Сокирко Анатолій Михайлович

Сокирко Анатолій Михайлович

Дата та місце народження: 17 жовтня 1989 р., с. Вільшане, Сосницький район, Чернігівська область.

Дата та місце загибелі: 15 липня 2014 р., м. Амвросіївка, Донецька область.

Звання: Солдат.

Посада: Командир бойової машини-командир відділення.

Підрозділ: 72-а окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: Загинув 15 липня 2014 р. у місті Амвросіївка Донецької області під час масованого артилерійського обстрілу.

Сімейний стан: Залишились батьки та дві сестри.

Місце поховання: с. Вільшане, Сосницький район, Чернігівська область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Ти приходиш до мене у снах,
Я дивлюсь в голубі твої очі,
У душі оселивсь біль і жах,
А от серце повірить не хоче.
Ти заходиш у клас, сміючись,
Береш крейду, прямуєш до дошки,
А я плачу, у слід дивлячись,
І знов серце повірить не хоче.
Ось і друзі підходять до нас,
Увесь випуск дві тисячі сьомий,
Знову разом веселий наш клас,
Але ти поспішаєш додому.
Мовчки поглядом всіх обівів,
Глянув другові кожному в очі,
Ти прожив дуже мало років
Тому й серце повірить не хоче.
Ти приходиш до мене у снах,
Я дивлюсь в голубі твої очі,
А душа твоя десь в небесах
І до нас повернутись не хоче.

Л.А. Веремієнко
Толя, ми тебе пам'ятаємо
від вчителя
Серед беріз і кленів буйнолистих,
Стоїть чомусь засмучена вона.
Завжди у квітах ніби у намисті,
Сьогодні ж в чорному, лиш біла сивина.
Вільшанська школа - смуток, біль і сльози,
Вільшанська школа - серце так тремтить.
Ти й досі виглядаєш на дорозі,
Того хто став героєм в одну мить.
Його портрет ти ніжно пригорнула
До свого серця, до своїх грудей.
Ти жодної хвилини не забула,
Як бігав Толя тут, серед дітей.
Ну от і все, вже рік нема хлопчини,
А час минає, лине в небуття.
Сумує школа, ніби мати без дитини.
Так рано обірвалось молоде життя.
Букети квітів і слова печалі,
Все це сьогодні школа віддає,
А дошку пам'яті від нині і надалі
Оберігатиме усе життя своє.

Л.А. Веремієнко

Це сталося 17 жовтня 1989 року. День видався гарним. Дерева стояли вкриті осінньою позолотою, в вальсі кружляло бабине літо, а на подвір'ї цвіли чорнобривці… Того року квіточки були справді чудові - низенькі з золотисто-жовтими голівками. Таким був і Толя - маленький білоголовий хлопчик, чимось схожий на оті чорнобривці, що цвіли на подвір'ї Алли Миколаївни та Михайла Анатолійовича Сокирків із села Вільшане. Толя, Толік, Анатолій… Хлопчик ріс на радість батькам. Він був єдиним сином у сім'ї, а значить - надією і опорою для рідних. Толя - спокійний та слухняний - найбільше любив гратися зі старшою сестричкою Оксаною. Вона для нього була усім - і захисником, і нянею, і охоронцем. Дівчина жаліла свого братика. Навіть коли хотілось побігти до своїх подруг погратися в ляльки, завжди забирала його з собою. А він дівчаткам і не заважав. Сидить поряд з машинкою і лише спостерігає своїми блакитними оченятами. Машинки були улюбленими іграшками хлопця. Та зовсім скоро у нього з'явилась нова забавка, батьки подарували хлопцю другу сестричку - Таню. Толя, хоча й був ще карапуз, а вже намагався допомогти мамі: то соску подасть, то пелюшки підносить, то колисочку погойдає.

Троє діточок, мов троє ластів'ят, все кружляли біля мами, а вона, пригортаючи їх до свого серця, навіть не здогадувалась, як воно колись захоче вирватись з її грудей і полетіти світ за очі. Але тоді жінка лише посміхалася і раділа , адже Бог саме їй подарував найгарніших двох доньок і прекрасного синочка.

Час пролітав, як ті журавлі. Анатолій пішов до школи. Мама хвилювалась, адже він найменшенький, навіть портфель поряд з хлопчиком здавався велетнем. У класі було 19 учнів, та Толя зумів потоваришувати з кожним, та ще ж і однокласником був його двоюрідний брат. Коли дітвора вибігала на перерву, то навіть старшокласники поступалися їм дорогою. Ох і дружні ж вони були! Та їхньому класному керівникові жодного разу не довелося червоніти через них. Було зроблять хлопці якусь шкоду, а на допиті у класної своїх не здають, тільки кажуть: "Знаємо - винні, ми вчинили невірно, але все виправимо". І виправляли.

У 11 класі діти вирішили посадити яблуневий сад біля школи. Зібрали гроші, купили молоді саджанці і вже наступного ранку закипіла робота. Діти посадили чудесний сад - Сад Випускників, тепер же він став Садом Пам'яті.

Після закінчення школи у 2007 році Анатолій вступив до Чернігівського будівельного ліцею, де й отримав професію електрозварювальника. Завдяки тому, що зростав у селі, хлопець ніколи не боявся фізичної праці. Він умів і коня впрягти і смачний обід зварити. А далі все як у всіх. Пішов служити в армію. Спочатку був у "Десні", потім - у Білій Церкві. Повернувшись додому, почав шукати роботу. Чомусь все в житті юнака відбувалось занадто швидко, ніби він кудись поспішав, ніби відчував, що майбутнє таке непередбачуване. Жодного дня він не відпочивав, весь час в дорозі, весь час не вдома. Згодом влаштувався на роботу. Все ніби було і добре - і робота до душі, і зарплатню виплачують, якби не війна. Юнакові надійшла повістка з військкомату і уже 29 березня, хлопець, зібравши речі, полишив рідну оселю. Цього дня він в останнє бачив своїх рідних, свою школу, свій ще молодий садок. Маленькі яблуньки кивали ніжними гілочками вслід Анатолію, прощаючись з ним на віки.

АТО - які незрозумілі і водночас страшні літери. Навіть згадка про них змушує кров холонути в жилах. Це чиїсь сльози, чиєсь життя, чиєсь горе і разом з тим чиєсь прагнення до миру, до світлого майбутнього. Як все це страшно, навіть нам, а як їм -нашим захисникам, учасникам АТО? Юнак телефонував мамі щодня, просив не хвилюватися, бо ж у нього все добре. Коли не було чого їсти і навіть кисле яблуко, зірване при дорозі, здавалося найсолодшим, що є на світі, він говорив мамі, що сьогодні їв борщ. Коли декілька днів обходився без води і пересохлі губи починали тріскатись, коли краплинки дощу, зібрані в каски, були Божим даром, він говорив, що сьогодні пив чай. Коли на тремтячих руках ніс мертвого, залитого кров'ю товариша, говорив, що тут зовсім не страшно. І лише вночі, коли його бойові побратими засинали, він лягав на траву і відчував, як б'ється його серце. Йому здавалося, що цей стукіт чують усі. Ми ніколи не зможемо уявити, як йому тоді хотілось додому, до рідних. Певно якби хлопця відпустили, то крила б виросли за плечима і летів би до рідної оселі, як пташка летить до гнізда.

Юнак часто себе запитував, чому тут саме він, а не інші? І одразу ж давав відповідь - бо він сильніший, бо інших таких як він - не існує. Толя - ще зовсім дитина - щодня, щохвилини дивився в очі смерті. І щоразу, відчуваючи вже її погляд на собі, він безперестанно проганяв від себе страшні думки.

Сьогодні - 15 липня… Знову загинули друзі. А він живий, ось уже і мамі зателефонував. Знову приліг на траву. Серце стукотіло ніби ще сильніше, десь далеко чулись вибухи. Анатолій повернувся на спину і побачив ясне місячне небо, всіяне зірками. "Господи, як же там гарно", - подумав хлопець. Я, звичайно, повернусь. Цього року мені буде 25. А ще скільки разів буде по 25? На обличчі з'явилась посмішка. Цієї ж миті він відчув, як щось гаряче полилось по його грудях… Небо було всіяне зірками, тільки чомусь здавалося, що цього разу їх стало трішки більше, певно, однією з них була і зірка нашого Анатолія.

20 липня 2014 року - найстрашніша згадка в пам'яті села. Того дня плакали жінки, чоловіки, діти. Стояли в скорботі однокласники, колеги по роботі, знайомі і незнайомі люди. Здавалося, ніби зійшовся весь світ. І над усіма цими людьми лунав найстрашніший звук. Ні, то був не людський плач, то розбите материнське серце билося об закриту труну, ніби хотіло допомогти мамі в останнє подивитися на свою дитину. Але жодні сльози, жодні благання не змогли повернути їй сина.

Час невпинно мчить. Дерева знову в осінній позолоті, знову цвітуть чорнобривці. У Анатолія з'явилась на світ маленька племінничка. На жаль, вона ніколи не дізнається, як воно - бавитися з дядечком, який в її віці так любив машинки. Але вона пишатиметься тим, що є нащадком справжнього героя, яким і був Толя.

17 жовтня учні Вільшанської школи носили квіти на могилу солдату. Адже цього дня йому виповнилося б 25 років. І знову пролітає час, як журавлі в осінньому небі. Життя продовжується, для нас - на землі, а для Анатолія Сокирка - на небі.