Гребенюк Олександр Валентинович

Гребенюк Олександр Валентинович

Дата та місце народження: 26 березня 1986 р., м. Макіївка, Донецька область.

Дата та місце загибелі: 12 серпня 2014 р., с. Степанівка, Шахтарський район, Донецька область.

Звання: Старший сержант.

Посада: Водій-електрик.

Підрозділ: 30-а окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: Загинув 12 серпня 2014 р. під час нападу на групу інженереного забезпечення яка мінувала дорогу.

Місце поховання: с. Карпилівка, Новоград-Волинський район, Житомирська область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Леся Гудзь: "Хто ти був, солдате? Яким було твоє життя до цієї жахливої війни? Чим радів ти і що завдавало тобі смутку? Чи ж хоч торкнулося тебе крилом велике кохання, а чи, може, так і залишився вже у вічному пошуку його? Яким ти був другом, товаришем по службі, сином? Як зустрів ти останній свій час і якою була остання твоя думка?

Карпилівка – мала батьківщина мами Олександра, Катерини Адамівни, а Донеччина стала їй рідною на двадцять один рік життя: вчилася в Авдіївці на маляра-штукатура, працювала там на коксохімічному заводі; затим мешкала у Харцизьку, а тоді з 1975 року осіла в Макіївці. Ще в Авдіївці зустріла свою долю – Сашиного батька – але доля та виявилася до неї не дуже прихильною: двічі сходилася з чоловіком, та обидва рази невдало. Єдине, що залишилося спомином, – син. Старші дочки – близнючки Таня й Наташа – залишилися від першого шлюбу. Вони дуже любили свого брата, а Наталя навіть взяла його пізніше за кума. Саша також допомагав їм як міг.

– У дитинстві Саша був дуже веселим, – розповідає мама Олександра, – мав дуже багато друзів. Хоча в садочку, коли був маленьким, не раз плакав: скучав за мною. Тоді доводилося брати його з собою на роботу (потім працювала листоношею). Бувало, несу газети, а він кричить, втомиться. Тоді саджу його в сумку до себе – та так і ношу...Переїхали ми сюди, коли Саша мав іти до школи, у 1992-му. Тут він навчився різної роботи. Велосипеди ремонтував ще школяриком, взуття підшивав сам, ще й односельці носили – ремонтував і їм. Школу закінчив у Малій Цвілі, куди пішов після чотирьох класів місцевої. Вчився у Корці, в Новограді: має диплом штукатура, муляра, посвідчення тракториста... По гриби, ягоди ходив – це було його улюблене заняття... Характером був життєрадісний, веселий, оптиміст. Були плани на майбутнє: і кухню літню сам побудував, і альтанку, і огорожу нову побудував, і навіть будку для собаки з балкончиком придумав... Перегородив усередині кімнату, піч виклав самостійно. «Мені так хочеться, мамо, щоб наша хата гарна була!» – не раз ділився своєю мрією з мамою. ...Людям був безвідмовний, хто покличе допомогти – залюбки допоможе.

У цілому життю цієї молодої людини не позаздриш: зріс у великих нестатках. У своїй Карпилівці вони з мамою жили вкрай бідно. Навіть наїстися хлопець не завжди міг удосталь: п’ятеро сестриних дітей жили коло матері Олександра, а вона ніде не працювала, бо роботи в селі не було, ніякої соціальної допомоги чи інших державних виплат родина не мала. Хлопець працював трохи на «Церсаніті», на будівництві у Новограді-Волинському. До того жив у своєї хрещеної Соні. Тож відгодувала трохи його тітка, до якої і приїхав у надії на краще життя, а потім попросила зятя: «Візьми його до себе, хай щось заробить»... Так і заробляв собі хоча б на необхідне і навіть винаймав «времянку» на Болгарах. А далі – мобілізація, якої міг уникнути цілком законним шляхом...

Призвали його по мобілізації, 18 березня 2014-го. Спершу був на підготовці, на навчаннях, а вже у травні зателефонував: «Мамо, ми вже на вокзалі – вантажимо машини, танки, зброю. Їдемо на війну».

Спочатку стояли у Нікополі, на Миколаївщині... Може, і ще десь був, але ж... Він не признавався. А ще ж нічого не можна було почути – телефони прослуховувалися, у ефірі були постійні штучні шуми... Саша нічого ніколи й сам не розповідав, ніколи не скаржився ні на що. «У мене все добре, мамо», – ото і все, що найчастіше чула від сина Катерина Адамівна. Лише раз вона запитала, чи далеко він від Макіївки. «Далеко, мам, – відповів він, – на Луганщині». Все нетямився з місцевих: «Одного, мамо, я не розумію: спочатку вони стріляють по нас, а потім розвертають зброю – і по мирному населенню б’ють». Цього він зрозуміти не міг. Телефонував нечасто – здебільшого сама Катерина Адамівна йому дзвонила. Але більше розпитував сам: казав, що не дозволяють йому говорити. А потім не виходив довго на зв'язок, затим придумав тому причину, неправдоподібність якої зрозуміли рідні лише тепер: ну, хіба зіпсується телефон від того, що придавиш собою «сімку»?.. Після того Саша телефонував їм із чужого, та й зовсім нечасто: раз на днів три мати могла почути сина. Але ж тривога від того не зменшувалася, серце матері щось передчувало, мабуть.

...Остання їхня розмова відбулася 10 серпня. Слова Саші були, як завжди, стислі: «Мамо, все буде добре». А от Саша, хоч і давали кілька днів відпустки, від неї відмовився: «Хай ідуть ті, у кого є діти». Сам добровільно написав відмову. Може, і залишився б жити, якби прийшов у відпустку, як один із односельців, та так більше й не повернувся у те пекло... Перед непоправним мати не могла знайти собі місця: страшенний тягар гнітив душу, хотілося забрати його звідти. А Саша й сам передчував свою смерть: «Я до п’ятдесяти років не доживу»...

Не дожив і до 30... Але ж чому, чому він – молода така людина – так був налаштований на смерть? «У нього була лейкемія», – гірко зітхає мати. Хворобу виявили у Саші ще у підлітковому віці – у класі шостому-восьмому. Зітхнувши, додає, що про лікування мова навіть не йшла, бо й на прожиття грошей не вистачало. От воно, справжнє горе: коли знаєш, що твоя дитина приречена на смерть, і нічим не можеш допомогти їй... – Але тоді чому ж його мобілізували? – не вистачає логіки для сприйняття. Тоді у відповідь звучить: – А тому, що багатші відкупилися, а нам у військкоматі сказали, що якщо не піде, то заберуть у «дурку». Це за те, що такий хворий? Цих слів коментувати не стану: хай зробить власні висновки сам читач...

Водій-електрик у медичній частині – оце і все, що знала про службу сина мати. Іноді крізь суцільну заборону будь-якої інформації по телефону жінка дещо могла почути. Одне із вражень Олександра про Луганщину: «Мамо, ми ось їдемо вулицями містечок тутешніх – а навколо ні душі, лише інколи десь пробіжить хтось із місцевих». Це все, що він розповідав. В основному відмовчувався, запевняв, що у них все нормально. Тепер ми всі добре знаємо, що означало те «нормально» у серпні 2014-го під Степанівкою... Найгіркіше – те, що хлопець загинув фактично на своїй малій батьківщині, а чимало родичів його нині живе по «той» бік... Спілкуватися з матір’ю Саші вони перестали. Рідні стали ворогами...

Про те, що Саша загинув, матері зателефонувала сестра. Його телефон підібрав один із військових: витяг із нього, розбитого, сім-карту і зателефонував родичам у Херсон. Сказав, що Сашу поранено, що він потрапив під обстріл... Його і справді було тяжко поранено, але вивезти з-під обстрілу хлопця не могли. Якби, може, надали першу допомогу медики одразу, то ще шанси якісь залишилися б. А так... «Нам розповідали, що поранення Саші несумісні з життям. Серйозні пошкодження внутрішніх органів. Він на штучному диханні. Чекаємо вертольота, щоб забрати його до Харкова». А 12 серпня о 19-й годині, так і не прийшовши до свідомості, він помер. Нельотна погода не допустила шансу на порятунок: Сашу доправляли до Харкова вже мертвим...

Розповідали, що Саша віз тоді людей – медиків... Їх обстріляли, і Саша опинився в епіцентрі вибухової хвилі. Машину перекинуло вибухом, пасажири змогли вибратися з-під машини, а він не зміг... Поховали його 16-го серпня. Матері пропонували захоронити тіло у місті, але вона відмовилася: «Якщо я не зможу зі своїми хворими ногами доїхати туди, то хто ж ходитиме до нього?».

Тепер він лежить тут, де спокійніше – це теж сказала мати. Мабуть, це й справді так. Відмучився – а інакше хіба скажеш про людину, котра практично завжди знала про свою приреченість? Дуже шкода, що за той короткий час, відміряний долею, Олександр Гребенюк не зазнав особистого щастя, при добрій вдачі не залишив по собі нащадків, ніколи не знав, що таке статки. Просто по-материнськи шкода. Просто по-людськи болить серце за таке змарноване життя. Просто нема вже сил писати про них, зустрічатися з ріднею, навіть домовлятися про такі зустрічі. Земле моя, краю мій, залитий кров’ю синів твоїх! Тобі озивається болем кожна піщинка, кричить у тобі навіть, здається, повітря. Чи ж не досить ще цього крику і болю?