Єременко Віктор Вікторович ("Тигр")

Єременко Віктор Вікторович

Дата та місце народження: 6 лютого 1993 р., с. Білозір'я, Черкаський район, Черкаська область.

Дата та місце загибелі: 11 вересня 2014 р. (помер від поранень).

Звання: Старший солдат резерву.

Посада: Снайпер.

Підрозділ: Батальйон оперативного призначення ім. Героя України генерала Сергія Кульчицького.

Обставини загибелі: 11 вересня 2014 р. помер у Центральній міській лікарні м. Артемівська (Донецька область) від тяжкого вогнепального поранення грудної клітини, яке він дістав у бою в районі м. Вуглегірська.

Сімейний стан: Залишилися 72-річна бабуся (померла 30 жовтня 2015 р.) і п'ять братів та сестер.

Місце поховання: с. Білозір'я, Черкаський район, Черкаська область (фото пам'ятника).

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Нагороджений Почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною» (посмертно).

Я знал Витю еще со времен Майдана, несколько раз звонил ему, когда он был в зоне АТО. Вечная память герою!
От Дмитрия Синяка.
від однополчанина,
Андрія Кобзаря ("Нестора")
Вічна пам'ять!
від земялків
Незнала, но багато чула від подруги! Бачила малюнки які він малював. Здібний був хлопчина. Вічна тобі память. Уклін тобі за мужність!!! Слава тобі герою!!!
Людмила Олексіівна

Віктор рано втратив батька, а згодом, разом із п’ятьма братами й сестрами – осиротів за живої матері, яку було позбавлено батьківських прав. Закінчив Смілянську загальноосвітню школу-інтернат, працював різноробом та охоронцем, згодом вступив до Тальнівського будівельно-економічного коледжу Уманського національного університету садівництва. Він дуже вболівав за своїх рідних, зокрема, всіляко допомагав бабусі. 72-річна Ганна Олександрівна в розмові з місцевими журналістами розповідала: «Вітя ніколи не сидів без діла, все вдома робив – на городі порався, дров на зиму заготовив. Яку копійку заробить – усе додому. Все за бабу переживав, золотий мій онучок…».

Із початком Революції Гідності Віктор покинув навчання і приєднався до 22-ї сотні Самооборони Євромайдану (де був відомий під позивним «Снайпер»). Брав участь у сутичках на вулиці Грушевського, у Маріїнському парку та на вулиці Інститутській. Завжди спокійний, мовчазний, справедливий і прямодушний, із сумним поглядом – таким Віктор запам’ятався побратимам, які вже тоді відзначали його міцну статуру, відвагу та стійкість у найнебезпечніших ситуаціях. Після початку анексії Росією Криму, разом із іншими самооборонівцями 22-ї сотні з майдану Незалежності вирушив на полігон, де згодом уклав контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України. Один із його бойових побратимів на сторінці «Фейсбуку» писав: «Ми з ним з однієї сотні, разом і в батальйон пішли. Часто спілкувалися, він розповідав про себе, але ніколи не скаржився. Прагнув говорити лише про позитивні моменти у своєму житті. Інтернатівський він, його виховувала бабуся – складно все у його долі було…».

За два місяці він у складі 1-го резервного батальйону НГУ вже виконував бойові завдання в районі АТО, на блокпосту під Слов’янськом. Якою б скромною комусь не видається єдина здобута ним за життя відзнака – вручені перед строєм після першої ротації погони з нашивками старшого солдата – він дуже пишався цим підвищенням, як першим кроком для подальшої кар’єри. Йому подобалась служба, братерська атмосфера в колективі, він казав друзям і родичам, що планує згодом працювати правоохоронцем: «Адже після Перемоги в „органах” потрібні будуть чесні люди, які не продаються…». Ще мріяв про відпочинок із друзями в наметах на березі Дніпра, мріяв відновити зв’язок з усіма своїми братами та сестрами, мріяв про те, щоб створити власну родину, у якій, на його думку, повинно бути не менше як три дитини. «Навіть імена їм придумував…» – із сумом згадувала молодша сестра Ксенія, яка досі картає себе за те, що навіть посварилася з Віктором, коли він, незважаючи на її та бабусині умовляння, після короткої відпустки знову почав збиратися «на фронт», пояснюючи: «Я не можу покинути хлопців»…

Під час третього відрядження на схід, вранці 10 вересня, старший солдат резерву Єременко зголосився добровольцем до складу групи гвардійців-резервістів, які разом із побратимами- десантниками наважилися на сміливу вилазку до терикона, що височів неподалік їхнього блок-посту на підступах до міста Вуглегірська. Учасники того рейду потім відверто зізналися: припустилися помилки, поклавшись на дані розвідки, які виявилися хибними – наткнувшись на добре обладнані позиції бойовиків-сепаратистів, розвідгрупі довелося відступити, вивозячи «на броні» кількох поранених. Одним із них був Віктор: діставши тяжке кульове поранення в груди, він помер у Центральній міській лікарні Артемівська… Побратими помстилися за цю смерть: «знесли» ворожий блок-пост, підірвали склад їхніх боєприпасів. Крім того, у бою було знищено двох ворожих снайперів, один із яких, найвірогідніше, стріляв у Віктора…

За три дні після його загибелі тисячі жителів села Білозір’я Черкаського району та навколишніх сіл проводили в останню путь 21-річного героя, виконавши його останню волю: «Якщо загину, поховайте мене гарно…» – було якось сказав він рідним. Як розповів Білозірський сільський голова Володимир Міцук, у музеї історії села створено експозицію, присвячену Віктору Єременку.

Олександр Мікєшин, командир взводу: "Когда мы стояли под Дебальцевым, оно как раз было почти в кольце, там был такой маленький выступ между Горловкой и Енакиевым - это Углегорск. За счет того, что мы его держали, получилось уже не кольцо, а мешок. Мы там вели бои, которые для меня сложно назвать тяжелыми, потому что привычно. Нас не били "Градами", в основном бои велись стрелковым оружием. Мы стояли в прямом контакте с врагом, видели, как они менялись, как они кушали, а они видели нас. В городе стоял террикон, и однажды разведка доложила, что на нем никого нет, а он находился буквально в двух километрах от наших блокпостов. Туда заехали наши ребята, а оказалось, что там есть враги и окопались они уже очень неплохо. И из наших ребят, которые туда заехали, получилось трое раненых и один убитый. Погиб парень, Ерема, ему был 21 год, он не должен был ехать, но в последний момент запрыгнул на БМД, попросился с нами. На следующий день мы выехали к этому террикону на двух БМП, нас было 8 человек, и разбили их в хлам. Заодно взорвали вражеский склад боеприпасов. Наш снайпер снял двух вражеских снайперов, вот так мы отомстили за Ерему...

На честь Віктора у рідному селі перейменовано вулицю Щорса, на який стоїть його хата...