Білий Денис Анатолійович

Душу й тіло — за свободу… Горностаївщину тричі сколихувала трагічна звістка про загибель на Сході країни наших односельців, які пішли виборювати мир для своїх рідних. Останньою, мов грім з ясного неба, прилетіла сумна звістка про молодого солдата Дениса Анатолійовича Білого. Не за літами мудрого та впевненого хлопця, який, як і всі ми, хотів жити звичайним спокійним життям у мирній успішній країні. Тож вирішив докласти до цього власних зусиль, відстоюючи інтереси України в зоні АТО. Денис народився 25 травня 1992 р. У свої 22 роки він був сміливим та цілеспрямованим. Після служби мріяв вступити до вищого навчального закладу Міністерства внутрішніх справ, гідно заробляти й жити. До участі в АТО юнак служив за контрактом у Криму, в 36-й бригаді берегової охорони у Перевальному, де йому вперше довелося побачити окупантів-росіян. Служба подобалася йому, тому одразу після анексії Криму, коли повернувся додому на Херсонщину, за першої ж хвилі мобілізації, не вагаючись, вирішив знову повернутися до війська добровольцем. Спочатку потрапив на службу до Миколаєва, у славнозвісну 79-ту аеромобільну бригаду. Служба там була доволі активною, солдати не сиділи на місці — постійно їздили на блокпости, а згодом, й поготів, виявили бажання служити в зоні АТО. Спершу бригада потрапила до Слов'янська, де визволяли місто. Потім хлопці билися за Донецьк та інші міста, доки не побачили відносного прогресу. У Луганську їхня бригада певний час тримала оборону в оточенні, відважно відсікаючи посягання ворога. У перервах між боями виводили наших військових, які потребували медичної допомоги, та підсобляли місцевим жителям, які були в скрутному становищі. Денис ніколи не нарікав на службу. Здавалося, усім був задоволений і захоплено розповідав про свою нелегку місію захисника Вітчизни. Пишався хлопець і бойовими побратимами та комбатом — говорив, що в їхньому батальйоні всі рівні й дружні. Хоч призваний був Денис стрільцем номера обслуги, але й іншої роботи не боявся — був і помічником гранатометника, і помічником кулеметника, і помічником стрільця з КПВТ, і помічником навідника оператора й зрештою навідником оператора — словом, віддано служив Україні. Та лиха доля забрала його під час бою, саме коли займали бойові позиції для охорони аеропорту «Донецьк». Того зловісного вересневого дня в БТРі, в якому разом із Денисом було ще шестеро його бойових побратимів, від прямого влучання загинули всі, віддавши найцінніше, що мали, — життя. Батьки загиблого Дениса довго, майже 3 місяці, не могли поховати сина — чекали результатів ідентифікації тіла, сподіваючись на диво. Та дива, на яке, затамувавши подих, очікувала вся Горностаївка, на превеликий жаль, не сталося. І 27 грудня мешканці селища, рідня, бойові побратими та колишні вчителі провели бійця-героя, який до останнього подиху боронив країну, не ховався за спинами й не тікав, в останню путь. А згодом Указом Президента України № 282/2015 від 25 травня 2015 р. Дениса посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі». Пам'ять про Дениса назавжди залишиться в серцях його рідних, друзів, односельців та військових товаришів. Адже герої не вмирають! Анна Музиченко