Кизило Андрій Олександрович (Орел)

Андрій Кизило родом із Умані, з династії військовослужбовців. Змалку хотів стати військовим, як його дід і батько, тож після закінчення 9 класів Уманської міської гімназії № 2 у 2008 р. вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, випускник 2010 року. Під час навчання в ліцеї брав участь у військовому параді на честь 18-ї річниці Незалежності України, що проходив 24 серпня 2009 р. у м. Київ. Навчання продовжив у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, випускник факультету бойового застосування військ 2014 р. У травні 2014 р. зарахований до складу 72-ї окремої механізованої бригади (в/ч А2167, м. Біла Церква). Із липня 2014 р. брав участь у бойових діях на Сході України, в Донецькій області. Став командиром роти в 21 рік. Учасник боїв за с. Петрівське Волноваського району 14 лютого 2015 р. та с. Новоласпа Бойківського району 10 серпня 2015 р. Понад 1,5 роки особовий склад роти під командуванням старшого лейтенанта Кизила тримав оборону в полях у районі м. Волноваха. У 2015 р. Андрій був визнаний кращим командиром роти в секторі «М». Згодом призначений заступником командира 1-го механізованого батальйону 72 ОМБр. Заступник командира бригади Валерій Гудзь: «Уперше я зустрів Андрія наприкінці серпня 2014 р. у Запорізькій області, де батальйон відновлював боєздатність. Лейтенант, який щойно прийшов з академії, намагався лагодити БМП! Те, що він був увесь у мастилі, схоже, його анітрохи не хвилювало. Головне — результат. Решту днів, які я спостерігав за молодим офіцером, він продовжував радувати око комбата: усіляко намагався поліпшувати свої навички водіння БМП, виконання вогневих вправ. За кілька тижнів уже в районі АТО, поблизу с. Петрівське, я призначив його на одну з найпроблемніших позицій на стику двох рот, де бойовики були надто активними. Андрій грамотно організував систему вогню, фортифікаційне облаштування позицій. Щоранку він обходив кожен окоп, кожне укриття. Коли я оглянув цю позицію, то все було зроблено практично ідеально з погляду військової науки. А невдовзі я вирішив призначити його командиром роти. У 2015 р. його було визнано найкращим командиром роти у секторі «М». Через рік, коли Андрію присвоїли звання старшого лейтенанта, ми вже розглядали його як кандидата у начальники штабу батальйону. А коли в 1-му батальйоні вивільнилася посада заступника командира, не було жодних вагань із приводу того, кого призначити. І на цій посаді Андрій зарекомендував себе дуже добре. Саме тому його подали на дострокове присвоєння звання капітана. У ньому взагалі дивним чином поєдналося все те, що включає в себе слово «офіцер». Саме про таких хлопців кажуть: він — майбутнє нашого війська. І ми його втратили…». Пресофіцер бригади молодший сержант Олена Мокренчук: «Ви бачили його очі?.. Таким очам не можна не вірити. І люди йому довіряли. Під його командуванням понад 100 бійців брали участь у боях поблизу Петровського та Нової Ласпи, 1,5 роки утримували оборону на одному з найважливіших напрямків неподалік Волновахи. Його поважали та беззаперечно слухалися набагато старші й досвідченіші бійці, які пройшли важкі бої на початку АТО, до його думки дослухалися навіть старші командири. Андрій ніколи нічого не робив спонтанно — завжди тільки ретельно продумано. Навіть на війні він знаходив час для самовдосконалення. Ще коли ми були у Волновасі, одного разу попросив мене знайти для нього… вчителя англійської мови! Я знайшла. І коли на позиціях було спокійно, він одразу йшов на урок: англійська йому була потрібна для майбутнього вступу в Національний університет оборони. Він завжди був щирим, урівноваженим. Попри всі заслуги й досвід, умовити його розповісти про власні подвиги було майже неможливо. А ще він був надзвичайно скромним. Якось я йому сказала, що він скоро стане генералом. Андрій тоді зашарівся: «Що ви? Я просто виконую свою роботу…».Сергій (позивний Гоша): «Я вже демобілізований, воював у третю хвилю з Андрієм, він був нашим командиром. Ні я, ні мої друзі ніколи не замислювалися над тим, скільки йому років, а виявилося, що лише 23… А ми завжди сприймали його як наставника. Він міг із кожним знайти спільну мову, за необхідності — переконати. І за спини ніколи не ховався».