Указом № 19 від 1 жовтня 2016 р. нагороджений відзнакою "Народний Герой України" (посмертно).

Нагороджений "Іловайським Хрестом" (посмертно).

Євген Львович Тельнов народився 20 листопада 1961 року в місті Кіровограді.

До травня 1982 р. проходив строкову військову службу у 472-му конвойному полку внутрішніх військ МВС СРСР (в/ч 7429, м. Київ). Нагороджений нагрудним знаком «За отличие в службе» ІІ ступеня.

Після звільнення в запас працював на Кіровоградському заводі радіовиробів токарем, з 1989 р – лаштувальником верстатів з ЧПК, водночас, з 1984 по 1987 р., заочно навчався в Кировоградському інституті сільськогосподарського машинобудування (за спеціальністю «Обробка металів різанням»).

У липні 1991 – лютому 1992 р. працював інструктором зі спорту Кіровоградської РТШ ДОСААФ. У подальшому займався підприємницькою діяльністю.

Із початком російської агресії проти України Євген Львович закрив своє підприємство, 10 червня 2014 р. уклав контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії і був зарахований до батальйону спеціального призначення «Донбас». З 13 липня перебував у відрядженні у районі АТО, брав участь у бойових діях з визволення населених пунктів Артемівська, Попасної, Іловайська. 24 серпня в Іловайську дістав осколкове поранення лівої руки, але не залишив підрозділ.

Під час виходу українських військ з Іловайська, коли в районі села Червоносільського колона батальйону потрапила під жорстокий обстріл, у складі підрозділу знищив два ворожі танки, згодом разом із однополчанином із позивним «Брест» знищив дві ворожі бойові машини десанту БМД-2, екіпажі цих машин – військовослужбовців ЗС Російської Федерації – було вбито або захоплено у полон.

Опинившись із підрозділом у ворожому оточенні у Червоносільському, відмовивився капітулювати, разом із «Брестом» та невеличкою групою інших бійців «Донбасу» пішов на прорив, зі зброєю в руках вийшов до своїх військ і 31 серпня дістався бази батальйону у Кураховому.

У жовтні 2014 р. Євген Львович брав участь у позачергових парламентських виборах, балотуючись у народні депутати України на мажоритарному окрузі №100 у Кіровоградській області. У одному з інтерв’ю перед виборами розповідав: «Меня очень часто спрашивают, зачем я туда пошел в пятьдесят два года? Меня, честно говоря, этот вопрос не перестает удивлять. Если не я, то кто? Наши дети? Если каждый будет думать: «меня это не касается», «мне это не нужно», – то скоро чужие войска будут стоять под Кировоградом. У нас в батальоне был молодой человек из небольшого городка под Донецком (он сейчас в плену), и он, когда обстреливали его родной город, говорил: так им и надо. Я очень удивился, а он объяснил: «Когда в городе было двадцать сепаров, я звал: «Пойдемте набьем им морды, выгоним их с нашей земли». Никто не хотел вмешиваться, вступать в конфликт, все думали, что и без них обойдется. Не обошлось…» Вот и я о том же: нельзя сидеть и ждать, что кто-то сделает что-то за тебя, – нужно идти и делать. Иначе это же будет и с Кировоградом».

На початку 2015 р. переоформлений у підрозділі як призваний на військову службу за мобілізацією. 15 лютого поблизу села Широкиного Новоазовського району Донецької області, коли колона одного з підрозділів батальйону «Донбас» потрапила у ворожу засідку, солдат Тельнов врятував тяжко пораненого однополчанина із позивним «Авер», витягнувши його з-під шквального обстрілу. Того ж дня під час бою Євген Львович загинув смертю героя.

«Авер»: «Нахожусь сейчас в госпитале и плачу. Усач единственный, кто пошел меня вытягивать раненого. Я лежал без сознания и с окровавленной рукой и [потом] увидел, как вся техника разворачивается назад и тут я понял и думал что меня оставили, т. к. я был самый последний к сепарскому посту. Я лежал и думал, что моя миссия в этой войне окончена. Вокруг меня рвались мины, гранаты АГС и РПГ. Пулеметчик и снайпер не на секунду не переставали по мне работать. Рядом КрАЗ, с которого я спрыгнул, а в этом КрАЗе находился мой друг Царь. Ему снайпер попал прямо в левый глаз. Я лежал часа полтора. И вдруг я услышал голос знакомый: это был Усач. Он кричал: «Кто остался впереди?». Вы не поверите, как я был рад этому голосу. Я закричал, чтоя еще живой, но идти не могу, на что он ответил: лежи, я иду. Идти нужно было метров 100. Я кричал: не нужно работает снайпер и ПКМ. И смотрю, а он идет ко мне в полуприседе. Я не знаю, откуда у меня взялись силы, я пополз ему на встречу. Когда мы встретились, он взял меня под мышку и начал, отстреливаясь, тащить меня назад. Навстречу бежали Святослав,Свет и Карпо. Они посадили меня в БТР и отправили в тыл. По приезду в госпиталь, я узнал, что он [Усач] погиб. Я клянусь всем что у меня есть, что я его не забуду. Он спас мне жизнь. Спи спокойно и пусть тебе будет пухом земля. Царь, спи спокойно и пусть тебе будет пухом земля. СЛАВА ГЕРОЯМ!!!»

Старшина Дмитро Бабкін, командир взводу батальйону НГУ «Донбас»: «Мне посчастливилось лично быть знакомым и с Александром Федорченко "Брестом" и с Евгением Тельновым "Усачом" – обыкновенные мужики, настоящие Герои, без пафоса и лишних слов! Когда мы с Иваном Сотником, находясь ещё в Петровцах, узнали о гибели Усача в Широкино – были в таком шоке, что мне трудно это описать... Без преувеличения скажу, что Усач к тому времени, уже стал лицом батальона, человеком-легендой, талисманом, если хотите. Фото, на котором он, заросший и усталый, сидитв поле с сигаретой во рту, облетело, пожалуй, все СМИ. Люди тогда увидели настоящих воинов, защищающих Украину и это были не мускулистые лоснящиеся молодые парни, а обыкновенные мужики, какие-то сермяжные и искренние... Ване Сотнику оставалось жить два месяца(... А погибнет он в трёхстах метрах от места гибели Усача – в Широкино...»