Нагороджений відзнакою м. Кривий Ріг "За Заслуги перед містом" 3 ст. (посмертно).

Нагороджений відзнакою 40-го батальйону "Мужність. Честь. Закон." (посмертно).

Нагороджений "Іловайським Хрестом" (посмертно).

Боєць батальйону «Кривбас» Ігор Павлов: «Це сталося 24 серпня 2014 року, коли ми на автомобілі ГАЗ-66 поверталися з наших опорних пунктів. В нашому напівтентованому «шишаріку» перебувало вісім осіб – пять бійців фінансової служби – я, Василь Стуженко, Геннадій Карпенко, Володимир Свірський і начальник нашої фінслужби Максим Кущ. Також з нами в кузові перебував і капітан з військвиконкому Андрій Миколаєвич. Начальник РАО Кругляк Віталій Іванович знаходився в кабіні поруч з водієм Віталієм Гимбіцьким. За населеним пунктом Кутейникове ми виїхали на перехрестя, на якому нас розстріляли російські БМД з 30мм гармати і автоматичного гранатомету АГС. Попереду нас рухалась наша вантажна машина ЗіЛ-131 з номерним знаком "Победа". В машині разом з водієм їхало ще четверо поранених бійців з опорних пунктів, які утримували бійці нашого батальйону. Не можу вже пригадати усіх, хто був в тому ЗіЛу, але за кермом був водій Олександр Рябовол, а серед поранених був наш боєць Олександр Дейнека. Вони рухалися в тому ж напрямку, що і ми до бази нашого батальйону поблизу міста Старобешево, але вирушили на десять хвилин раніше за нас. На тому самому перехресті їх і взяли в полон російські військові. Коли наш водій побачив що на перехресті з "Побєдой" відбувається щось незрозуміле, він зупинився поблизу двох знищених російських БМД і почав здавати назад. Здається, підозру викликали спочатку сама знищена і ще догораюча техніка, а по друге, «Побєда» підозріло стояла з відчиненими дверима і без будь кого поруч з нею.

Саме в цей момент раптово з лісосмуги вискочила російська БМД і по нам відкрили вогонь. Це по факту була звичайна засідка і розстріл. Ворог вів вогонь з відстані приблизно близько семидесяти метрів. Кут обстрілу не дозволяв БМД схилити гармату нижче і тому під перший вогонь потрапила верхня частина нашого «шишаріка». Разом з гарматою БМД почався обстріл з автоматичного гранатомету з лісосмуги. Ми, звичайно, намагалися чинити спротив і відповідали з автоматів, але це тривало хвилини дві - три. Сенсу вести бій з автоматами проти БМД ніякого не було. Я дав усього пару черг з кузова нашої вантажівки, після чого мене накрило з АГС і я впав. Підвівшись на ноги, я дав ще пару черг і в цей момент мене зачепило сколками з тридцятиміліметрової гармати. На деякий час я втратив свідомість, а коли прийшов до тями, (це було за свідченнями хлопців хвилин за десять) вже ніхто не стріляв. Я намагався знайти свою зброю, але раптом побачив що моя ліва рука висить на жилочках. Тобто вона була відірвана і трималась на трьох жилочках. В той момент я все ще перебував в кузові шиширіка. Поруч зі мною лежав полонений «сепар» якого ми мали відвезти в штаб. Лежачі з зв'язаними руками поруч зі мною, він стогнав і просив його добити. В той момент під ним горів паливний бак нашого автомобіля. Я був в шоковому стані, тому не став шукати свій автомат. Метрах в 50 від мене біля лісосмуги я побачив нашого начфіна Максима Куща. Він шкандибав подалі від машини до лісосмуги і я його окликав. Він крикнув, щоб я його доганяв. Я зліз кузова і побачив ще одного нашого хлопця. Він був перебитий навпіл - верхня частина тіла лежала без ніг і таза. Коли я біг до Макса, за мною з під машини вибіг водій Валєра Гимбицький. Також метрах в десяти від машини лежав Вася Стуженко. Я тоді не відразу помітив, що в нього вже не було а ні правої руки, а ні ноги. Перебуваючи в шоковому стані і не звернувши уваги на його скалічення, я крикнув йому щоб він ішов за мною. Василь відповів, що зараз підтягнеться і лівою рукою пересмикнув затвор автомату. Я побіг і почув позаду автоматну чергу, після якої щось дуже гучно вибухнуло. Тоді мені здалося, що по Васі чимось стрельнули і лише згодом з'ясувалось, що то вибухнув паливний бак нашого шишаріка. Згодом стало відомо, що Василю вдалося відповзти і сховатися під знищеною російскою БМД. За кілька годин після того розстрілу, його знайшли розвідники нашого батальйону, які супроводжували полонених російських десантників до штабу батальйону поблизу Старобешево. Розвідики лише оглянули місце нашого розстрілу, але не змогли забрати з собою тіла загиблих бійців, оскільки машина ще горіла і у розвідників був наказ доставити важливих полонених. На будь що інше відволікатися у них не було а ні часу, а ні дозволу. Вони лише знайшли пораненого Василя і вивезли його разом з полоненими російськими десантниками до Старобешево.

Майже усі, кому пощастило вратуватися, зібралися в лісосмузі, в якій, якщо не помиляюсь, раніше був табір розвідки 28-ї бригади, але він на той час вже був порожній. Там ще стояв покинутий автоматичний гранатомет АГС-17, але набоїв до нього я ніде завколо не побачив. Всі, хто прибіг в лісосмугу, були поранені. Водій Валера Гимбицький - отримав осколкові поранення спини, від чого йому було дуже важко пересуватися. Максу – начальнику нашої фінансової частини, перебило обидва локті. Капітан, який був з нами (він з криворізького сільського воєнкомата) отримав поранення обличчя - щока та ніс були майже відірвані. Начальник ракетно-артиллерійського озброєння, який також потрапив разом з нами в ту засідку, отримав поранення в коліно. Потрібно зазначити, що ніякого артиллерійського озброєння в батальйоні «Кривбас» не було, але була така посада.

Впізнаний за ДНК-експертизою криворіжець Геннадій Григорович Карпенко