Горбенко Святослав Сергійович («Скельд»)

Горбенко Святослав Сергійович

Дата та місце народження: 26 грудня 1994 р., м. Полтава.

Дата та місце загибелі: 3 жовтня 2014 р., Донецький аеропорт.

Звання: Молодший лейтенант (посмертно).

Підрозділ: Добровольчий Український Корпус.

Обставини загибелі: 3 жовтня 2014 р., під час боїв за Донецький аеропорт, рятуючи травмованого побратима, дістав смертельне осколкове поранення сонної артерії в приміщені старого терміналу.

Сімейний стан: Залишилися батьки, старша сестра та бабуся-інвалід.

Місце поховання: м. Київ, Берковецьке кладовище, діл. № 86, р. 12, м. 20 (фото пам'ятника № 1, № 2, 50°29'19.2"N 30°23'40.9"E).

Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

О Скельде, славних воїнів повсталий душе,
Твоїй хоробрості немає меж,
Блакитні очі, сяючи вогнем все дуще
Покликали тебе до ратних стеж.
На вістрі боротьби за термінали
Навіки записав себе в літопис слави.
І пам’ять твоя вічно мусить жити.
Як приклад честі і геройства послужити
Для все нових козацьких поколінь,
Що Україну збудять від одвічних тлінь.
Що звільнять Неньку від облуди і кайданів,
Здійснивши мрії всіх Героїв вогненних Майданів.
(Невідомий автор)

Від невтішних батька, мами, сестрички.
від полтавських націоналістів від Андрія Музики Низкий уклін та Вічна світла пам'ять тобі, Герою!
від незнайомих киян

Вічній пам’яті нашого сонячного Святка,
з любов’ю і шаною присвячує невтішний батько.

«Святослав» – ось перше слово, яке чую я, коли прокидаюсь від того самого чорного дня 6 жовтня 2014 року. Він загинув у бою 3 жовтня, проте саме 6-го я вперше почув, що мій син був смертельно поранений в аеропорту Донецька. «Святослав» – говорить чи то внутрішній голос, чи поранена свідомість, чи його ангел до мене, і біль знов і знову занурює на дно безодні горя і усвідомлення того, що він більше не подзвонить в двері, не увійде ввечері в наш дім – високий, стрункий – і не згребе нас за плечі своїми довгими сильними руками…

Як я чекав нашої зустрічі наприкінці жовтня, коли він обіцяв, що повернеться з фронту у відпустку! Він став мужчиною і це мала статися наша перша відверта чоловіча розмова на рівних. Не сталося, бо не судилося. Тепер я розмовляю з ним, дивлячись в ясні великі сіро-голубі очі з його фото, що стоїть на старенькому серванті великої кімнати, де ми колись збиралися всією родиною. Поруч незгасаюча свічка і білі хризантеми – символ далекої казкової Японії, мову і культуру якої він намагався осягнути в університеті.


Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Його гітара, книги, любимі сорочки, курточки і кеди всі на своїх містах в домі, вірно чекають господаря з далекої подорожі, куди він поїхав… назавжди.

Мені випала гірка і славна доля бути сином героя і батьком героя, бо сам я не герой, а звичайна людина така як більшість з нас. Я був на Майдані лікарем, але я не пішов добровольцем на фронт, як мій син, бо всіма силами намагався зберегти його і нашу родину, за якою в разі моєї загибелі не було би кому годувати і захищати. Крім того, я знав точно, що варто мені поїхати на війну, мій син негайно кинув би навчання і пішов би за мною, як колись він пішов на Майдан в Харкові, почувши що я поїхав в Київ…

Він був останнім чоловіком з нашого роду і я намагався його вберегти. Не судилося. Він пішов попри всі мої намагання не допустити цього. Хай пробачить мене Україна і мій народ, але я звичайний батько, самий звичайнісінький, я годен йти сам, але перед цім хотів би сховати від ворога своє гніздо. Не сховав. Не вдалося. Гаряче, відчайдушне серце Святка штовхало його на захист Вітчизни попри всі мої батьківські заборони покидати дім. Втім як добрий вірний син він при цьому хотів, щоби я залишався на сторожі дома, мами і інваліда-бабусі і чекав його. Він теж, як і я, хотів щоб наш дім не загинув. При цьому він, мабуть, не розумів, як мені важко жилося і працювалося з усвідомленням того, що він кожного дня ризикує життям. Як зістарились прекрасні риси його матері, від безсонних ночей і важких думок. На відміну від нього неслухняного, я залишився в Києві, працював і чекав, долаючи сором і гіркоту, втішаючи себе думкою, що перевезу родину до себе, забезпечу необхідним і зміню його на фронті. Не встиг, не зміг. Втім, щоб мені не говорили, як би не дорікали і не засуджували, за те що я відпустив його на фронт і погано виховав, що він мене не послухався, я не засуджую його анітрошечки, бо пригадуючи власну юність, розумію, що відчував би себе так само як і він.

Молоді менше думають про родину і рід, ніж старші люди, вони вірять в своє безсмертя і не чекають смерті. Тому молоді і є найвідчайдушнішими і найгероїчнішими солдатами…

Святослав походив із старого роду, який, як не дивно, об’єднував в собі три гілочки трьох народів старовинної держави Речі Посполитої, адже серед предків наших є і українці – русичі, і поляки і литовці. Переважна більшість із них була воїнами, тому не дивно, що київський студент закінчив свій короткий життєвий шлях саме на шляху Воїна.

Він дуже пишався своїм дідом Олександром Петровичом Могильним, який пройшов дві війни: з гітлерівською Німеччиною і з тою самою Японією, мову і культуру якої потім вивчав його онук. З перемогою він повернувся додому у віці 22 років з двома орденами і чотирма медалями. Пройшли війну і інший дід, Костянтин Єлисейович Горбенко та два його брати, нащадки старовинного козацького роду (один із братів загинув).

Колись польські і литовські наші предки служили в королівських військах в часи Хмельниччини і наш рід дивним чином об’єднав нащадків колишніх супротивників. Тому в домі нашому завжди з любов’ю і пошаною відносилися і до українського козацтва, і до польського і литовського лицарства, ми не розділяли їх, як не можна розділити предків. І Святко виховувався в традиції пошани до всіх народів, кров яких текла в його жилах.

Я дуже сподівався (бо не вірив, що війна закінчиться швидко) що з часом, закінчивши університет, як офіцер, знавець іноземних мов (він вільно володів англійською, говорив французькою, осягав японську, читав польською) Святко принесе велику користь українській армії. Влітку 2014-го він встиг закінчити військову кафедру при Харківському танковому училищі, скласти іспити, прийняти Військову присягу. Погони молодшого лейтенанта запасу він мав отримати вже після закінчення четвертого курсу Інституту філології Київського національного університету імені Т. Шевченка. Залишався ще рік – прекрасний рік в Київі…

Справа в тому, що він був природжений історик – це ще один дар від Бога, який був у нього. Сталося так, що він пішов до школи у п’ять років і вчився легко і невимушено – мав блискучу пам’ять на дати, імена, події. Хоча в Полтавському ліцеї ніколи не помічали його успіхів на олімпіадах з історії, своє ЗНО з цієї дисципліни він склав на 200 балів, 2010 року діставши запрошення одразу ж у п’ять славетних університетів. Святку було лише п’ятнадцять років, тому ми обрали два харківські вузи, найближчі до Полтави, де тоді мешкала родина. Крім того, в Харкові в той час вчилася на старших курсах ХАІ старша сестра Святослава Ірочка і дітям було легше разом.

Святослав почав вчитися одразу в двох вузах: на англо-японській філології в Харківському педагогічному університеті ім. Г. Сковороди і заочно – на історичному факультеті Харківського національного університету. Ми разом дійшли висновку, що в сучасному світі будь-який фахівець має знати добре англійську і ще одну мову (обрали японську), а потім відшліфовувати свою професію. Оскільки його дар історика був такий помітний, навіть не маючи тоді в Україні ніяких перспектив для цієї професії, ми з мамою вирішили дати йому можливість здобути диплом історика. Як не важко йому було вчитися, він не жалівся на труднощі і недосипання.

На третьому курсі додалася ще військова кафедра, фактично третя освіта, заняття почали співпадати, і Святослав змушений був взяти академічну відпустку на заочному факультеті своєї улюбленої історії, щоб встигати вчитися і мовам, і військовій справі, якою він помітно цікавився. Крім того, знаючи, як нам важко фінансово, він потайки підпрацьовував вантажником на будівництвах, почавши заробляти свої перші власні гроші. Коли я про це дізнався – не став забороняти йому, але поставив умову: не запускати навчання. Потайки я пишався сином – він дорослішав на очах, хоча йому тоді було лишень 17 з половиною років…

Навесні 2014 р. ми змушені були перевести сина з Харкова до КНУ ім. Шевченка. Справа в тому, що одразу ж від початку Харківського Майдану він став до лав Самооборони, як завжди, абсолютно не цікавлячись формальностями: записами, посвідченнями і т.п. Зате він брав реальну участь в реальних подіях, найдраматичніших в сучасній історії України: в рядах нечисельних захисників Харківського Майдану він відбивався від злочинних зайд із Білгорода і розлючених бандитів «Оплота». Ми потім знайшли в Інтернеті кадри, де наш син закривався руками від каміння, що кидали їм в обличчя путінські найманці. Проте Святослав мовчав – не хотів, щоб мати і я знали про це. Проте я дізнався – і зробив все що міг, щоб перевести сина до Києва, адже харківська міліція зовсім не захищала їх, і я не був певен, що йому спокійно дадуть довчитися за його участь в Майдані.

Я й досі вдячний Києву і киянам, що зрозуміли нас, батьків і дали йому шанс довчитися, хоча через різницю у програмах йому прийшлося важко працювати і недосипати багато ночей. Так Святослав став київським студентом, у нього з’явилися нові друзі, здавалося б, життя тільки починало розквітати, але почалася війна з Росією, звістки одна другої гірше приходили з Півдня і Сходу України.

Ми все чекали оголошення війни і загальної мобілізації, проте війну назвали АТО і замість формування військ державою народ почав сам формувати свої героїчні батальйони. Творилося щось незрозуміле, страшне і парадоксальне. Кращі наші люди уходили беззбройні, необучені, роздягнуті, а їх зраджували, видавали і вбивали нові ординці. Весь світ мовчав знову, крім Польщі і Литви, які разом з Україною забили тривогу.

Не почули, шкода… Наявність відвертої зради в тилу і парадоксальне НЕВИЗНАННЯ ВІЙНИ ВІЙНОЮ зупинило багатьох цілком тверезих і корисних фронту чоловіків середнього віку, які не погоджувалися йти в бій, завідомо знаючи, що їм стрілятимуть в спину і поведуть у засідку.

Мій син був іншим – таким, як і інші герої, що зараз своєю святою кров’ю захищають кордони держави попри страшні втрати, зради і некомпетентність вищого військового керівництва. І він пішов на війну, незважаючи ані на зраду в тилу, ані на підлу лицемірну політику Влади, яка так і не визнала Добровольчий Український Корпус «Правий Сектор» складовою частиною регулярної української армії – попри весь його героїзм, попри всі досягнення і попри всі втрати…

Святко знав моє ставлення до теперішньої війни, знав, що ми, вся наша родина, щиро шануючи патріотів, болюче переживаючи кожну нашу втрату на фронті – НЕ ХОТІЛИ, щоб він йшов зараз воювати. Ми молили його довчитися, адже навіть для того, щоб отримати офіцерські погони, йому треба було закінчити ще рік. Я подумки вже змирився з тим, що він піде до війська, але хотів, щоб він закінчив освіту і краще прислужився б Українській державі. Але ворог наступав і син казав: «Вони все рівно не дадуть нам довчитися, батьку, треба йти, поки вони не прийшли до Києва». Я не погоджувався, наполягав, тому він 17 серпня 2014 р. пішов потайки, щоб я не міг його зупинити… Я не кажу, що він помилився, він пішов в бій за святу справу, але дуже жалкую що він пішов так – не поговоривши зі мною і мамою, залишивши лише листа.


Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Я чекав його в Києві 18 серпня, але він вже був у військовому навчальному центрі «Десна», де записався як доброволець до ДУК ПС. Ми пережили страшні три тижні невідомості і пошуків, адже звідти він не міг нам зателефонувати. За допомогою друзів я знайшов його у «Десні» лише 9 вересня, перед відправкою на фронт. Це була незабутня, наша остання зустріч з ним живим.

Не буду приховувати, я зробив все що міг, щоб його переконати повернутися до університету, адже відрахування могло би порушити і його статус як військовозабовязанного – як студент-«очник», та й ще закінчивший військову кафедру він мав право на відстрочку від призиву, а будучі відрахованим втрачав це право. Те що він став бійцем ДУКу тоді не знав військомат, бо їх списки берегли в таємниці і ставалося б непоправне, його солдата шукали би з військомата. Всі ці проблеми треба було негайно владнати і я просив його і командування повернути його на навчання, і аж після його завершення йти до батальйону. Його командир переклав це рішення у руки Святослава.

Син спокійно і уважно вислухав мене і сказав тоді приблизно так: «Тату, вони завтра їдуть, ми були разом на вишколі три тижні. Це ж мої товариши, як я зможу вчитися, коли вони поїдуть самі, будуть там… Ми були разом тут, будемо разом і там. І втім, не думай що мене до війни де не будь підготували би краще – тут добре навчають, та і побратимів кращих ніж тут – не буде. Як доведеться потім знову йти на війну і я пожалію за ними і ти пожалієш, що мене зупинив і забрав… Бо ми тут вже здружилися і звикли один до одного…»

Тоді я вперше відчув ту спокійну чоловічу, не юнацьку мудрість, якою він керувався, і яку я збагнув після чорного 6 жовтня.

«Таточку, – сказав він мені, – Поможи мені, я ж тебе знаю, ти все зможеш, все зробиш. Виріши сам ці проблеми з паперами – поговори і деканаті і в військкоматі, а потім я теж приїду у відпустку…».

Може мене і осудить весь світ і багато інших батьків, які, на відміну від мене, вберегли своїх дітей, але після цієї розмови з Святком я… відпустив його, і, знявши з шиї іконку з хрестом, які носив мій дід під час війни, а я на Майдані повісив йому на шию і благословив. Взагалі в нашому роду не прийнято повертати воїнів з їх шляху на війну, і я, долаючи раціональні доводи розуму, зробив через біль те що наказував мені старовинний звичай в серці. Який він тоді був щасливий! І я зрозумів, що мабуть зробив щось правильне і корисне для нього, чого раніше не робив.

Болюче було прощатися з ним, відпускаючи його на війну, просив його тільки одне: «Синку, обов’язково повернись з перемогою, не підведи мене перед мамою, за мій вчинок. Повернись.»

Він міцно обняв мене: «Не підведу. Повернусь обов’язково.» «Ми переможемо !» – сказали ми одночасно, тоді разом…

Мені дуже багато різні люди говорили що Святко герой і здійснив подвиг. Так і є, але не знаю, що знають вони, скажу лишень те, що знаю я.

Направду, не знаю деталі його мученицької смерті, судмедексперт пише про осколок в шию, казали, від пострілу російського танку. Бійці казали що в той страшний день «перемир’я» 3 жовтня 2014 р. йшла чергова шалена атака загарбників на аеропорт в Донецьку. Відбивалися пліч о пліч десантники і бійці славного 5-го батальйону ДУК ПС (і може, ще хтось – вибачте, не знаю).

Багато було поранених, які задихалися в диму, Святослав із побратимом виносив їх з зони ураження. Коли несли ще одного – стрілив танк. Вони впали втрьох. Святослав і його побратим загинули, але поранений залишився живим. Так мені розповіли. Я радий, якщо той, кого вони рятували, вижив. А отже – недаремно все було. Значить, свій військовий обов’язок вони виконали повністю.

Що ж до мене, я визнаю героїзм сина трошки з іншої точки зору. Він мав прекрасне майбутнє, мав молодість, кохання, закінчував університет із перспективною професією, мав законну відстрочку від призиву, було оголошене «перемир’я» і він мав всі формальні причини НЕ ЙТИ, але ВІН ПІШОВ – відмовившись від всіх цих надбань і здобутків, від всього свого і навіть від свого життя, пішов захистити кордони наші від лютого ворога, який попри всі перемир’я і домовленості вперто дереться в нашу землю, вбиває і нівечить наших людей. Думаю в цьому, в цій свідомій, дорослій жертовності і є суть правдивого подвигу Святослава, що споріднює його з іншими героями Небесної Сотні, і іншими українськими героями українсько-російської війни з незрозумілою викрученою назвою АТО.

Ми люди, всі однакові як батьки, всі ми певною мірою егоїсти, звиклі вбачати в своїх дітях лишень СВОЇХ дітей, СВОЮ радість, втіху, гордість і надбання. Святко своїм світлим життям, коротким як спалах, навчив мене мудрості і відкрив мені істину, що це не так. Хай мої слова, якщо буде ласка Божа, послужать маленькою втіхою таким же як ми, враженим горем батькам дітей-героїв або просто любимих дітей, що пішли до Бога раніше нас.

Діти посилаються нам як вища втіха і радість від Бога для піклування за ними і виховання їх, але вони ОСОБИСТОСТІ і послані на цю прекрасну землю із своєю місією – НЕ ТІЛЬКИ для нас, але й для інших, може й невідомих нам людей, для служби Вітчизні, народу, людству і врешті решт самому Господу. Вони, наші маленькі і здається, такі беззахисні і наївні, насправді вже мають Безсмертну Душу і Дух, інколи чистіший і вищій, ніж наш власний. Цей Дух веде їх по життю, безпомилково веде задля виконання тої великої місії, яку поклала на них Божа Воля задля добра і блага не тільки нас, їх фізичних батьків, але й задля щастя і добра багатьох інших людей і своєї рідної землі. Вони призвані допомагати іншим, а не тільки нам, вони призвані інколи вчити інших, а інколи і… нас, своїх батьків. І наше завдання – не тільки виростити і виховати їх, а й вчасно побачити це і не соромитися вчитися в них, допомагати їм реалізувати свою місію на землі і принаймні не заважати і не змінювати її спрямування.

Коли ми поховали сина 9 жовтня, одна добра проста людина – типовий представник нашого доброго чесного і трудящого народу сказав мені простими словами: «Зараз на небі збираються душі наших предків, наших героїв, видатних українців ще з Русі, лицарів, козаків, Героїв ОУН-УПА і Небесної сотні, героїв, що полягли в АТО, всі вони об’єднуються і стають щитом для нашої України – небесним полком, що береже нас і допомагає захищати нашу землю. І Святослав приєднався до них. Бо Бог потребує чистих воїнів». Я згоден з ним.

«Він пішов у Вирій, до Роду» – сказав один із моїх знайомих по Майдану козаків 4-ї сотні. Так він пішов, щоб разом із Родом, разом із іншими Родами там з Неба допомагати нам берегти і захищати нашу Україну. Але до цього – він освітив моє життя 19 роками свого сонячного життя.

І я, долаючи тепер одвічну вже біль шепчу зранку перед молитвою: «Дякую Боже, дякую моя дружина, за ці 19 весен». Дякую тобі, синку.

Сергій Олександрович Горбенко.
4 листопада 2014 р.


Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Побратим "Чуб": “Прибігли і кажуть, що є поранений на другому поверсі. Питають, чи є санітар? Я – не санітар, але трохи щось бачив, знаю. Побігли подивитися. Там чоловік, якого теж добряче зачепило і рухатися не може. Пізніше виявилося, що переломано таз. Ми зі Скельдом його на ноші поклали і почали спускати з другого поверху. І там саме кут вікна. Ми вже завернули, а вибух конкретний, думаю в арку вікна. Хвилею накриває. Я розвертаюсь, а під Скельдом вже калюжа крові... Це секунда. Я розвертаю його тіло, його, ще живого, знімаю арафатку, а там сонна артерія пошкоджена. Я починаю запихати серветкам. У цей час прибігає Кобра і Бара. Бара джугутує руку, бо рука розпанахана досить глибоко теж, а Кобра за сонну артерію береться, намагається зупинити кров, засипаємо целокс. У Скельда ще якийсь слабенький пульс був. Ми намагаємось врятувати, але видно, що вже все... Скельд був християнином, а немає більшої честі, ніж віддати життя за ближнього свого. Він у прямому сенсі віддав життя за ближнього.”

В’ячеслав Зайцев, бойовий побратим, військовослужбовець запасу, депутат Запорізької обласної ради: «Скельд из «Правого сектора» погиб в первый же день захода нашей второй роты 79 ОАЭМБр в терминалы ДАП. Тогда толпы обдолбанных сепаров пачками погашались под стенами аэропорта, а все потому, что их лидеры пообещали взять ДАП ко дню рождения путлера. Мне звонили, что нас всех уже давно убили - окей, тогда они дерутся с мертвецами. От бессилия они начали простреливать этажи пушками танков. Так я получил первое ранение, а Скельд погиб. Мы сделали нотариально заверенные свидетельства обстоятельств его смерти и родители должны получить УБД. Это то малое, что мы можем для них сделать. Помните, Скельд-Святослав погиб за Украину - защищая ее с оружием в руках. Вечная память герою!»

У травні 2015 року на будівлі Полтавського міського багатопрофільного ліцею імені Івана Котляревського урочисто відкрито меморіальну дошку на честь Антона Цедіка та Святослава Горбенка.


Для збільшення фотографії натисніть на неї!

Редут виконав свою обіцянку і добився в Міністерстві Оборони присвоєння Святославу його чесно заслуженого першого офіцерського звання – молодший лейтенант, яке попри закінчену військову кафедру, і виконану в аеропорту присягу вперто не хотіли йому давати навіть посмертно. Тепер правда перемогла, і Віолетта передала нам новенькі погони молодшого лейтенанта, які їй передав «Редут». Мама поклала їх на чорні плити могили. Ну от, синку, одна твоя мрія і виконалася – ти нарешті, став офіцером.

Пісня "13 воїн", яку тезка мого сина, талановитий бард "Скельд", Святослав Бойко присвятив Святославу "Скельду" - бійцю 1-ї штурмової роти ДУК ПС. В другу річницю по загибелі, 3 жовтня 2016 року, ця пісня вперше виконана над могилою Святослава на Берковецькому цвинтарі в Києві.