Після закінчення ліцею 8 жовтня 2012 року був призваний на строкову військову службу, яку він проходив у гаубичному самохідно-артилерійському дивізіоні дислокованої на Дніпропетровщині 93-й окремої гвардійської механізованої Харківської бригаді Сухопутних військ Збройних сил України (військова частина А-1302). Служив сумлінно, вмів швидко орієнтуватися і приймати рішення в складній обстановці. Отримав військове звання «молодший сержант», був нагороджений грамотою, а його батькам було надіслано лист із подякою за виховання сина (обидва документи підписані командиром бригади полковником О. В. Мікацем).

3 жовтня 2013 року Олександр був звільнений в запас і повернувся додому, сповнений мрій і сподівань. Продовжував займатися спортом, працював на цегельному заводі у рідному селі, купив омріяний автомобіль, комп’ютер.

9 серпня 2014 року йому зателефонували з вимогою: з’явитися до районного військкомату. Невдовзі Олександр був призваний на військову службу за мобілізацією і обійняв посаду помічника гранатометника батальйону оперативного призначення вінницького полку Національної гвардії України (через значну кількість осіб сержантського складу серед мобілізованих у цьому батальйоні багатьох із них призначали на «солдатські» посади).

Близько 16.00 31 жовтня 2014 року проросійські бойовики-сепаратисти з мінометів обстріляли 29-й блокпост на трасі «Бахмутка» неподалік від смт Донецького. Внаслідок прямого влучення міни в бліндаж молодший сержант Колівошко загинув, ще троє військовослужбовців дістали поранень.

4 листопада у рідній Гарячківці з Олександром Колівошком прощалися рідні, односельчани, однокласники, товариші по службі. Наступного дня йому мало виповнитись 22 роки…

Класний керівник Марія Федорівна зі слізьми на очах розповідає: «Девізом Олександра було – любити ближнього свого, як самого себе. В нього було багато друзів. Завжди приходив на допомогу тим, хто її потребував. Це був порядний і добрий хлопець…».

Мати Олександра Тетяна Іванівна згадує: «Коли Сашка мобілізували, до рідної домівки прилетіла голубка і сіла на криницю. Ми забрали її, приютили, стали доглядати за нею. Біла голубка за народними прикметами на вдачу та добро. Тривоги в серці не було, поки в новинах не пролунало, що ворожі міномети обстріляли 29-й блокпост. Цілу ніч я телефонувала до Сашка, до знайомих, які служили з ним. Але всі телефони мовчали. А голубка била крильми в клітці, не їла, не пила. Рвалося серце матері на шматки, біль пекла вогнем, але сама себе заспокоювала, що все буде добре, це просто зв’язок чомусь не працює, а голубка – волі хоче. Але серце матері не обманеш…

А чутки селом вже йшли, що той один загиблий на 29-му блокпосту був Саша. Чого ж ти, голубко, не закрила крилом, не відвела в сторону біди? Та страшна звістка, ніби ніж в серце, спричинила пекучий біль… Біль, який буде сидіти в серці батьків і родини. Біль, з яким решту життя я буду змушена жити, що вже нема слухняного, чемного і такого рідного синочка. Це був чорний день 31 жовтня 2014 року…».

14 жовтня 2016 року у смт Крижополі Вінницької області урочисто відкрито та освячено пам’ятник на честь воїнів-земляків, полеглих у районі АТО.

Наказом Міністра внутрішніх справ України № 444 від 16 квітня 2015 року Олександра занесено до Книги пам’яті загиблих працівників органів внутрішніх справ України.

Наказом командувача Національної гвардії України № 428 від 10 листопада 2014 року ім’я молодшого сержанта Колівошка навічно занесено до списку особового складу роти оперативного призначення (на БТР) батальйону оперативного призначення вінницького полку Західного ОТО НГУ.

23 серпня 2015 р. у вінницькому парку ім. Козицького відкрито мультимедійну дошку, що увічнює пам’ять бійців, полеглих за Україну – серед них є і Олександр Васильович Колівошко.