Борис Кифоренко народився у Вінниці 11 квітня 1974 року. Ріс і навчався хлопчина у дуже красивому мальовничому селі Демівка Чечельницкого
району Вінницької області. Це - старовинне село, яке багато чого пережило протягом своєї понад півтисячолітньої історії - і монголо-татарську
навалу, і гайдамацький рух, і багато війн. Мати Бориса, Ірина Василівна, працює завучем у школі, тож із звитяжною історією рідного краю
хлопець був знайомий добре.
Демівка розташована між селами Берізки-Чечельницькі та Ольгопіль поблизу соснового лісу та гори. Місцевість - краса неповторна! А у лісі,
лише в 4 кілометрах від села, стояла ракетна частина. Можливо, ще й під враженнями від вигляду мужніх захисників Вітчизни хлопець вирішив
обрати військову долю - після закінчення у 1991 році середньої школи він вступив до Київського вищого військового інженерного училища зв'язку.
У 1996 році молодий лейтенант Борис Кифоренко приїхав до Одеси й служив там 18 років, до самого початку цьогорічної не- оголошеної війни...
Служба Борису Борисовичу завжди подобалася, він знав службу й тому швидко ріс у кар'єрному плані. Судіть самі: у червні дев'яносто шостого
новоспечений офіцер був призначений на посаду помічника начальника технічної частини по засобах зв'язку полку зв'язку корпусу Військ ППО,
а вже через 11 місяців доручили командувати підрозділом телеграфно-телефонного батальйону. Згодом - рота матеріально-технічного забезпечення
полку зв'язку, а ще менше ніж за два з половиною роки - вже посада начальника штабу - першого заступника командира батальйону зв'язку рухомого
командного пункту полку зв'язку.
У 2004 році майор Борис Кифоренко закінчив факультет підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня Національної академії оборони України та
повернувся до Одеси, яка вже стала для офіцера рідною. За 10 років служби у Перлині біля моря після академії Борис Борисович виріс з
начальника штабу - першого заступника командира телеграфно-телефонного батальйону полку зв'язку до начальника
інформаційно-телекомунікаційного вузла окремого полку зв'язку Повітряного командування "Південь" Повітряних Сил Збройних Сил України.
У квітні 2014 року він був призначений на посаду командира окремої бригади зв'язку оперативного командування "Південь", що дислокується на
Дніпропетровщині.
Цей рік розпочався для Бориса Кифоренка невдало - захворів батько, сімдесятирічний Борис Миколайович, захворів і він сам. Вже відбулося
призначення на посаду комбрига, а сам новопризначений комбриг знаходився у госпіталі, де його прооперували...
Щойно лікарі дозволили йому повертатися до виконання службових обов'язків, офіцер кулею полетів у бригаду. За кілька днів прийняв справи та
посаду та - на Донбас, у зону проведення антитерористичної операції...
- Нам довелося прослужити разом лише два з половиною місяці, та за цей незначний час я переконався: настільки цілеспрямованих, грамотних та
справедливих командирів раніше мені зустрічати не доводилося, - говорить про комбрига його "комісар" - заступник по роботі з особовим складом
підполковник Павло Хмарський. - Як офіцер-вихователь, я був просто у захваті від нового командира! Адже, між нами говорячи, Борис Борисович
перебрав на себе значну частину моєї роботи - у бригаді навіть жартували, що відтепер в частині два "замполіти"!.. Життєрадісний,
перспективний офіцер, прекрасна людина - всі бачили його вже в недалекому майбутньому генералом, та й він сам, мабуть, був упевнений в тому,
що стане генералом! Все обірвала російська граната в сім тридцять ранку 29 серпня під Іловайськом...
Велика колона техніки та особового складу відразу декількох різних військових частин та добровольчих батальйонів з Іловайська вийшла о шостій
ранку й пішла на прорив з котла. А за півтори години українські вояки потрапили у засідку. Бійня була страшною, загинули й зазнали поранень не
десятки - сотні людей. Хвилин 35 по колоні лупили з гармат 2А42 - озброєння бойових машин піхоти БМП-2, гранатометів та стрілецької зброї,
включаючи крупнокаліберні кулемети. В уазик, у якому їхав комбриг Кифоренко, влучив постріл з гранатомета.
майор Гладков Андрій Валерійович та
майор Світличний Олександр Григорійович, які сиділи на
задніх сидіннях, загинули одразу, а командира та водія, старшого солдата Павла Шапошникова, вибуховою хвилею викинуло з машини. Водій
отримав контузію та численні осколкові поранення кінцівок, а командирові перебило обидві руки й ноги. Поранення були дуже важкими, хоча,
напевно, якби б полковникові Кифоренку своєчасно надали , медичну допомогу, він, мабуть, і вижив би... Та допомоги від росіян, а саме вони,
а не місцеві сепаратисти обстрілювали колону, чекати не доводилося...
Поранений водій підповз до свого командира та хвилин 15 вони ще розмовляли, поки до понівеченого уазика не під'їхала російська БМП-2. Усе -
як має бути, десантники з російськими шевронами на рукавах, вони навіть не намагалися приховати свого походження! Обом пораненим вони зв'язали
руки скотчем та кинули напризволяще, поїхавши далі. У Павла, на щастя, поранення були легкими, а ось Борис Борисович по-справжньому стікав
кров'ю, і так - ще довгих чотири години... А потім "легких" поранених росіяни забрали з собою, а "важких" залишили помирати під спекотним
серпневим сонцем. Це - у кращому випадку, в гіршому ж... Коли ворог завантажував на машини тих із поранених, які могли самі пересуватися,
наші хлопці чули постріли й інакше ніж добиванням поранених природу й причину цих одиночних пострілів та коротких, економних черг, хлопці
пояснити не можуть. Причому, чули ці постріли і Шапошников, і інші люди навіть з інших частин, яким пощастило тоді вціліти у розбитій
колоні...
- Ховали Бориса у селі Авангард, передмісті Одеси, - із сумом розповідає друг загиблого, який довгий час служив із ним в Одесі, а зараз є
заступником командира однієї з частин Вінницького гарнізону з озброєння, підполковник Валентин Шевчук. - Народу на похороні було - просто
тьма! Щонайменше - півтисячі чоловік... Прощалися з Борисом у гарнізонному Будинку офіцерів, причому міліція мусила перекривати дорогу -
так людно було того дня біля ГБО...
