Сльота Володимир Васильович

Сльота Володимир Васильович

Дата та місце народження: 16 травня 1967 р., с. Кожухівка, Теплицький район, Вінницька область.

Дата та місце загибелі: 5 вересня 2014 р., с. Цвітні Піски, Слов'яносербський район, Луганська область (48°40'20.5"N 39°16'36.5"E).

Звання: Солдат.

Посада: Номер обслуги.

Підрозділ: 24-й батальйон територіальної оборони ''Айдар''.

Обставини загибелі: Загинув 5 вересня 2014 р. близько 14.30 в бою з російськими диверсантами на перехресті дороги Н-21 біля Луганського гольфклубу в районі с. Цвітні Піски, Слов'яносербський район, Луганська область. В квітні 2016 р. експертиза ДНК підтвердила, що він загинув і похований під Старобільськом як невідомий герой АТО. 19 квітня 2015 р. перепохований. Разом з Володимиром загинули старший сержант О. Скиба, старший сержант В. Кумецький, старший солдат В. Шалатовський, солдат А. Юркевич, солдат О. Вишневський, солдат А. Атаманчук, солдат А. Богуш, солдат Ф. Коломієць, солдат Ю. Король, солдат Н. Якубовський, солдат О. Стулов, солдат С. Пархоменко, солдат Д. Рожков, солдат О. Білоус, солдат С. Грибков, солдат В. Якимчук.

Військова операція: Засідка та бій біля с. Цвітні Піски.

Місце поховання: с. Кожухівка, Теплицький район, Вінницька область (фото надгробку:  ).

Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 4, ряд 10, місце 8.

Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).

Ірина Шевченко: "Нічого. Ми ще в Межігір'ї погуляємо", - сказав він і примружився, випускаючи дим. Від того став геть чорним. Бо лише сірі очі виказували в ньому білу людину. Так на початку лютого виглядали всі майданівці, що чатували на Груші. Ми сиділи в "Бандерштадті" навпроти Головпоштамту і курили. Багато моїх колег, політичних журналістів, не розуміли, на чому грунтується моя впевненість в тому, що Януковичу гаплик. Він просто знав це, так само як і я. Тому контакт встановился одразу. "Вова з Вінниці" так він відрекомендувався, коли я записувала номер телефону. "А прізвище?" - перепитала я. "Вова з Вінниці", - повторив він. Ну, ок. Потім ми лише іноді зідзвонювалися. В обох було трохи роботи. Ранком 18 лютого я дзвінками не турбувала. Знала, що зайнятий. 7- ма сотня одна з самих затятих. Ввечорі абонент був поза зоною. Наступного дня теж. 22 чи 23 я нарешті дісталася до "Бандерштадту". "Вова з Вінниці", - сказала я хлопцю біля намету. "Зараз", - відповів той. За кілька хвилин з намету вийшов він. Я знов не побачила обличчя. Тепер голова була практично вся в бінтах. 18 лютого біля Верховної Ради він потрапив в перший котел в новітній історії України. Звідти з розбитою головою його забрала швидка. Йому і ще кільком хлопцям лікарка і медсестра прямо в автівці надали першу медичну допомогу. Везли на Печерськ. Мабуть, в лікарню на Драгомирова. Вони попросили висадити їх дорогою. Медики пояснили, що в них тепер не найкращий стан для прогулянок вечірнім Києвом. Але хлопці наполягали на тому, що практично здорові і так їх точно не перехопить бєркутня. Медики їх відпустили і вони чигирями повернулися на Майдан. Обличчя я вже розгледіла навесні. Він повернувся з Вінничини, де відновлював згорілі на Майдані документи. "Ти не подумай, я ніколи ховатися не буду, я тільки документи відновити їздив", - говорив він. Невдовзі, здається, в складі Київ 2 він вже був під Слов'янськом. Потім в батальоні Айдар. В коротких розмовах відчувалося, що він розуміє логіку війни і поводиться фахово. Хоча він не з тих людей кому не було чим займатися, і для кого війна стала можливістю себе проявити. Хата, сад, яблука, риболовля, пасторальна Україна. Це було сенсом його життя. Який, втім, ще треба було захистити. Що він, власне, і робив. Тут і зараз. "Ти не уявляєш собі, що таке вінницькі яблука!" - говорив він. "Як не уявляю? Сюди привозять, я іноді прицільно вінницькі шукаю". "Нє, я восени приїду у відпустку, привезу тобі справжні вінницькі яблука. Прямо з дерева". "Яблука з Груші", - думала я, згадуючи, що познайомилися ми під час його чергувань на Грушевського. Востаннє ми говорили телефоном 23 серпня 2014 року."