив у технічному взводі, який займався забезпеченням життєдіяльності частини в мирний час для того, щоб вона була готова в найкоротші терміни приступити в бойовую готовність у разі війни. У частині був "костяк" із 7 солдатів - серед них був і Олексій. Це солдати, які підтримували в частині порядок і були найбільш відповідальні перед її командуванням (згадує Олег Папка, з яким Олексій разом проходив службу).

У 1997 році вступив до Українського фінансово-економічного інституту, який закінчив у 2003 році, де отримав повну вищу освіту за спеціальністю "Фінанси" та здобув кваліфікацію економіста. В інституті Олексій був справжнім лідером, ініціатором різних заходів та просто гарним студентом і товаришем в одній особі, за що його любили та поважали викладачі і одногрупники. Інститут він закінчив добре та залишив багато приємних спогадів про себе.

У 2010 році отримав другу вищу освіту за кваліфікацією юриста-міжнародника у Київському міжнародному університеті.

Спогади Юлії Войтюк, одногрупниці, про навчання в інституті з Олексієм: "А мы с Лёшкой Буслаевым в институте учились. Наверное, о Героях полагается писать очень положительно-поучительные истории, чтоб на них равнялись. Брали пример и всё такое… А я хочу рассказать о том, что Лёшка был очень веселым, чумовым, бесшабашным и просто очень-очень настоящим мальчишкой. По-моему, ему было скучно просто хорошо учиться, по-этому он время от времени влипал во всякие истории, но неизменно из них выкручивался. Ко всем трудностям и неприятностям Леха относился с отменным чувством юмора, а из казалось бы совершенно трудных и кошмарных ситуаций он легко и красиво выходил победителем.

Мы вместе наглым образом пасовали пары, курили в туалете или пьянствовали в студенческой беседке (пока однажды не сожгли ее, случайно…) - Лёшка был всегда с нами, был душой компании, но при этом умудрялся сдавать зачеты и экзамены, писать контрольные или каким-то немыслимым образом договариваться с самым принципиальным преподом.

Как-то во время одной из нудных пар нам надоело сидеть на лекции, а тут еще откуда-то появилась бутылка и наш староста со своим дипломатом, в котором кроме конспектов неизменно присутствовал набор стопариков. И наша компашка тихонько слияла из аудитории. Пьянствовать мы решили тут же рядышком - в предбаннике женского туалета. То ли мы очень громко рассказывали анекдоты, то ли слишком громко ржали, передавая по кругу единственную закуску - чей-то подсохший беляш, то ли кому-то стало завидно и кто-то нажаловался в деканат на беспредел и бардак царящий в женском туалете - но тут нелегкая принесла ректора нашего института…

За пару секунд до его появления кто-то заорал: "Ректор идет!" Мы в панике пытались открыть окно, чтоб развеять дымовую завесу, кто-то прятал "остатки роскоши" в бутылке, мальчишкам хотелось провалиться сквозь пол - но куда особенно спрячешься в женском туалете?!

С криками гнева и негодования влетел ректор и как в сказке про волка и козлят, начал отлавливать мальчишек из нашей компании - кого в каком-то закутке, кого - в подсобке, а кого и прямо на толчке женского туалета. Отловил всех, кроме Буслаева. А Лёха как будто растворился в воздухе… Помню крики ректора: "Я знаю, Буслаев был тут!" …Так нам Лёшка и не рассказал, как ему удалось провести ректора, и куда он тогда испарился.

И когда много лет спустя, мы узнали, что Лёшка пропал без вести в АТО - и я, и мой муж, да и все наши бывшие однокурсники были уверенны, что он найдется живым. Мы все думали, что Лешка как всегда выкрутится и вернется живым и невредимым. И до последнего никто не мог поверить, что бесшабашный балагур и неисправимый оптимист Лёшка Буслаев мог уйти навсегда…

Он всегда что-то придумывал, из любой ситуации находил выход - и часто самый нестандартный и самый оптимальный выход. Вот таким он и остался в нашей памяти: с неизменной улыбкой "всё будет хорошо" и со словами: "Никогда не сдавайся. У тебя всё получится!"

Спасибо тебе, Лёшка, за твой оптимизм, за ту уверенность в себе, что ты дарил каждому из нас, и за бесконечную любовь к жизни!"

Олексію завжди було цікаво випробувати себе в чомусь новому, наприклад, в різних напрямках роботи, різних професіях. Це була робота в банку, будівельній компанії, комп'ютерних організаціях, також працював менеджером з матеріально технічного забезпечення.

Тривалий час, а саме 5 років (з 2005 по 2010 роки), присвятив роботі в ВАТ "Укртранснафта" на посаді начальника відділу митного регулювання зовнішньо-економічних операцій, основним завданням якого було вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням митного оформлення нафти.

Про спільну працю Лариса Крутських згадує так: "З Олексієм Буслаєвим я познайомилася у травні 2005 року, коли він прийшов працювати у ПАТ "Укртранснафта", у відділ по роботі з митними органами, де на той час працювала і я. Життєрадісність, оптимізм і яскрава посмішка цього хлопця завжди виділяли його серед інших. Часто, у вільний від роботи час, ми ділилися один з одним своїми особистими проблемами, багато розмовляли про дітей. Олексій на той момент мав лише доньку Наталку, але дуже мріяв про сина. Я завжди захоплювалася його батьківськими якостями. Він був не тільки люблячим батьком для своєї доньки, а і гарним чоловіком для своєї дружини і турботливим сином для своєї мами. Оптимізм Олексія, його сприйняття життя, багато разів допомагали особисто мені забути про свої проблеми. Дуже добре, коли в робочому колективі є така відкрита і щира людина. Одного разу, повертаючись ввечері з митниці, де Олексій виконував завдання керівництва компанії, маючи при собі портфель, у якому знаходилися оригінали дуже важливих для компанії документів, на нього на вулиці напали хулігани. Цей випадок просто здивував мене. Хуліганам так і не вдалося вирвати портфеля з рук Олексія, він сміливо відбивався однією рукою, міцно тримаючи портфель у другій руці. Через це отримав дуже складний перелом руки, яку потім довелося оперувати двічі. Цей випадок ще раз показав людські якості цього хлопця, його мужність та відвагу. Разом з Олексієм ми пропрацювали в ПАТ "Укртранснафта" до 2010 року."

У 2011 році, коли в родині народився син Захар, здавалося що немає в світі батька щасливіше. Мрія Олексія мати велику і щасливу родину здійснилася. Я щиро раділа за нього.

На жаль, доля обірвала життя Олексія на злеті. До сих пір не віриться, що вже ніколи не побачу його яскраву посмішку. У моїй пам'яті ця світла людина залишиться назавжди. Я вдячна долі, що на моєму життєвому шляху була саме така людина, як Олексій."

Останнє і найулюбленіше місце роботи - це ТОВ "Газінвестпроект", де з 2011 року Олексій був директором АЗС / пропан-бутан. Він активно займався розвитком роботи на заправках, завжди підтримував порядок. "Був дуже толерантною, життєрадісною людиною та універсальним керівником. Можна було звернутись за допомогою чи порадою", - згадує бухгалтер підприємства, Тетяна Ляшенко. Його завжди цікавили справи підлеглих, пам'ятав про всі родинні свята та не забував привітати. Не зважаючи на посаду керівника, він знав усі "тонкощі" роботи підприємства. Тому, коли суворою зимою захворів оператор АЗС, Олексій Георгійович сам приступив до роботи та відпрацював 2 доби, розкидаючи саморуч великі сніжні замети, та жартував "нічого немає кориснішого за фізичну працю". Можливо тому, оператори називали його "наш папка".

Втрата Олексія - це справжня трагедія, бо на ньому трималась вся родина, навіть в той час, коли він знаходився на службі через мобілізацію. У нього залишились мама, дружина та двоє неповнолітніх дітей. Олексій дуже любив свою родину, тому завжди допомагав у господарстві та вихованні дітей, яким присвячував весь свій вільний час: старшу доньку (15 років) він називав "принцеска", а молодшого сина (3 роки) - "мужик". Коли тато був дома, це завжди було справжнє свято: весело, багато жартів, сміх, смачні страви та обов'язково цікаві прогулянки.

Саме з донькою (коли їй було лише 7 років) Олексій погодився виїхати на місяць в санаторій матері і дитини, тому що дитині потрібно було оздоровлення. Доглядав за донькою не гірше будь-якої мами. Вона і досі згадує, як тато їй заплітав коси, гарно та акуратно одягав, робив багато її фото. А саме головне, що виконував все, що було потрібно для лікування та оздоровлення дитини, роблячи для неї з усіх неприємних процедур цікаву гру. Друзі дивувалися витримці Олексія: "Як ти можеш стільки часу проводити з дитиною в забутому від цивілізації місці, один..?!", але це мало хвилювало люблячого тата, "А як по іншому? Я ж тато!"

З маленьким сином навесні 2014 року Олексій під вікнами посадив бузок, щоб у майбутньому, коли він зацвіте, приємно пахло з вікна. Влітку цього ж року Олексія мобілізували. А вже навесні 2015 року, бузок рясно зацвів і з вікон доносився солодкий бузковий аромат. Трирічний син Олексія розумів і розповідав, що це цвітуть кущі його із татом бузку.

З донькою Олексій любив гуляти, як із дорослою дівчиною, а сина носив у себе на шиї завжди і скрізь так, щоб він себе почував справжнім "мужиком". Олексій гарно проводив час і з іншими дітьми. Друзі сина, яким по 3 рочки, і досі згадують, як дядя Альоша вчив їх казати, коли боляче: "Пацани не плачуть!".

Дуже любив машини, швидкість, був учасником автоклубів і автофорумів.

Машини... Напевно у кожного хлопчика, чоловіка - це щось особливе, що супроводжує по всьому життєвому шляху, починаючи від дитячих іграшок-машинок. Коли хтось їздив з Олексієм в машині (звичайно без дітей), то розумів: сідай мовчки і глибше в крісло, пристібайся, закривай очі і насолоджуйся.. через мить ти опинишся в потрібному місці в потрібний час! При всьому цьому була впевненість та довіра йому, як нікому... Так, він отримував насолоду від банальної їзди, швидкості... в авто, особливо останньому, він відчував себе комфортніше, ніж деінде... навіть, коли він був далеко від нас, на передовій, вона (його "бегемотик") стояла трохи побита і чекала на нього... Він так її любив і мріяв про неї там, що не наважувався продавати всупереч усьому... і чіплявся за будь-яку дрібницю, що б вона ще трохи побула його... Вона провела його і в останню дорогу...

Він мав добре серце й нестримну відважність. Завжди протягував руку допомоги. Під час "Майдану" будував барикади, допомагав активістам. Потім записався до Самооборони Троєщини м.Києва і брав участь у чергуваннях.

Олексій вірив, що саме так, своїми руками, можна побудувати нову країну та щасливе майбутнє для дітей без шахраїв та злочинців. Тому, щоб захищати свою батьківщину добровільно звернувся у травні 2014 року до Деснянського РВК м.Києва та з 20.06.2014 р. був мобілізован до лав Збройних сил України, згідно повістки від 19.06.2014 р.

Після проходження навчальної військової підготовки у м. Гончарівськ, за власним бажанням з 17.07.2014 р. приймав участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей.

Буслаєв Олексій, був кулеметником 3 мех. відділення 3 механізованого взводу 2 мех.роти 1 механізованого батальйону 30 бригади. Під час виконання бойових завдань екіпаж відділення (БМП - "Панда"), до якого входив Олексій, нещадно винищував ворога та ставився командуванням як приклад іншим. Також Олексій був особисто представлений командиром 2-ї роти 1-ого батальону, Гринюком Володимиром, до нагороди ще при житті. Навіть ворожа сторона оголошувала грошову нагороду за знешкодження БМП, на якому він приймав бойову участь.


Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Чисельні досягнення 30-ї бригади, в яких приймав участь Буслаєв О. за час перебування в зоні АТО, а саме взяття Саурм-Могили, визволення 79-ї аеромобільної бригади з оточення, вивільнення від терористів населених пунктів, постійний вогневий контакт з ворогом, а також виведення з оточення батальону "Світязь", м.Углегорськ, та інше, що підтверджує бойову ознаку Олексія.

Особовий склад 1 механізованого батальйону, до якого входив Буслаєв О.Г., був направлений в зону проведення антитерористичної операції в с. Рідкодуб Шахтарського району Донецької обл. (4км від м.Дебальцево) 06.02.2015р., де під час виконання бойового завдання при артобстрілі незаконних формувань загинув Буслаєв О.Г. від прямого попадання снаряда. Знайшли Олексія лише через 3 місяці по ДНК-експертизі у Дніпропетровському морзі. Але поховати його родина змогла тільки 08.05.2015р., тому як весь цей час, а саме 3 місяці, Олексій рахувався як зниклий безвісті, тому родина, близькі та побратими вважали, що він у полоні та не припиняли розшук.

За рахунок смерті Олексія, було виведено з оточення 128-ї бригади більш ніж 100 чоловік. Командир роти, до якої входив мій чоловік, Гринюк Володимир, був нагороджений званням Героя України. А Олексій посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

За той час, коли Олексій був на війні, родина та близькі мали радість, отримуваи одне маленьке, але багатозначуще смс-повідомлення: "ЖИВ". Або: "второй день берём кр.луч, сильные укрепления, потери( вчера вытаскивал раненого командира, у мну осколок в бронике застрял, вообчем весело)) 11/08/14

Оскирко Женя, 19.08.2015: Я часто вспоминаю историю из маленького городка на границе Донецкой и Луганской областей - Миусинска. До войны я даже не знал о его сущевствовании. Это было почти ровно год назад. Наша машина выехала на боевое задание - надо было найти заблудившиеся в узких улочках танки и проводить их на позиции. Леша, не долго думая, вызвался на выезд. Машина ушла и у нас потянулись часы ожидания. Ребята вернулись уже в сумерках. Все в пыли, копоти и с осунувшимися лицами. Все были целы, но очень молчаливы и задумчивы. Во время движения машину обстреляли из засады пророссийские боевики. Стреляли из стрелкового оружия и гранатометов. Одна из гранат прошла прямо вдоль борта, по броне били пули. Ребята не растерялись и отвечали прицельным огнем, не давая вражескому гранатометчику взять точный прицел. Но неожиданно по машине отработали из другой точки. Реактивная граната ударила точно в борт, практически под башню. Спасло машину и ребят то, что граната попала в "фальшборт" наполненный пенопластом который придает машине плавучесть, и... личные вещи уложенные в вещьмешки и привязанные вдоль бортов - кумулятивная струя ушла в стороны, не пробив броню. Граната ударила в борт, на котором сидел Лешка, буквально сантиметрах в двадцати от него. Он часто вспоминал свои чувства и эмоции пережитые в тот момент - и как выглядит подлетающая граната, и как хлопает она по борту, и как обдает лицо жар близкого разрыва. К его чести, Леша не растерялся и ответил прицельно по противнику. В следующую машину тот уже не стрелял. Наших танкистов нашли и успешно проводили к точке.

А це повідомлення самого Олексія після цього випадку: "вышли из окружения, ща всё ок, попали в наш бмп, ракета разорвалась прямо под моей опой, теперь у мну есть боевой синяк на интересном месте)))"

Після вдалого проведення військових завдань, а саме у вересні 2014 року, Олексій та його рота отримали ротацію на 2 тижні. Потім Широкий Лан, Арабатська стрілка, Мелітополь, після Піски, Углегорськ та Дебальцево…

Леонид Остальцев розповідає про спільну службу: "Про Лёшу… Лёша добровольно пошел защищать свою страну. Он пришел в военкомат и сказал, что готов, но ему отказали и пришлось ждать, пока начнется новая волна мобилизации. Сначала была учебка в Гончаровске. 4 недели и отправка. Определили в саперы в 30-ю бригаду. 36 часов пути в автобусе, жара и сидячих мест на 6 меньше чем ребят. Спят по очереди. Бердянск. Знакомство с командирами в течении 15 минут, на машину и на боевое. Марш почти на 200 км и первые встречи с сепарами в селе Петровское под Сауркой. Потом сама Саур Могила, первые грады, глаза полны счастья так, как повезло и не попало (кому-то в тот день не так повезло), первые потери. Саурка наша! Едем дальше... Степановка. Бои по всему селу. 2 дня. Потери... Степановка наша… Лешу переводят в отделение к Гибону и Топорику вместе с Лехой Зубом. Неудачный штурм Дмиртовки, постоянные минометные обстрелы. Леха привык и ржот) Он среди своих, рядом друзья, из телефона играет гребаный шансон)))) Леха кайфует. Сбор… Выдвигаемся делать безопасный коридор для трех бригад: 79, 25, 54. Три дня крамсаем сепаров, выводим парней, идем на Миусинск (потерь нет, но обстрелы постоянные). В Миусинске обстрелы и посмеместные бои в городе, неделю "лупилова". Лехино отделение берет пленных, добывает розведданные, держит свой сектор. Команда идти на прорыв так, как оказались в окружении. Выходим из окружения с боем и попадая в засады на разных участках. В Лешино БМП прямо ему под зад прилетает РПГ, вспышка, звон, слава Богу. Пронесло. По приезду в Красную Поляну улыбается и опять слушает "музло" из телефона))) во время боев в Миусинске и выйдя из окружения ни одной потери. Только раненые и то, не тяжело. Снова обстрелы. Уже здесь от мин снова потери. Одна из мин прилетает туда где только, что сидели все вместе за столом и разносит стол, пол., стены в хлам. Снова повезло... Успели спрятаться в подвал. Все ржут))) еще 4 дня и двигаем в Малониколаевку. Там отделение Леши уже во всю занимается розведкой для роты и Батальена. Обстрелы. Выход в Лутугино. Обстрелы. Выход в Щастье и затем в Мостки. ОТПУСК 10 дней))))) Затем полигон Широкий Лан, учения, и через полтора месяца Арабатская стрелка. Русские свиньи. Их он наблюдал месяц. После Мелитополь и задача по охране штаба корпуса. еще месяц зимы в палатке, охраняя гениралов и полковников. Ну, а потом Пески и блядское Дебальцево с Логвиново…"


Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Ihor Lukianov розповів історію, як він познайомився з Татаром в зоні проведення АТО (Дебальцево): "Пересекался 2 раза, один раз он знакомится приезжал ко мне на КНП, т.к. впереди меня стояли его боевые порядки и я их прикрывал, второй раз когда его группа пыталась зачистить поселок 8 марта в дебальцево, они залезли вперед моих боевых порядков не предупредив нас, в то время в дебальцево уже шли городские бои, связь с подразделениями была потеряна, идентефицировать чья группа несмогли Я дал команду открывать огонь на поражение, слава богу не попали, одна из радиостанций соседнего подразделения начала орать что с крыши дома обстреливают их подкрепление, я понял что стреляем по своим и отменил огонь Дальше мои ребята провели их ко мне в это же здание, оказалась группа Татара У одного прострелена каска, у другого приклад на автомате ) Переговорили, обрисовал им обстановку, они выдвинулись на зачистку, потом на 8 марта их зажали и я корректировал заград огонь для их отступления, больше мы не пересекались…"

Це спогади одного із бійців 30ї бригади Дреда, після бою, в якому загинув Олексій: "…Я испугался и понял, что, может, куска меня уже и нет. Но посмотреть не мог. Это адский момент. За всю войну, это, наверное, самый страшный момент - когда тебя будто заморозили и ты не можешь ничем пошевелить. Помню танк, и комбата ещё. И всё. Больше сказать ничего не могу. … я ещё надеюсь, что Лёха живой, в плену. Мы так и не смогли за ним вернуться."

Євген Оскирко, який теж приймав участь в останньому для Олексія бою, розповідає: "05.02.2015 року взвод, в якому ми з Олексієм служили, отримав наказ на прорив оточення навколо підрозділів ВСУ, що базувалися поблизу селища Рідкодуб Донецької області. 06.02.2015 у складі 3 механізованого взводу 2-ої механізованої роти 1-го мех. батальйону 30-ї бригади ми вирушили на виконання завдання. Близько 6-ої ранку ми наблизились до селища із західної сторони, через відкрите поле. За 200-300 метрів до селища взвод потрапив під щільний обстріл із протитанкових гранатометів. Піхота покинула бойові машини та почала рух під прикриттям. Особисто я пам'ятаю, як Олексій стрибав з машини на землю і рухався поруч. Потім обстріл посилився і я втратив Олексія з поля зору. Коли взвод прорвався в село і почав зосереджуватись навколо машин Олексія не було поруч. Але пройшла інформація, що одна з машин повернулась на поле, підібрала поранених і відійшла в сторону Дебальцева. Була також інформація, що Олексій знаходиться серед евакуйованих бійців. Пізніше, коли інформація не підтвердилась, я робив спроби роздивитися поле, але цьому заважав щільний прицільний вогонь супротивника. Коли взвод, виконавши бойове завдання відходив з села ми пробували ще раз роздивитись поле, але нікого на ньому не побачили. Ще була надія що Олексій серед поранених…"

Сегодня в Киеве прощались с добровольцем 30 механизированной бригады