Життя - це дар. Неповторне та звичне, радісне й сумне, сповнене хвилинами щастя та глибоких переживань, солодке, як мед і гірке, як полин.
Буває довге, буває й коротке...
У Віктора Ковальчука з маленького Таврійського села Дубівки Горностаївського району життя було коротке, але сповнене щасливими митєвостями
та відкритої любові до села, родини, України. Осіннього дня 30 жовтня 2014-го, коли бойовики тричі обстрілювали з "Градів" та "Зеніток"
Донецький аеропорт, 30-річний десантник, молодий командир ціною власного життя захистив бійців, прикривши їх своїм тілом.
...У сім'ї Світлани та Сергія Ковальчуків, які зустрілися у тій же Дубівці, щоб бути разом у горі та радості, ростити дітей, діждатися
онуків та правнуків, як кажуть односельці, народилися особливі діти. Чекало молоде подружжя свого первісточка. І послав їм Господь радість:
лелеки принесли синочка - гарного, як сонечко, якого назвали Віктором, що означає "переможець". Любили його понад усе на світі! А потім
з'явилися ще троє синів, але старшенький був несхожий на інших: виростав турботливим, добрим мрійником, ніжним, справжнім "помагайчиком" -
зовсім не для війни. Із задоволенням ходив до школи, любив братиків, шанував дідуся й бабусю, цінував батьківську любов, підносив дарунки
і квіти матусі, подобався однокласницям.
У його рідній школі вчителі пам'ятають, що Віктор завжди помічав добро і зло. Захищав менших, ніколи нікого не ображав, і вважав, що
життя - це найвища цінність.
А роки летіли… Ось Віктор і випускник. А коли постало питання життєвого вибору, довго не роздумував: вирішив, що головне в житті - бути
Людиною і робити добро. Він закінчує технікум, працює, радіючи кожному прожитому дню, весняному ранку, квіточці, пташині.
Та, окрім добра і краси, хлопець бачив, що є на світі зло й несправедливість, є загарбницькі плани. І хтось мусить оберігати людей від
лиха.
Тоді він стає миротворцем. У складі Миколаївської 79 окремої аеромобільної бригади вирішує боронити людство від неправди, зла та
війни.
Віктор Ковальчук виконує миротворчу місію ООН у "гарячих" точках планети: Косово, Македонії, Хорватії, Ліберії та на території інших країн.
Грамоти, подяки, дипломи, листи отримують батьки від командування. А в селі цього майже ніхто не знає. Наскільки скромною і благородною
людиною виріс син!
І, мабуть, як вдячність за такі чесноти нагороджує його Бог найпрекраснішим почуттям - коханням. Зустрічає хлопець ту дівчину, заради якої
готовий дістати зірку з неба, яка зробила його щасливим. Від великої любові зародилося ще одне життя. Як чекав Віктор донечку, як хотів
обійняти своє янголятко, бо і сам був янголом-охоронцем! Недаремно його улюбленим кольором був білий. Колір миру, добра і спокою.
Та не так сталося, як гадалося. Там де живе добро, завжди з'являється зло. Чому? Бо поряд існують день і ніч, білий колір і чорний, мир і
війна …
Загрожує ворог рідній Україні. Чи може він, той хто взяв на себе місію миротворця, стояти осторонь у таку важку годину? Залишає хлопець
кохану дружину, яка носить під серцем його кровиночку, краплинку його доброти і стає на захист рідного народу.
А ворог лютує. Запалали села і міста, гинуть мирні люди, стогне й плаче рідна українська земля. У такі години, мабуть, перевіряється
сутність людини, її вірність обов'язку, а цінність життя однієї людини тихенько відходить на задній план, поступаючись честі та совісті.
Віктор Ковальчук, разом з побратимами боронить Донецький аеропорт. Вони не бояться ні "градів", ні мін, ні автоматів, бо за ними правда і
родина, бо за ними - доля України і її народ. І недарма ватажки терористів прозвали оборонців аеропорту "Кіборгами" - такої мужності та
витривалості історія ще не знала.
І тоді, як підтримка, як розрада, прийшла до Віктора звістка, що у далекому Миколаєві народилася довгождана донечка. Молодий татусь мліє
від щастя. А друзі, справжні бойові побратими, так хочуть, щоб він побачив немовлятко. Командування відпускає бійця додому.
Обіймав дружину, цілував, тулив до серця маленьку крихітку. І, пообіцявши, що скоро повернеться, знову відбув на ту неоголошену війну…
У степовій Дубівці довгими ночами молилася матуся, мовчки просив Бога тато. Вуста шептали: "Збережи синочка, Отче наш, збережи від
смерті і від куль...". У серці, у душі жила надія.
А війна робила свою чорну справу. Гострою косою косила молоді життя, не маючи нічого святого за душею. Оборона, за якою стежили мільйони,
смуга землі, в яку вгризлися сотні бійців, потужні атаки ворога, народжували нових героїв. На жаль, полеглих.
Осіннього дня обірвалося трагічно життя доброго відважного хлопця, патріота Віктора Сергійовича Ковальчука. Пройшовши півсвіту і
залишившись живим, загинув у ріднім краю, захищаючи свій народ від колишнього братнього народу.
Сумно від того, що уже нічого не можна змінити. Ніколи більше не дочекаються свого Віктора -батька, чоловіка, сина, брата - ні маленька
донечка, якій хотів купити "найкращу біленьку суконьку, щоб була схожа на ангелочка", ні дружина, яку обіцяв любити ніжно і вірно все життя,
ні батьки, яким казав, що буде опорою до старості, ні рідні брати, які похилилися, як три дубочки, коли проводжали бійця в останню путь,
ні дядько з тіточкою, ні двоюрідні сестрички, для яких був прикладом і ідеалом "справжнього" чоловіка. Віктор був великим життєлюбом,
мав багато друзів, захоплювався футболом, навчався на факультеті фізкультури та спорту, мріяв присвятити себе мирній професії - стати
тренером. Осиротіло велике сімейство...
Як важко прощалася Дубівка зі своїм героєм-земляком. Траурна процесія простяглася майже на кілометр. Віддати останню честь бійцю-патріоту
прибули люди з усього району, провести в останню дорогу свого побратима приїхало понад 50 бійців Миколаївської 79 аеромобільної бригади.
Вони майже три кілометри до цвинтаря несли на плечах труну з тілом загиблого бійця.
Під час прощання зі сльозами на очах усі говорили, що ціною життя ось таких безстрашних бійців на Сході України стримується просування
терористів усередину країни. І Віктор став жертвою братовбивчої війни заради того, щоб вона не дійшла до рідного села Він загинув,
підірвавшись на міні- пастці, яку встановили нелюди, що жадають крові наших бійців, але врятував своїх товаришів, які йшли за ними.
"Віктор Ковальчук - герой!", - так говорили його побратими, так вважають його земляки.
Військовослужбовці не приховували сліз. На похороні плакали всі: і жінки, й чоловіки. Крізь сльози проривалися запитання, послані в небо:
"За що ? Коли закінчиться ця незрозуміла війна?". Та поки що на це складне запитання відповіді дати не може ніхто.
Ніколи не забуде Дубівка свого героя. На будівлі школи, де навчався Віктор Ковальчук, встановлено меморіальну дошку з його ім'ям, його
портрет - на почесному місці навчального закладу. Він повертатиметься у материнських снах, у спогадах рідних та друзів, у творах та віршах
учнів рідної школи та земляків. Зрештою, у добрих справах, якими обов'язково в майбутньому прославиться наша Україна.
Любов РУДЯ
