Дурмасенко Олексій Олегович (Динамо)

Син, брат, друг, флорист, художник, дизайнер, спортсмен, особистість, патріот, доброволець, боєць 93-ї бригади, «кіборг» із позивним Динамо. Альоша Дурмасенко народився 1 червня 1989 р. в Оболонському районі м. Києва. Він був тендітним, але дуже активним і талановитим хлопчиком, який легко захоплювався. Олексій — шульга, а всі шульги надзвичайно ідейні та креативні. Батьки, звісно, це помітили і віддали хлопця до Академії мистецтв, де він зробив перші кроки митця. Альоша малював, ліпив, конструював. У вільний час весело проводив дозвілля з батьками та молодшою сестрою Машею, яку дуже любив і захищав. Залюбки грали в м'яча, будували замки у пісочниці, гойдалися на гойдалках, купалися на улюбленому пляжі, а взимку каталися на санчатах, ліпили снігових баб та гралися в сніжки… З роками в Олексія з'явилася фанатична любов до футболу, він став вправним півзахисником. Саме у футболі проявилися його честолюбні, бійцівські якості та потреба допомагати друзям. Звісно, футбол почав забирати багато часу, і з академії Альошу перевели до середньої школи № 268, в якій він почав формуватись як особистість. За 8 років Льошка грав у ЦСКА та СФК «Добро». Але мистецтво завжди залишалося в ньому. У 1998 р. у нього з'явилася ще одна молодша сестричка — Настя, з якою він залюбки грався і тішився… У той час Альоша відвідував Центральний будинок молоді та юнацтва біля м. «Арсенальна» і брав уроки академічного малюнка. Він дуже чудово опанував акварель та пастель. Закінчивши школу, Олексій відчуває в собі природну потребу в творчості та мистецтві. Він почав писати авангардні картини та колажі. У вільний час тато інколи залучав його до участі в декоративних проєктах з оформлення клубів та ресторанів. Трохи згодом Альоша приймає рішення вступити до Інституту декоративно-прикладного мистецтва ім. Бойчука і з другої спроби вступає на факультет прикладного мистецтва. Здавалося, він хотів робити все й одразу. Паралельно Олексій відвідує курси стиліста у видатного майстра, разом із друзями намагається створити комедійну групу для «Камеді Клаб», цікавиться модельним бізнесом, працює учнем флориста. Саме флористика стала його головним покликанням. Зрозумівши, що це ремесло — його майбутнє, Льошка натхненно працює, дарить людям чудові квіткові композиції, а паралельно навчається в інституті на заочній формі. Серед його клієнтів було багато відомих особистостей. Пізніше, у квітні 2011 р., Альоша за згоди батьків приймає рішення їхати до Москви підвищувати кваліфікацію та робити кар'єру. Там не все було одразу так гладко, та зрештою тамтешні елітні салони повірили в нього й оцінили його бажання і талант. За 2 роки він став провідним флористом в елітному салоні на Рублівці, де його клієнтами були тамтешні олігархи, відомі шоумени, бізнесмени та навіть деякі наші багаті втікачі. Альошка був дуже працелюбним та старанним, він працював по 12–15 годин із 2–3 вихідними у місяць. Коли приїздив у відпустку, то ніколи не забував про своїх сестричок і батьків. Під час своїх останніх відвідин Києва Олексій не зміг стояти осторонь і взяв активну участь у Революції гідності, коли народ повстав проти свавілля банди Януковича. Він боровся на барикадах на Грушевського, дістав уламкове поранення ноги. Альошка завжди був прихильником утвердження справедливості, хотів жити й працювати на європейських, цивілізованих засадах. Він був сучасною, прогресивною людиною! Ще у далекому 2004 році Альошка разом із батьком ходив на Майдан із власноруч зробленим транспарантом «Ющенко президент!», а потім страшно переживав, коли той його зрадив. Йому було лише 15, але в ньому було стільки честолюбності! Після перемоги Євромайдану Альошка знову їде до Москви. Однак з початком російської агресії проти рідної Батьківщини він, не вагаючись, кинув престижну роботу, повернувся до Києва й записався добровольцем до ЗСУ. Він хотів захистити свій дім, своїх сестер! Тільки батько та вірні друзі знають, скільки Льоша доклав зусиль, щоб потрапити до лав захисників України. Він на своїй шкурі відчув усю недолугість наших «військкоматних» бюрократів, але він домігся свого, бо завжди звик іти до кінця. Якщо інші часто шукають причину, щоб чогось не робити, то Олексій завжди шукав можливості для здійснення своїх прагнень. Після проходження 2-тижневого навчання у Львівській області він потрапив до 93-ї механізованої бригади, обійняв посаду старшого стрільця. Після місячної підготовки його разом з бойовими побратимами відправили на передову, до однієї з найгарячіших точок АТО — у с. Піски, де Альоша з гідністю стримував бандитів й окупантів. Однак і цього йому було замало — дуже скоро він попросив командування направити його на ротацію до Донецького аеропорту. Понад 2 тижні на летовищі хлопці провели навколішки під кулями і мінами, але дали відсіч терористам! Разом із двома іншими товаришами по зброї Олексій встановив наш прапор на найвищій точці відбитого у ворога термінала. Він був останнім, хто закріпив прапор на даху, хоча куля ворожого снайпера прострілила йому взуття та опалила ногу. Після боїв за аеропорт Льошу нагородили 5-денною відпусткою. Додому він приїхав хворий. Батько йому запропонував звернутися до лікаря, щоб хоча б трохи підлікувати бронхи. Але син категорично відповів, що немає часу на лікування, адже на летовищі катастрофічно не вистачає бійців, нема ким його замінити. Відпустка минула швидко. Сім'я не встигла натішитися, а вже треба було проводжати синочка знову у саме пекло, яке створив на нашій землі путлер та його опричники. Здавалося, ніщо не віщувало біди, коли батько з доньками та друзями проводжав героя до Пісків — накрапав дощ, а настрій у всіх був позитивний. Адже дощ у дорогу — це добрий знак. Будували плани на майбутнє, хотіли після повернення Альоші поїхати на шашлики, відвідати могилу улюбленого дідуся. Льошка, дійсно, став дуже дорослим, розсудливим та мудрим. Він на прощання навіть сказав: «На війні я став цінувати життя. Коли повернуся, буду жити інакше і навіть, можливо, одружусь…». Протягом останнього тижня перед трагедією Олексій щодня телефонував батьку. Він казав, що до аеропорту його більше не відправлять і, можливо, ще раз пустять у відпустку. Жалівся, що на фронті «так тихо, аж нудно». Ці слова були сказані 28 грудня 2014 р. о 23.00. А вже наступного дня о 9.30, під час «Мінського перемир'я», російська диверсійна група проникла в тил нашого укріпленого району. Зав'язався запеклий бій. Альоша одним із перших кинувся на захист своїх товаришів. Однак він не помітив, що ззаду був ворожий диверсант, який кинув гранату. Олексій зміг зреагувати, але фатальний уламок потрапив прямо в потилицю. Не стало Героя! У цьому бою загинули ще два військовослужбовці. Побратими Олексія здобули перемогу. Але її ціною стало життя трьох найкращих синів України. Їх уже не повернути ніколи, але ми знаємо, що Герої не вмирають. Льоша живий навіки-віків! Вічна Слава Герою! Вічна слава найкращим синам України! 2015 р., Д.О.Л.(батько)