Федчишин Анатолій Миколайович («Білий»)

Федчишин Анатолій Миколайович

Дата та місце народження: 11 листопада 1981 р., м. Любомль, Волинська область.

Дата та місце загибелі: 10 серпня 2014 р., с. Зелене, Амвросіївський район, Донецька область (47°57'07.3"N 38°10'52.6"E).

Підрозділ: Добровольчий Український Корпус.

Обставини загибелі: Загинув 10 серпня 2014 р. під час оборони блокпосту на дорозі Іловайськ-Харцизьк в районі с. Зелене, Амвросіївський район, Донецька область. Разом з Анатолїєм загинули молодший сержант О. Палій, старший солдат С. Бонцевич та О. Тарасюк.

Сімейний стан: Залишились батьки, старша сестра, молодший брат, дружина та дві доньки.

Місце поховання: м. Любомль, Волинська область.

від колег-лісівників

2001 року закінчив Шацький лісний технікум (з 2006 року – Шацький лісовий коледж ім. В.В.Сулька) за спеціальністю «Лісове господарство». Пройшов строкову військову службу, з 19 листопада 2002 року, продовжуючи династію після діда і батька, працював на посадах майстра і кранівника нижнього складу державного підприємства «Любомльське лісове господарство» Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.

З березня 2014 року разом із молодшим братом проходив тренування на базах ДУК «Правий сектор», пізніше разом із братом вони служили у Донецькій області в батальйоні територіальної оборони «Дніпро-2» у мобільній розвідувальній штурмовій групі. Пройшов близько 60 боїв, дістав поранення, але повернувся у стрій. З лікарняного ліжка Анатолій кілька разів піднімався, одягався і рвався в бій, дивуючи лікарів своїм непереборним бажанням і рішучістю повернутись в зону АТО, хоча вони ще не дозволяли. Після одужання Анатолію пропонували відбути додому, відпочити. Але він вирішив залишитись із побратимами до вересня, а тоді хотів приїхати, щоб старшу доньку Вікторію завести до школи у перший класс…

Його відспівували у старовинній церкві Різдва Богородиці, що поблизу його рідної хати, у присутності рідних і близьких, представників районної влади, колег-лісівників, побратимів з ДУК «ПС», багатьох жителів Любомля...

Ольга, сестра, волонтер: «Не раз, коли телефонувала до хлопців, вони розповідали – сьогодні після бою ми вижили тільки чудом, але ніколи не говорили, що їм було страшно, що вони через це повернуться. Була така розмова із Толіком після чотирьох місяців розлуки, коли ми попросили, щоб уже повертався, він переконливо сказав, що не може про це бути і мови, що це наш обов’язок – боронити державу, ми тут потрібні, це ж наша Батьківщина, тут треба стояти, вона повинна бути цілісна. Я це розумію, бо для нас з дитинства слово Батьківщина – це не просто слово. А тепер, коли чую слова Гімну «Душу й тіло ми положим за нашу свободу», вони просто проймають, бо уже дійсно викарбувані на серці. Тому дуже прагну, щоб Україна наша процвітала і для дітей була країною щастя. У дитинстві Анатолій був дуже тихий, спокійний, звичайний хлопчина, у підлітковому віці у нього з’явилося загострене почуття справедливості. Він дуже поважав батьків, дружину, сім’я – це було для нього святе. За себе ніколи особливо не думав, у нього завжди було все добре, більше переживав за рідних, заспокоював, підбадьорював і не хотів, щоб за нього хвилювалися».