Зінчик Станіслав Михайлович

Зінчик Станіслав Михайлович

Дата та місце народження: 22 вересня 1975 р., с. Гайшин, Переяслав-Хмельницький район, Київська область.

Дата та місце загибелі: 24 травня 2014 р., м. Слов'янськ, Донецька область.

Звання: Рядовий резерву.

Посада: Стрілець.

Підрозділ: 1-й резервний батальйон, Північне ОТО НГУ.

Обставини загибелі: Загинув від поранень осколками гранати, що розірвалася поблизу нього, в бою з терористами, який розпочався близько 17:00 та тривав біля двох годин, на блокпосту в районі перехрестя доріг Красний Лиман — Краматорськ на східній околиці Слов'янська. Врятував товаришів, коли до блокпосту влучила граната, але сам отримав осколкові поранення несумісні з життям.

Сімейний стан: Залишились дружина та син 2013 р.

Місце поховання: с. Гайшин, Переяслав-Хмельницький район, Київська область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

від дружини Ружани від однополчанина,
Андрія Кобзаря ("Нестора")
від Юлії Маценко

Після закінчення середньої школи пройшов строкову військову службу у підрозділі Прикордонних військ України, дислокованому у м. Іллічівську Одеської області. 2001 р. закінчив Переяслав-Хмельницький державний педагогічний інститут імені Г. С. Сковороди, працював у столичних школах вчителем української мови та літератури. Активно займався спортом–фітнесом, плаванням, футболом, а також альпінізмом – разом із товаришами підкорив найвищі вершини Кавказу, Ельбрус та Казбек.

З початком подій Революції Гідності став до лав громадських активістів, а згодом у числі перших добровольців уклав контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України. Став першим резервістом НГУ, що поліг у бою.

Дружина, Ружана Кириленко: "Зі Стасом я познайомилася в окружній комісії на минулих парламентських виборах. Ми були головами виборчих комісій на дільницях у Києві. Весь цей час Стас був поруч зі мною – допомагав охороняти бюлетені, чергувати на дільниці. Жили з моїми батьками в селі Петровське. Вам не передати, як він радів, коли шість місяців тому у нас народився син Філат. Ім’я дитині дала я, воно мені приснилося. У Стаса було велике і добре серце. Він не мав ворогів, допомагав, чим тільки міг, як-то кажуть, і старому, і малому. Пішов не попрощавшись, востаннє я з ним спілкувалася телефоном напередодні цієї злощасної трагедії. Слізно просила його повернутися додому. Та він заборонив мені плакати і сказав, що не відчуває небезпеки. Хоча голос у нього був стурбований. Казав: «Я не можу залишити своїх товаришів, аби в них не впав бойовий дух». Ось так, під кулі снайперів на Інститутській не потрапив, а від гранати терористів утекти не зміг. Я дуже щаслива, що жила з таким мужнім чоловіком, як Станіслав. Жалкую, що зовсім мало…".

Близький друг, начальник відділу фізичної культури та спорту Бориспільської районної державної адміністрації Микола Каськів: "У Станіславові гармонійно поєднувалися найкращі людські риси. Він був скромним, уважним чоловіком, який мав надзвичайно велику силу духу. Це та людина, з якої потрібно брати приклад. Будучи в горах, Станіслав перший помічав те, що не могли помітити інші альпіністи. Він був сучасним філософом. Свій шлях Станіслав Зінчик обрав свідомо...".