Сех Роман Миколайович

Сех Роман Миколайович

Дата та місце народження: 24 серпня 1989 р., смт. Покровське, Дніпропетровська область.

Дата та місце загибелі: 22 січня 2015 р., с. Красний Партизан, Ясинуватський район, Донецька область.

Звання: Молодший сержант.

Посада: Стрілець.

Підрозділ: 20-й окремий мотопіхотний батальйон (93-я окрема механізована бригада).

Обставини загибелі: 22 січня 2015 р. російські збройні формування на бронетехніці заїхали у селище Красний Партизан (Ясинуватський район), в якому стояв блокпост зі взводом 20-го окремого мотопіхотного батальйону. Незважаючи на чисельну перевагу противника оборонці блокпосту відбивалися дві години. Роман загинув у бою. Тіла Романа та ще трьох героїв - солдат Сергій Слісаренко, молодший сержант Альберт Саруханян та старший лейтенант Колісник Андрій з окупованої території вивіз капелан батальйону отець Дмитро Поворотний.

Сімейний стан: Залишилась мати.

Місце поховання: смт. Покровське, Дніпропетровська область (фото пам'ятника).

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

від земляків

Пам'яті сина
Сех Роман Миколайович

Народився 24.08.1989 – день Незалежності України
Загинув 22.01.2015 – день Соборності України

Два важких роки я без сина… Промайнуло два нестерпних роки, як ненависна війна лишила мене найдорожчого в житті- єдиного сина. Скільки ж порожніх діб від тої світлої миті як востаннє бачила його усміхнене обличчя, торкалася рук рідної дитини.

Два довгих роки… Що може відчувати жінка, в якої забрали все? В якої вкрали майбутнє, відняли слово «мама», «бабуся»? А натомість залишили суцільну самотність і відчай. Та попри біль і смуток розумієш, що маєш жити. Жити, тепер тільки згадуючи рідне дитя й у глибині душі просити вибачення за недосказані й такі потрібні головні слова, за нереалізовані мрії, плани, які будували разом. Щодня вдивляючись у чужі обличчя, вишукуєш в них такі знайомі риси і все сподіваєшся: а, може, це він, мій патріотик? У знайомих і не знайомих людських постаттях намагаєшся розгледіти його погляд, його зачіску, відчути його запах. Бо так пахне лиш одна людина в цілому світі - твоя дитина.

Я відчуваю, як мій Романчик допомагає мені, підтримує. З його допомогою та з милості Божої я віднайшла безліч близьких людей. Не лише поєднаних одним для всіх спільним горем, що зблизило нас, але й пов’заних зі мною невидимою ниточкою, дивним відчуттям. Складається враження, що я знала їх усе життя, та Господь вирішив звести наші долі саме зараз, в такі важкі миті нашого сьогодні.

Помирає людина… Назавжди покидає земне життя… Страшно, навіть коли вона була знайома тобі. Та як же нестерпно боляче, коли цією людиною стала найрідніша й найближча тобі. Нестерпно від того, що ти не в силах нічого змінити, і час назад не повернеш, навіть на долю секунди. Добу за добою шкандибаєш по своїй життєвій стежині і чекаєш зустрічі зі своєю дитиною. Коли людина переживає таке горе, життя перевертається, інакше починаєш дивитися на цей світ. Буває, настають такі миті, коли наче зовсім немає силоньки терпіти цей біль. Настають хвилини відчаю. Та з Божою допомогою і поміччю близьких людей переживаєш…

Якщо до цього горя йшла по життю впевнено, то тепер дибуляю. Майже все в житті стало неважливим, таким чужим і байдужим. Прошу Бога лише про одне, щоб беріг душу мого сина. Тепер тільки й залишається чекати зустрічі зі своєю кровинкою уві сні. Буває, вдається трішечки поговорити з ним і в цю благу мить відчуваєш неймовірну радість. Тільки тоді, на оті декілька секунд, спадає з душі величезна брила і стає так легко, як раніше. Та потім прокидаєшся і розумієш, що то був лиш сон, а навколо сумна реальність. Відразу усвідомлюєш, що як раніше вже не буде. Ніколи. Люблю, сумую і пишаюся тим, що в мене був такий син, справжній патріот своєї країни.

Неймовірно хочеться дістатися того місця, де він провів останні хвилини свого життя, але тепер воно окуповане. Хочеться вірити, що невдовзі вся ця нечисть піде геть з української землі, і смерть моєї дитини не буде даремною. За це мають відповісти. Та хтось стоїть навколішки перед цими синами, чоловіками, а хтось говорить: «А кому це все потрібно?». Дехто взагалі проявляє байдужість до всьго, що відбувається у нашій країні. Хтось проявляє слабкість, шукає виправдання своєму боягузтву, а хтось ховається за спідницями матерів, дружин у важкий час для нашої країни. Тільки в таких ситуаціях кожен показує своє справжнє обличчя і свою суть. Але хто б якої думки не дотримувався, я думаю, це очевидно, що наше життя потребує змін і, якщо згуртуватися, об’єднатися, може, краще життя буде у наших дітей, внуків. Крім нас, його ніхто не побудує.

Владі ми не потрібні. Кожен чиновник сидить собі у теплому крісельці і до долі людської йому байдуже, йому ж зручно. Поодинці ми слабкі, але разом – ми є велика сила. І якщо стати однією стіною, переможемо і агресію Росії, і наших завзятих можновладців. Тільки не треба опускати руки, а головне – не бути байдужим, адже нам жити в такому світі, який ми будуємо собі самі. Щоб тисячі цих смертей не були даремними, бо наші полеглі воїни свято вірили у краще майбутнє, і ми з вами не маємо права навіть на іншу думку.

Я не знаю, якими були останні слова моєї дитини, але думаю, що син думав про мене. Моєму серцю дуже боляче і важко уявити це. Так само, як і не хочеться вірити, що його поряд немає і вже ніколи не буде. Життя продовжується, воно сміється і плаче. Люди говорять, що час лікує. Неправда. Не доведи Господи нікому пережити свою дитину. Це найстрашніше, що може статися з батьками.

У Царстві Небеснім спасешся від муки,
То тільки для інших: «Його вже не має».
А ми завжди разом, завжди пам’ятаю.
Згадайте і пом’яніть мою дитину добрим словом.