|
Обставини загибелі: Загинув 19 серпня 2014 р. у бою під час звільнення
Іловайська Донецької області. Разом з Сергієм загинув Олександр Романенко.
Військова операція: Бої за м. Іловайськ.
Сімейний стан: Залишились дружина та двоє дітей.
Місце поховання: м. Ірпінь, Київська область (фото надгробку:  ).
Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 3, ряд 2, місце 9. 
Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм,
виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Нагороджений "Іловайським Хрестом" (посмертно).
 |
Сьогодні в Україні чорний день…
В домівках у героїв ллються сльози,
Та повернути їх ніхто не в змозі –
Сьогодні в Україні чорний день.
Помолимось усі за їхні душі.
Поставимо в церквах за них свічки;
Чоловіки, батьки, сини та друзі –
За рідну землю в небі полягли.
А завтра буде помста по заслузі!
За кожну краплю материнської сльози,
За дикий біль, що розриває душу,
За кожну цятку української землі...
Дорош Н.В.
від побратимів Тараскіна, Тополя, Молчуна, Бархана, Гайдамаки | 
Закінчив Київський політехнічний інститут, здобувши на військовій кафедрі звання офіцера запасу.
Протягом тривалого часу працював інженером в одній із лабораторій Чорнобильської АЕС. Захоплювався авіаспортом - був членом клубу дельтапланерістів
КПІ "Альтаїр", організував авіаспортивний клуб з молодих працівників ЧАЕС. Згодом переїхав до м. Ірпеня, що на Київщині, здобув другу вищу освіту
в одній із київських бізнес-шкіл. Обійняв посаду голови правління відкритого акціонерного товариства «Ірпінське АТП», 2005 р. увійшов до складу
Ради підприємців України при Кабінеті Міністрів України. Побудував власний будинок і виплекав біля нього затишний садок, пізнав радість
батьківства, виростивши двох доньок, захоплювався мисливством і подорожами, грав на кількох музичних інструментах. Брав участь у подіях Революції
Гідності, зокрема, відстоював барикаду на вулиці Михайлівській. Згодом став до лав військового резерву Національної гвардії України, очоливши
взвод резервного батальйону спецпризначення "Донбас", отримавши позивний "Шульц".
Напередодні загибелі в інтерв’ю на передовій, Сергій зазначив: "Наших бьют - надо защищать. Бьют ни
за что. Это еще с детства, знаете, если наших бьют - надо подписываться. Это без сомнения наши. Половина ребят из Донбасса - их выгнали из дома.
Это для меня как на Майдане - для меня это было так же. У меня было ощущение, что на Майдане наши – а за ним не наши. В такой ситуации сидеть
возле телевизора – очень сложно. Мне не страшно. Я знаю способ, как перестать бояться. Когда начинаешь думать о себе или о близких - становится
страшно. Когда думаешь про погибших или пострадавших ребят - тогда не страшно, скорее озлобленность появляется..." За словами дружини Сергія,
журналістки Михайлини Скорик, у день своєї смерті він вперше за два місяці боїв одягнув на вимогу товаришів бронежилет, але постріл снайпера в
його шию виявився смертельним.
Розвідка боєм на околиці н.п. Первомайськ, 31 липня 2014 р.
Фото Markiian Lyseiko
Для збільшення фотографії натисніть на неї!Сергей Шкарівский, Ямпіль, 1989 р. Фото Світлани Стародумової.
"Ещё Союз, ещё не случились ГКЧП и Беловежские соглашения; ещё не пылает Приднестровье и можно безпрепятственно летать маршруты на Каменку;
бывшее карьероуправление в Цекиновке пока ещё спортивная база дельтапланеристов, а не погранзастава; москвичи, киевляне и питерцы шутят, что пора
организовывать Кубок трёх столиц, и война на Украине никому не может присниться даже в страшном сне...".
20 вересня 2014 р. депутати Ірпінської міської ради ухвалили рішення про перейменування вулиці
Федорова на вулицю імені Сергія Шкарівського.
1 липня 2015 р. на честь Сергія його позивним - "Шульц" - названо один із танків танкової роти 46-го окремого батальону спеціального призначення
ЗСУ «Донбас-Україна».
|
