Шозда Михайло Іванович («Лемберг»)

Шозда Михайло Іванович

Дата та місце народження: 14 квітня 1968 р., м. Львів.

Дата та місце загибелі: 17 квітня 2018 р., смт. Зайцеве, Бахмутський район, Донецька область.

Звання: Старший сержант.

Посада: Старший навідник.

Підрозділ: 24-а окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: Загинув опівдні 17 квітня 2018 року під час бойового чергування на позиціях ЗСУ поблизу смт. Зайцеве від наскрізного кульового поранення шиї, завданого ворожим снайпером.

Сімейний стан: Залишились батьки, брат, сестра, дружина та двоє дітей.

Місце поховання: м. Львів, Личаківське кладовище.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 239/2018 від 23 серпня 2018 року, "за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Ірина, донька: "Людина, для якої не було чужих дітей.

Людина, в якої серце було більшим, як увесь Всесвіт.

Людина, яка ніколи не помре.

Ця невеличка історія про моменти життя мого тата, який героїчно загинув в АТО. Таких історій, на жаль, тисячі, але скільки житиму - скільки ввважатиму, що він найособливіший і найкращий татко з усіх.

Народився 14 квітня 1968 року. З народження проживав у місті Львові. Дитинство проводив у селі Верени у своїх бабуся та дідуся. Навчався у СШ номер 27, згодом навчався у НУ «Львівська політехніка». Військову службу проходив у Чехії, в артилерійських військах. Закінчив службу зі званням старший сержант. Мав брата і сестру набагато молодших за себе, завжди допомагав їм, був їм за батька, оскільки вони теж рано втратили рідного батька.

У 1989 році одружився з своєю дружиною, згодом у нього народилися двоє дітей, син та донька. Був хорошим чоловіком та батьком. Працював у магазині будівельних матеріалів, згодом був директором СП ВІСКО. Мав часті відрядження до Польщі.

Завжди захоплювався кулінарією, любив готувати різні страви. Любив їздити разом з своєю сім’єю в ліс на шашлики, з захопленням збирав дрова і готував шашлик, потім радів коли його хвалили, бо такий шашлик вмів готувати лише він. На ту галявину в Брюховицькому лісі ми їздили впродовж 15 років і завжди тільки туди.Його улюбленою стравою було картопляне пюре, він їв його просто так, без м’яса чи салату. В неділю, як правило, тато робив пюре.

Не любив відпочивати, у нього було мало вихідних, але завжди він мав час на найрідніших.

Він був добродушною людиною. Не дивлячись на усі негаразди, які траплялися йому у житті, він ніколи не робив людям нічого поганого. Завжди допомагав їм і всім пробачав. У нього було багато друзів та і ворогів, хто ж їх не має?!

Він завжди цікавився історією та військовими справами, він напевне переглянув всі військові фільми по кілька разів. В певний момент він не зміг всидіти. Він міг би залишитися вдома, як і більшість чоловіків, але ні! Він непобоявся!

У січні 2017 року пішов на контрактну службу у Збройні Сили України, бо хотів обороняти свою сім’ю, хотів, щоб його син та зять залишилися вдома, хотів, щоб ми, діти, та його майбутні онуки жили мирним небом у вільній країні. Він завжди казав, що якби один чоловік з кожної родини став б на захист України, то війна б уже давно закінчилася. Коли він приїжав додому, з захопленням розповідав про свої пригоди на війні, йому подобалося захищати нас та опікуватися про молодих хлопців на передовій. Іноді, коли було дуже небезпечно, навіть виходив замість них на чергування, бо оберігав молодих, тих, які йому були, як сини.

Останній раз поїхав з дому на Різдво, після Святої вечері,міцно обійняв і сказав, як завжди, що все буде добре...

Служив у 24 окремій механізованій бригаді.

У нього залишилися дружина, син та донька, зять,який був йому як син, мати, брат та сестра.

Загинув у зоні АТО 17 квітня поблизу н.п Зайцево ( Донецька обл.) від кулі ворожого снайпера, так і не відсвяткувавши вдома свого 50-ліття.

Був похований 20 квітня у м. Львів, на Личаківському кладовищі на алеї Героїв (поле номер 76).

Колись ми всі зустрінемося з ним. Комусь буде соромно, а хтось буде радий зустрічі. Хтось подякує, що він віддав своє життя за нас, а хтось опустить погляд від сорому і за те, що навіть після смерті ображав його та його сім’ю.

Це лише маленька історія великої людини. Напевне, не вистачить літер алфавіту і сторінок книги аби розповісти про нього, проте я знаю точно, що в глибині століть світ ще не раз почує про мого татка."