Кифоренко Борис Борисович

Борис Кифоренко народився у Вінниці 11 квітня 1974 р. Ріс і навчався хлопчина у дуже гарному мальовничому селі Демівка Чечельницького району Вінницької області. Це старовинне село, яке багато чого пережило впродовж своєї понад півтисячолітньої історії — і монголо-татарську навалу, і гайдамацький рух, і багато війн. Мати Бориса, Ірина Василівна, працювала завучем у школі, тож із звитяжною історією рідного краю хлопець був добре знайомий. Демівка розташована між селами Берізки-Чечельницькі та Ольгопіль, поблизу соснового лісу та гори. Місцевість — краса неповторна! А у лісі, лише в 4 км від села, розташовувалася ракетна частина. Можливо, ще й під враженнями від вигляду мужніх захисників хлопець вирішив вибрати військову долю — після закінчення у 1991 р. середньої школи він вступив до Київського вищого військового інженерного училища зв'язку. У 1996 р. молодий лейтенант Борис Кифоренко приїхав до Одеси й служив там 18 років, до самого початку неоголошеної війни… Служба Борису Борисовичу завжди подобалася, він знав її й тому швидко просувався кар'єрними сходами. Судіть самі: у червні 1996 р. новоспечений офіцер був призначений на посаду помічника начальника технічної частини із засобів зв'язку полку зв'язку корпусу військ ППО, а вже через 11 місяців йому доручили командувати підрозділом телеграфно-телефонного батальйону. Згодом — рота матеріально-технічного забезпечення полку зв'язку, а через 2,5 роки — вже посада начальника штабу-першого заступника командира батальйону зв'язку рухомого командного пункту полку зв'язку. У 2004 р. майор Борис Кифоренко закінчив факультет підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня Національної академії оборони України та повернувся до Одеси, яка вже стала для офіцера рідною. За 10 років служби тут після академії Борис Борисович виріс із начальника штабу-першого заступника командира телеграфно-телефонного батальйону полку зв'язку до начальника інформаційно-телекомунікаційного вузла окремого полку зв'язку повітряного командування «Південь» Повітряних сил Збройних сил України. У квітні 2014 р. він був призначений на посаду командира окремої бригади зв'язку оперативного командування «Південь», що дислокувалася на Дніпропетровщині. 2014 рік розпочався для Бориса Кифоренка невдало — спочатку захворів батько, 70-річний Борис Миколайович, потім захворів і він сам. Уже відбулося призначення на посаду комбрига, а сам новопризначений комбриг перебував у госпіталі, де його прооперували… Щойно лікарі дозволили йому повертатися до виконання службових обов'язків, офіцер кулею полетів у бригаду. За кілька днів прийняв справи і посаду та вирушив на Донбас, у зону проведення антитерористичної операції… «Нам довелося прослужити разом лише 2,5 місяці, та за цей короткий час я переконався: настільки цілеспрямованих, грамотних і справедливих командирів раніше мені зустрічати не доводилося, — розповідав про комбрига його «комісар»-заступник по роботі з особовим складом підполковник Павло Хмарський. — Як офіцер-вихователь я був просто у захваті від нового командира! Адже, між нами, Борис Борисович узяв на себе значну частину моєї роботи — у бригаді навіть жартували, що відтепер у частині два замполіти. Життєрадісний, перспективний офіцер, чудова людина — всі бачили його вже в недалекому майбутньому генералом, та й він сам, мабуть, був упевнений у тому, що стане генералом!». Все обірвала російська граната 29 серпня о 7.30 під Іловайськом… Велика колона техніки та особового складу одразу декількох військових частин і добровольчих батальйонів вийшла о 6.00 з Іловайська й пішла на прорив з котла. А через 1,5 години українські вояки потрапили у засідку. Бійня була страшною, загинули й зазнали поранень не десятки — сотні людей. Хвилин 35 по колоні лупили з гармат 2А42 — озброєння бойових машин піхоти БМП-2, гранатометів та стрілецької зброї, включаючи крупнокаліберні кулемети. В УАЗик, в якому їхав комбриг Кифоренко, влучив постріл із гранатомета. Майор Андрій Гладков та майор Олександр Світличний, які сиділи на задніх сидіннях, загинули одразу, а командира та водія, старшого солдата Павла Шапошникова, вибуховою хвилею викинуло з машини. Водій отримав контузію та численні осколкові поранення кінцівок, а командирові перебило обидві руки й ноги. Поранення були дуже важкими, хоча, напевно, якби полковникові Кифоренку своєчасно надали медичну допомогу, він вижив би… Та допомоги від росіян, бо саме вони, а не місцеві сепаратисти обстрілювали колону, чекати не доводилося… Поранений водій підповз до свого командира та хвилин 15 вони ще розмовляли, поки до понівеченого УАЗика не під'їхала російська БМП-2. Усе, як має бути, десантники з російськими шевронами на рукавах, вони навіть не намагалися приховати свого походження! Обом пораненим вони зв'язали руки скотчем та кинули напризволяще, поїхавши далі. У Павла, на щастя, поранення були легкими, а ось Борис Борисович стікав кров'ю ще довгих 4 години… А потім «легких» поранених росіяни забрали з собою, а «важких» залишили помирати під спекотним серпневим сонцем. Це у кращому разі, у гіршому ж… Коли ворог завантажував у машини тих із поранених, які могли самі пересуватися, наші хлопці чули постріли й інакше, ніж добиванням поранених, природу й причину цих поодиноких пострілів та коротких, економних черг пояснити не могли. Причому чули ці постріли і Шапошников, й люди навіть з інших частин, яким пощастило тоді вціліти у розбитій колоні… «Ховали Бориса у с. Авангард, передмісті Одеси, — із сумом розповів друг загиблого, який тривалий час служив із ним в Одесі, підполковник Валентин Шевчук. — Народу на похороні було просто тьма! Щонайменше 500 осіб… Прощалися з Борисом у Гарнізонному будинку офіцерів, причому міліція мусила перекривати дорогу — так людно було того дня біля ГБО…».