Наказом Міністра оборони України нагороджений знаком «За зразкову службу».

Нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).

Народився у селі Ленінське (зараз - Грушівка) Апостолівського району Дніпропетровської області. Односельці пам'ятають Олега як спокійного, доброзичливого, привітного та уважного хлопчика, який цікавився навколишнім світом та книжками. Він мав якусь внутрішню потребу опікуватися кимось - приносив додому поранених пташок та тваринок, лікував їх самотужки. Коли йому було шість років, то почав доглядати за "власним" деревом у саду - то була айва. Він доглядав це дерево, поливав його, та відтоді айва стала одним з його улюблених фруктів. Йому подобалося також ходити степом та спостерігати природу. Олег був наймолодшою дитиною у сім'ї, мав старшу сестру та на два роки від нього старшого брата. Мати, Тетяна Никифорівна, працювала пекарем, праці було досить багато, то діти змалечку звикали допомагати по дому та не завдавали зайвого клопіту. Мама згадує, як привчала хлопців до цього - щось попросить принести, наприклад, дві цибулини - а якщо мале на мамине прохання принесе більше, то мама обов'язково розповість про те, чому саме дві потрібно. Так діти одночасно привчалися уважніше дослухатися до мами - та розвивали математичні здібності,що у обох хлопців згодом виявилися видатними. Також сам Олег згадував, що йому подобалося дивитися, як готують їжу на кухні - він дивився, дечому вчився, та ласував смачненькім - зі сміхом розповідав, як одного разу зацікавився томатною пастою у стіках та майже раптово з'їв її усю, такою смачною вона йому здалася. Але борщ того разу був майже білим. Згодом Олег добре навчився сам готувати.

Лариса Валеріївна, завуч сільської школи 1-3 ступеню,кожного ранку зустрічається очима з мужнім поглядом свого учня, що дивиться на неї з меморіальної дошки. Сум, біль - та водночас теплі спогади про клас, керівником якого Лариса Валеріївна тоді була. Олега пам'ятає як хлопця спокійного, врівноваженого, доброзичливого - але з загостреним почуттям справедливості та людської гідності. Він був дуже серьйозним на відміну від більшості хлопців у цьому віці. Мав добрий гумор, якогось особливого клопіту не завдавав. Добре знав математику та захоплювався цім предметом - навіть вважали, що він стане великим математиком. Мамі його інколи було ніяково, коли її дітей тільки хвалили під час батьківськіх зборів. Але одного разу маму викликали до школи, бо Олег чомусь не робив домашніх завдань. Він швиденько зробив завдання у присутності класного керівника та мами, питають - "А чого ж ти вдома не робиш?" А хлопець розповідає, що його просять однокласники допомогти з завданнями - то він робить одному,другому,п'ятому - а на себе вже й часу нема. Тяга до знань, до нового, бажання вчитися притаманні були хлопчику з раннього дитинства. Він разом зі старшим братом читав книжки,робив завдання - а коли прийшов час йому самому йти до школи, то через тиждень навчання у першому класі прийшов додому у сльозах. Мама запитала, чого він плаче, а Олег відповів,що не буде ходити до школи.
- Чому, синку?
- Я не буду ходити до школи, бо я все знаю вже!
- Синку, ти ще не все знаєш - ти не знаєш,чому сонце сходить,чому літак не падає. Треба ходити до школи,вчитися.
Хлопчик заспокоївся, а наступного дня прийшов додому щасливий - "Мамо,я буду ходити до школи! Я іншим дітям буду допомагати!" Лариса Валеріївна згадує епізод,як на шкільному святкуванні Андріївських вечорниць,коли хлопцям було потрібно стрибати,щоб відкусити святкового пирога, що висів досить високо. Олег завдяки дуже високому зросту просто підійшов та вибрав той шматок,який йому подобався, бо був набагато вищий за однолітків.

Олег іноді говорив матері, що вона його народила дуже пізно - його друзі майже усі були на декілька років старші за нього. Він був привітним та товариським, багатьом цікавився,сам багато знав, то спілкувалися з ним завжди з задоволенням. Шкільна подруга Аня мешкала неподалік - до школи вони з Олегом ходили разом, сиділи за однією партою. Вона розповіла, що у старших класах , особливо після того, як помер батько Олега, хлопчик став більш дорослим, ніж його однолітки. "Усі ми думаємо про танці та розваги - а він про щось інше, кудись на роботу біжить. Тоді про нього почали говорити між собою- "не має щастя змолоду - не буде його довіку" - згадує Аня. Олег влаштовувався працювати, щоб допомогти сім'ї, влітку працював з її батьком на тракторі. Там поступово навчився добре розбиратися у техниці.

Олег дуже любив читати різні книжки - пригодницьку літературу, фентезі. Сам потім мріяв про незвічні пригоди та мандри, але навкруги були рядки солодкого перцю та іншої городини, що вирощували на продаж. Він пізніше шуткував, що перець існує не щоб його їсти, а щоб продавати. То серед городу він уявляв себе десь у містах з пригодницьких книжок. Книжки давали хлопцеві багато матеріалу для власних фантазій. Він мав якесь особливе відкрите сприйняття світу - навіть у дорослому віці зберіг здібність спостерігати природні явища,роздивлятися навкруги, вивчати щось та радіти чомусь такому,що більшість людей навіть не помічають.Він міг щиро радіти тому, що випав перший сніг та навкруги все стало красивим - та обов'язково ділився своїм радісним почуттям з кимось.

Після дев'ятого класу Олег,маючи видатні математичні здібності, перейшов вчитися зі звічайної школи до фізіко-математичного ліцею у Зеленодольську. Викладачі були дуже задоволені учнем, що міг легко вирішити завдання,наприклад, з інформатики для програми 11 класу. Під час батьківських зборів маму братів Литвиних також тільки хвалили - "Якби усі діти такими були,то нам би було нічого робити" -казали педагоги. Але одного разу розвинене почуття справедливості зіграло проти Олега. Учні мешкали у гуртожитку, де серед хлопців іноді виникали сутички. Одного разу Олег "поставив на місце" хлопця, що був ватажком серед інших та намагався ображати слабших. Але той вирішив мстити - зі своїми прибічниками вони підстерегли Олега та били його. Їх було більше десяти, а він був один,то дісталося йому кріпко. Мамі він нічого не розповів,щоб не хвилювати її. Але навіть такий випадок не змінив його життевих принципів. Він мав якусь здібність відчувати те, що відчували інші - та не тільки співчував,а відчував чужий біль як свій власний. Гостро реагував на такі випадки,завжди намагався допомогти, навіть якщо це було пов'язано з ризиком для нього особисто.

Юні роки Олега випали на скрутні дев'яності, з іх корумпованою системою освіти. Після закінчення ліцею він мав льготу до вступу до Харківського Радіотехнічного Інституту, але матеріальне становище сім'ї не дозволяло навчати одночасно двох студентів (там вже навчався його старший брат). Олег спробував вступити до ВУЗу за військовою спеціальністю, навіть блискуче здав вступні екзамени. Адже корупція при вступі до закладу зробила й тут свою чорну справу - коли члени комісії зрозуміли, що грошей за ступ від нього не буде, а "завалити" абітуріента на математиці не вдалося, то йому не зарахували екзамен з фізкультури - немов би він не зміг пробігти стометрівку. Згодом Олег отримав вищу освіту за спеціальністю "Облік та Аудит" вже навчаючись заочно.

За час строкової служби Олег встиг засвоїти декілька військових спеціальностей. Спочатку проходив підготовку як розвідник. Тоді в армії подекуди ще панували традиції "дедовщины",то саме те й стало причиною перевода Олега до іншого підрозділу. Він був дуже безкомпромісною щодо визнання авторитетів людиною - якщо хтось дійсно на це заслуговував, то Олег визнавав його авторитет без зайвих питань. Але якщо авторитет був у лапках - то Олег відстоював свою чи то чиюсь гідність до кінця. Так сталося й тут - він відмовився виконувати глузливі накази "дідів", за що його дуже жорстоко побили, та ще й намагалися зробити винуватим. Олег завжди намагався вирішувати свої проблеми самотужки, щоб найменьш турбувати маму - але вона раптово дізналася про те, що сталося, та вчасно втрутилася. Олега перевели до танкистів - зазвичай туди беруть хлопців невеликого зросту, то двометровий танкист спочатку викликав посмішку. Але його здібності та любов до техніки допомогли йому стати спеціалістом. Пізніше, вже в АТО, він допомагав танкістам як механік - спочатку усі сміялися та не могли зрозуміти - як він влізе до танка? Але він легко з цим порався.

Одного разу, розважаючись у компанії друзів, Олег пішов проводити додому дівчину - просто тому, що більш це ніхто зробити не запропонував, а було досить темно й далеко йти. Олег дуже прагнув створити сім'ю, справжню, мати дітей - то ця дівчина здалася йому гідною на роль другої половинки. Невдовзі вони створили шлюб, народився син. А далі…Олег на той час намагався відкрити свою справу, це завжди потребує багато вложень часу та грошей. А молода дружина розуміти цього не хотіла - то почалися сварки, жити вони стали окремо, а згодом шлюб було скасовано.

Олег продовжував займатися своєю справою, що стала вже приносити доходи. Особисте життя також обіцяло здійснення його давньої мрії про сім'ю - він почав зустрічатися з давньою знайомою, вони почали вести суспільне господарство, разом захопилися кінологією,а саме спортом з собаками. Разом з друзями у Харкові вони організували клуб "КЛАСС" (Клуб Любителів Аджиліті та Спорту з Собаками) та почали займатися спортом на рівні, вищому ніж просто хоббі. Завдяки привітному характеру Олега та його активній життевій позиції він швидко став відомим у кінологічному колі спортсменом. Але він не зупинився на особистих досягненнях - йому хотілося більшого,а саме - вивести кінологічний спорт (аджиліті) в Україні на світовий рівень. Роботи було багато - цей від кінологічного спорту, дуже цікавий да відовищний, потребує досить складного спеціфічного матеріального обладнання,а саме снарядів належної якості. Олег у буквальному сенсі власними руками допоміг зробити обладнання для багатьох майданчиків в Україні та Росії. Усі погоджувалися, що руки у нього справді золоті - робота над одним майданчиком потребує й столярних, й сварочних робіт, вміння кроїти та шити (туннелі для аджиліті) - та інколи нестандартних інженерних рішень. Параллельно з розробкою та виготовленням снарядів Олег займався організацією семінарів за участю відомих спорсменів,щоб бажаючі займатися цім спортом в Україні мали можливість вчитися у кращіх майстрів. Ідеалом для нього був спорт без меж та кордонів, щоб усі могли приймати участь та отримувати нагороди згідно здібностям та вкладеній праці.То змагання, які він запровадив, завжди були відкритими. Він запрошував кращих суддів-фахівців, а згодом й сам став суддею по аджиліті за міжнародною системою IFCS. Власні досягнення він також не припиняв - встиг стати Чемпіоном з аджиліті та зайняв трете місце у загальному рейтингу аджилітістів України, став Кандидатом у майстри спорту. Цей результат відкривав йому шлях до участі у Світових змаганнях з аджиліті, але йому цього не судилося - українська збірна приймала участь у ціх змаганнях вже після його загибелі. Однак усі, хто виступав від України, тим чи іншим шляхом мають дякувати Олегу - за семінари, снаряди, тренінг,змагання, де вони набували відповідного досвіду.

Коли почався Майдан, Олег уважно спостерігав за новинами. Маючи аналітичні здібності, він задовго до відкритої агресії росії зрозумів та спрогнозував, чим це може повернутися та що й хто за цім стоїть. Особисто сам участі у акціях Майдану не приймав, бо мав для себе правило - участі у мітінгах не приймав принципово. Але, коли на нього "вийшли" та запропонували за велику сумму грошей прийняти участь у розгоні Харківського майдану - рішуче відмовив, хоча йому й погрожували за відмову.

4 березня 2014 року у своему Фейсбуці він робить короткий запис латинською - "para bellum". Нажаль, його прогнози почали збуватися. Він мав давній намір - сам збудувати дім. Почав роботи - усе самотужки, власними руками. Огорожа, роботи з вирівнювання земельного участка - це брало майже увесь час. За новинами пильно слідкував - разом з друзями почав допомагати армії. Збирали кошти та власноруч бронювали машини для військових. Самі розробляли проекти та робили так званих "монстриків" з звічайних грузовиків та позашляховиків, возили допомогу. Знаходячись серед військових, відновлювали свої знання з військової справи, навічки. Одного разу хлопець - волонтер, друг Олега, під час праці над бронюванням серьйозно поранив собі болгаркою ногу. Відкрилася кровотеча, яку зупинити не вдалося - Олег зрозумів небезпеку, та на великій швидкості, нехтуючи усіма правилами доставив друга до лікарні - вже з тиском 60/40, але встиг вчасно. Дорогою підтримував та постійно шуткував з ним, а після віддав йому свої шорти, бо штани друга були вщент зіпсовані. Потім побратими в АТО також згадували, що Олег дуже легко віддавав речі, якщо бачив, що комусь вони більш потрібні. Хтось зацікавиться чимось у нього, а він одразу - "Тобі потрібно? Бери!" Для нього дуже важливо було почувати себе Потрібним. Якщо він не відчував того, що потрібний комусь - засмучувався. А якісь навіть невелички ознаки уваги до нього самого сприймав з якоюсь щирою, майже дитячою радістю. Невеличкий подарунок чи просто допомога - він майже світився щастям від того, що про нього хтось подбав.

Влітку 2014 року Олег був мобілізований. Він хотів піти служити до 8 полку СпН, з якими добре познайомився під час волонтерства, але у військкоматі сталося таке : військовий комісар побачив у коридорі високого хлопця з обгорілого на сонці, з характерним поглядом.
- Бачу, ти - відтуди…
- Так.
Комісар без слів зробив руками жести, немов встановлює розтяжку - Олег, приймаючи гру, з посмішкою легко повторив це.
- На тебе окремий приказ буде від Міноборони. Підеш до 25 батальйону "Київська Русь".
Два місяці підготовки у Десні - потім ненадовго відпустили додому, та 29 серпня (це був день народження Олега) прямо з невеличкої вечірки, Олег вирушив з колонною на фронт.

Олег з дитинства дуже обережно ставився до мами - у неї хворе серце, він намагався якнайменьше турбувати її.Тому про те, що йде у АТО, на війну - не говорив, як й багато хлопців. "Вона ж старенька у мене, як я скажу їй таке? У неї хворе серце, ти що!" - відповідав він,якщо його запитували, чи знає мама. Увесь час служби щось для мами вигадував - то на будівництві, то десь за кордон збирається,то ще щось, чому не може приїхати. Розповідав, що дуже ретельно вибирає час, щоб зателефонувати мамі - щоб не було чутно пострілів та вибухів, звуків рацій чи чогось, що могло б навести її на догадку, де саме він знаходиться. Одного разу під час розмови з мамою було чутно артпостріл - він почав лаятися - "От ці будівельники, знов балка впала!" Потім розповідав про це та сміявся. Але материнське серце не підведеш - вона відчувала, що він десь ТАМ насправді. Між ним та мамою існував якийсь духовний особливий зв'язок - вони відчували одне одного на відстані. А ще й додали сусіди - хтось раптово побачив Олега у репортажі з АТО на телебаченні, як він сідає у машину. Його характерну статуру було важко сплутати з кимось, то це додало мамі хвилювань. Друзі та громадянська дружина Олега допомогли йому зібратися - збирали кошти, речі, усе, що могло знадобитися там, від шкарпеток до шолома - бо у армії тоді зовсім нічого не було. Більшість друзів Олега були патріотично налаштовані , але все одно хвилювалися за нього. А він шуткував - "кішка має 99 життів!". Він завжди був спокійний та впевнений у собі,та цей спокій та впевненість заспокоювали , додавали віри у те, що все буде добре.

Олег потрапив до 25 Окремого Мотопіхотного батальйону "Київська Русь" - цей підрозділ спочатку формувався як підрозділ тероборони, кістяком його стали декілька сотен майданівців. Олега відібрали до розвідвзводу - за досвід та навички. Відбір до взводу вів особисто командир, тільки через співбесіду. Олег сподобався йому своєю відповідальністю, розумом, творчим підходом. Математичні здібності також знадобилися - для розрахунків артилерийських координат. Під час підготовки та злагодження хлопці отримували позивні - Олег отримав позивний "Шаман", за те, що міг що завгодно полагодити - "підшаманити", а командир шуткував, що Шаман має два бубни - один на плечах (голову),а інший - то його планшет, що ним він користувався для отримання інформації. "Ну ось, прийде Шаман, вдарить у бубен" - говорив командир. Він намагався тримати Шамана ближче до себе, розраховуючи з часом виховати з нього гідну заміну собі. Окрім того, Олег знайшов у своєму командирі дуже близького старшого друга, що міг допомогти порадою з якихось суто життевих питань,щось порадити з життевого досвіду. То стосунки між ними більш схожі були на стосунки між батьком та сином. Командир згадує, як повів Олега у перший бій. Вони щойно прибули, а ситуація була напружена, треба було йти у бій. "Ти впевнений,що готов до бою?" - запитав командир. Шаман відповів, що абсолютно впевнений,що не спасує. Комбат пізніше згадував, що таких надійних, як Шаман, взагалі по життю небагато. "Хлопці, треба бути там-то" - "Комбат, ми вже там!" Бої, бойові чергування, спецоперації - вивезення поранених та евакуація мирних жителів,рейди, глибока розвідка, а також більш тонка робота - допити та збір розвідданних - Шаман був скрізь.

Підрозділ находився у секторі С, а саме - Дебальцеве, його околиці, прилягаючи невеличкі села. Олег брав участь у багатьох боях, бо частіше за все кожне чергування,кожен рейд містив бойові епізоди. Найбільш яскравий такий епізод - бій у Нікішино, важкий, добовий бій,за який Олег був нагороджений Нагрудним Знаком "За зразкову службу". Шаман, посміхаючись, розповідав мені, як їх група сиділа під щільним мінометним обстрілом російськіх терористів у якомусь підвалі у Нікішино - сидіти довелось усю ніч,спати не можна, а між тим - на той момент це для нього була друга доба без сну. -то що, хлопці, давайте по каві - він придумав, як варити каву навіть десь у найнепридатніших місцях,у рейді - використовуючи маленький прилад власної розробки.Він міг відмовити собі в усьому - в комфорті, їжі, безпеці, навіть у сні - але від сигарет та кави відмовитися було найважче, це були два останніх пункта списку речей, від яких він міг відмовитися. Десь за стінами підвалу, ближче та ближче - розривалися міни. Ворожий корегувальник втратив їх з обзору та намагався вразити наздогад. Було темно,тому зняти корегувальника було неможливо. А Шаман готував каву хлопцям, додаючи туди з шаманської фляжки коньяку - це дозволяло дещо зігрітися. Вчора зранку він з Дроном та Ралістом були на позиції Скорпіона - найнебезпечніший з позицій 25 бату у Дебальцевому. Треба було ретельно зачистити зеленку, щонайменьш на 500 метрів від краю позицій, після чого місцевість ще обов'язково мінувалася саперами. Декілька разів хлопців обстріляли, але вони попре те дісталися сірої зони, що умовно вважалася сепарською. Полоскотавши сепарські нерви, хлопці повернули до своїх - але попали під 'дружній вогонь'. На ніч вирішили залишитися біля Скорпіона-чекали на штурм. Втрьох стояли у секреті - почав працювати ворожий снайпер. Снайперу відсипали два автоматних рожка, але не змогли дістати - навіть здивувалися. На допомогу тоді прийшов, як звали його хлопці - 'самий добрий кулеметник' з позивним Железяка - прямісінько над головами своїх він відпрацював з ДШК. Ворожий снайпер замовк. Неспокійна ніч тривала. Спостерігаючи за усім, хлопці помітили безпілотник, який намагалися зняти трассерами - це було своєрідне хоббі Шамана, його дуже цікавило, як можна дістати безпілотника зі стрілецької зброї. Але цього разу не вдалося - довелося міняти позицію секрета, бо стріляючи по безпілотнику мимоволі викриваєш себе/ Ніч,в цілому, вийшла досить веселою, спати не довелося нікому. То ранком до ППД вони майже приповзли. Але відпочити не довелося - знов команда на збори, до Нікішиного. Дві БМП вирушили туди, але, під'їжджаючи до блок-посту Балу (теж дуже небезпечна позиція,але безпечних, хоча б відносно, Київська Русь й не мала), одна з БМП наїхала на мину, що не розірвалася. Там все було майже засіяне такими минами - то хлопцям довелося якомога швидше залишити машину та сховатися до укриття. Вже там вони одержали від комбата наказ про те, що йдуть на посилення - бо звечора отримали звістку про ворожу ДРГ,що заййшла та о зайшла та почала кошмарити наш пост зі стрілецької та мінометів.Бійцю з позивним Тонкий вдалося акуратно з'їхати з міни так,що вона не сдетонувала. Блок-пост,що потрібно було посилити,був слабо укріплений - тільки-но прибули туди,почався мінометний обстріл-Раліста було поранено,його довелося евакуювати. Решта групи відбила атаку та ніч їм довелося провести у підвалі - але з шаманською кавою це вже була зовсім інша річ. Коли почало світати, Дрону вдалося вийти з підвалу непоміченим,підійнятися на дах сусіднього будинку та побачити на іншій будівлі корегувальника. Дрон - снайпер, використовуючи спеціальну програму на смартфоні,він зміг скорегувати усе для пострілу так,щоб постріл був єдиий та влучний. Йому це вдалося - шлях був вільний,група завантажилася у БТР та вирушила до бази. Завдання було виконане. Одного разу Олег подзвонив та похизувався тим, що бачив документи, де він представлений до нагороди - Ордена "За мужність"3 ст. За що - розповідав стримано, ніяковіючи - бо таких вчинків зробив під час війни декілька. Але склалося так, що отримати нагороду особисто йому вже не довелося - та й деталі тієї операції розповідав вже його побратим,що був тоді поруч.

"Тема солдат ВСУ и детей для пропаганды просто неисчерпаемый колодезь…чего только не умудрились пропагандоны кремля выдумать в угоду своему правителю - и ВСУ едят детей, причем непременно младенцев, непременно русскоязычных и непременно окрещенных в церквях московского патриархата беременными священниками, и распятые мальчики, которых никто не видел…и так далее и тому подобное, правде неподобное. Что там сказал старина Геббельс?... Но жизнь рисует другие картинки - семья, молодые люди, четверо чудесных ребятишек, мальчик и три девочки, от восьми лет и младше. И вдруг папа и мама начинают ссориться, да так, что всем приходится уехать в дом бабушки, которая по стечению обстоятельств живет в поселке Александровское под Дебальцево. А через два месяца - война. Настоящая, беспощадная, с тяжелой артиллерией - и вместо беззаботного лета и голубого неба - подвал старого бабушкиного дома. Слабое, но хоть какое-то укрытие, больше психологическое, чем реальное. Почему не уехали? Многие задают этот вопрос - но женщине с четырьмя детьми без транспорта и денег непросто выехать из-под артобстрела, да еще по трассе, которая простреливается с двух сторон. Муж, папа…а что папа…он-то не под обстрелом. Судьбой детей озаботился их крестный отец - стал искать пути спасения, как можно вывезти их оттуда. На тот момент Дебальцево было отбито у российско-террористических войск и было под контролем ВСУ, но поселок был на самом краю, на самой горячей линии фронта. Блокпост наших, находившийся там, постоянно обстреливался, а поскольку точностью обстрелов русские террористы не были озабочены, то доставалось и жилым домам.

Как всегда, на помощь пришли волонтеры - крестный обратился к днепропетровским волонтерам через Катю, описал ей всю ситуацию, сказал, что не знает, как быть и где искать помощи. Катя в свою очередь обратилась к знакомому, сейчас - бойцу 25 мотопехотного батальона "Киевская Русь" с говорящим позывным "Лютый". Лютый Катю внимательно выслушал и задал вполне логичный вопрос - "А ты уверена, что там действительно все так, как тебе рассказали? Что там действительно дети? Ты вообще лично знаешь того человека, который тебе звонил?" Катя немного подумала и ответила - "Нет, лично этого человека я не знаю. Но понимаешь, я ЧУВСТВУЮ, что там действительно дети, что все это правда" Чистая женская интуиция - да, женщины способны почувствовать ребенка, даже не своего, если он где-то в опасности. Так бывает. Так есть. На выяснение обстоятельств и разработку операции ушла неделя. Все осложнялось и тем, что связи с матерью детей практически не было - то ее глушили российские террористы, то семья спала в подвале, но все-таки удалось условиться о том, что в назначенный день и час семейство выйдет к блок-посту ВСУ. За ними отправились три машины и семеро бойцов. Дорога - около восьми километров - проходила между зеленкой и терриконами, то есть колонна в любой момент могла быть обстреляна русскими войсками, которые облюбовали терриконы под пулеметы, зенитки и прочее, что только можно было туда затащить. Опознавательные знаки, флаги - все было снято, и можно было случайно попасть и под огонь своих. Так что уровень риска автоматически повышался вдвое. Скорость, оружие ("Хватило бы, чтоб Москву взять, если Александровское случайно пролетим"-шутил Лютый), расчет - и в клубах вездесущей донбасской пыли маленькая колонна летит к цели. Поселок, в который все это эффектно ворвалось, был удивлен и напуган - симпатии в поселке были 50/50, половина ждала Россию, половина - Украину, но испугались и те, и эти. Мать, дети и немного вещей было погружено в бронированную машину и в тех же клубах пыли, как в вестерне, на той же скорости все покинули поселок. "Скучно. Даже не постреляли…"-с легким разочарованием в голосе рассказал мне об этой операции мой друг Шаман, который немного позже прислал смску - "А меня к награде представили, в списках видел".Отвечаю, шутя - "Ты что натворил, героический герой?" - "Да ничего такого особенного". Он и все участники просто делали это, потому что знали - ТАК НАДО, и сомнений у них не было. Делали, рискуя собой, ради детей - потому что чужих детей не бывает.Вечером спасенные ребятишки - очень воспитанные,и организованные, кстати, что нечасто бывает в больших семьях - вместе со "злобными карателями" смотрели мультики, а самая младшая, вскарабкавшись на колени к командиру, рисовала картинки. Эти картинки потом висели на стенах Норы - рисунки с солнышком и тем, что дети обычно рисуют в мирное время. Как будто и нет ее, войны. Вчера вышел Указ Президента о награждении Орденами. 340 человек, напротив некоторых фамилий в списке пометка "посмертно". В числе награжденных Орденом "За мужество 3ст" вижу знакомые имена - вот Лютый, а вот - Шаман. Шаман не сможет получить эту награду. Он погиб в ноябре. Погиб за нас, за мирную жизнь, за детские рисунки без войны. Напротив его фамилии в списке нет пометки "посмертно". Это правда. Он жив для нас, потому что каждому из нас оставил частичку своей души - что-то открыл, чему-то научил - и это будет жить в нас, мы будем делиться этим с другими, это и есть бессмертие. Обычные Герои. Ничего такого особенного."

Олег був дуже чутливою, вразливою та відкритою людиною. Можливо, йому було важко переживати якісь речі,емоції наодинці - він завжди ділився, обговорював все. Але ті емоції,що виникають на війні, не кожен може зрозуміти, особливо - коли навкруги мир. З самою близькою людиною - мамою - він не міг говорити про це, тому по можливості дзвонив друзям, розповідав різні випадки, намагався з гумором прийняти ту ситуцію, що склалася навколо. Бо гумор - то велика сила, що допомагає там вижити,а почуття це було у Олега добре розвиненим. А цікавість та увага з боку близьких людей підтримує людину під час важких випробувань,найважчим з яких є війна. Олегу було потрібно з кимось ділитися, розповідати,обговорювати те, що навкруги коїться - та навіть сміятися з різних випадків та взагалі з тих,хто став відтепер ворогом. Така людина серед друзів знайшлася, та ще й стала його інформатором , бо мала можливість відвідувати окуповану територію- він,шуткуючи, називав її " моя Мата Харі". Майже кожну ніч його чергувань,якщо позволяв стан та зв'язок, вони проводили у скайпі, спілкуючись на різні теми, головною з яких була війна. То усі розповіді Олега записані та чекають свого часу на видання. Кожен день,кожна хвилина - все було перенасичене небезпечними пригодами, немов збулися дитячі мрії, але якось дивно,не по-доброму.

Характер Олега не змінився - хоч й говорять, що війна змінює людину, але вона її скоріше просто розкриває. Але постійне очікування на небезпеку, відчуття відповідальності за побратимів збуджують у людині кращі якості. Дуже змінився він зовні - погляд зі спокійного та впевненого став настороженим,дещо з-під лоба,немов він намагався щось роздивитися раніше, ніж воно зможе завдати шкоди. Він завжди замислювався над життям, його сенсом. Був таким собі маленьким філософом. Війна та її жахи також залишили травмуючий слід й у його душі - хоча побратими говорили про нього,як про справжнього Воїна з великої літери, він все одно не був людиною війни. Щось створювати, вчити, опікуватись - то було його природне, війна - лише необхідність. Якось він сказав,що йдучи у АТО,не замислювався над тим, чи хоче повернутися, чи ні. Але згодом відчув,що дуже хоче. Це сталося на крайньому блок-пості від Дебальцевого, траса в напрямок Луганська.Цей блок-пост мав назву Батін пост (на честь Баті,позивний одного з командирів),а ще його називали Цицьки - з нього було видно два терикони,що нагадували форму жіночих грудей.Хлопці - усюди хлопці))))) Шаман дуже часто бував там, цей пост взагалі вважався одним з найнебезпечніших - там досить часто траплялися провокації з боку російсько-терористичних військ,обстріли. Також через нього намагалися пройти різного роду діверсанти, то гаряче там було завжди. - коли це сталося (точна дата) Це сталося 14.11.14 приблизно між 14.10 та 14.23 годинами. - за яких обставин Того дня розвідка отримала інформацію про можливу танкову атаку на той пост. Згідно даних, це повинно було статися десь о 13 годині дня. Через пост йшов транспорт мирних мешканців, але одна машина здалася якоюсь підозрілою. Повідомили розвідці - Шаман,який був у штабі розвідки поруч з командиром, зацікавився інформацією та став прохати командира відпустити його на 15 хвилин оглянути машину. Командир дуже не хотів відпускати його, бо окрім інших обставин, Шаману треба було їхати у складі групи на посилення до однієї з позицій. Але Олег наполягав, що швиденько повернеться. Разом з ним хотів поїхати його постійний напарник Рамзес, але Шаман почав його відмовляти, а коли той все ж пішов одягти бронік, не став чекати на нього та зірвався на пост на улюбленій Mitzubisi L200. Він встиг…щойно він приїхав - почався мінометний обстріл мінами 120 мм. За усіма правилами з машин треба виходити та лягати на землю - Олег встиг вискочити, вибрав правильну позицію - під уклон, та ще був прикритий БТРом та ще одною машиною з боку обстрілу. Почав повзти до укриття. Йому не вистачило усього десяти метрів - одна з серії мін за якоюсь роковою раптовістю перелетіла через БТР та вибухнула у метрі від Олега. Загинув він миттево. У нього не було жодного шансу. (Потім була раптова зустріч з дівчиною-екстрасенсом, вона взяла його фото, подивилася та сказала - він навіть не зрозумів, що помер.Він серед вас - ходить,торкається та не розуміє,чому ви не бачите його та не розмовляєте з ним) Для побратимів його загибель була шоком - він був одним з улюбленців усього батальйону - завжди веселий, готовий допомогти, щирий. Звістку передали до штабу - розвідвзвод усі як один встали - "Ми їдемо за Шаманом!" Комбрат стримав - "Я також люблю Шамана, але я люблю й кожного з вас.Там ще дуже небезпечно, там є хлопці, його вивезуть". Коли Шамана вивозили на броні,то на усьому шляху бійці, дізнаючись, кого везуть, не змовляючись віддавали честь. Останній салют Шаману. - як дізналися рідні, хто повідомив (уривок з повісті-щоденника подруги-інформатора Олега - того дня вона зранку проїхала через той самий блок-пост на окуповану територію. Діючі особи :Лис -командир, Лена - громадянська дружина Олега, Діма - друг Олега,волонтер) "Я устала с дороги и прилегла отдохнуть. Когда проснулась, за окном почти стемнело. Вечер. Жду, когда Олег появится в сети. В обычное время он не отписался и не появился в сети - я подумала, что с сетью все так же плохо, решила подождать. Час... полтора... вышла в Фейсбук на страницу их бата - там сообщали, если что нехорошее случалось. Ничего плохого на странице не было, обсуждения насчет долгожданной ротации, т.п. и т.д. Я решила отправить Олегу СМС потому что на душе все же было как-то тревожно - "ВечерОК! Как ты?". Вдруг через несколько минут раздался звонок. Номер был незнакомый, но я ответила - и голос, такой похожий - "алллеоу!" - я подумала, что это Олег звонит с чьего-то телефона, мало ли... - Да, да... - Анечка, это Лис - помнишь меня? - Да, конечно... Лис, что... - Анечка... И Лис сказал три самых страшных слова - "погиб Олежка сегодня"... Я сползла на пол кухни с телефоном в руках... у меня звенело в ушах... и вырвалось только тихое "блииииннн" - я сдержала слезы, а Лис продолжал говорить, прерываясь - "Сегодня, в два часа, днем... минометный обстрел... мина в метре от Олежки... он от первой ушел, вторая упала рядом... Сепары стреляли по мирной колонне, по блок-посту... А Шаман отпросился у меня осмотреть подозрительную какую-то машину... зачем я его отпустил... там трое мирных ранено...". Я все это слышала, как сквозь туман... Первая четкая мысль - только бы ему не было больно... - Лис... он не мучался? - Нет... мгновенно... - Как теперь быть... в смысле, что делать, нужно же забрать его... Лис рассказал мне, как обычно происходит - везут, куда нужно, по желанию близких, Минобороны все оплачивает. - Забрать нужно, да - он в Артёмовске уже, отвезли сразу - сказал Лис срывающимся голосом. - У него мама старенькая, 74 года, он не говорил ей, где он... что-то каждый раз придумывал для отмазки, не хотел волновать её... кому вы еще сказали? Лене? - Ты первой позвонила и мы тебя хорошо знаем, поэтому я позвонил и сказал именно тебе. Лене скажешь утром. Будете решать, что делать. Я сидела на полу со старым планшетом Олега, обнимала его и рыдала ... там была его последняя в жизни фотка. Так получилось, что сделал он ее за день до смерти и почти на том самом месте. Я сквозь слезы вглядывалась в треснувшее (Олег придавил автоматом) стекло, сквозь мутноватую уже защитную пленку улыбался Шаман - смешная шапочка, приглаженная ладошкой отросшая челка, вихры над ушками - и два ПТУРа под мышкой. Мальчишка... Планшет сел, вжикнул - и фото погасло... ушел... Планшет пах им. И до сих пор немножко пахнет... кто бы раньше мне сказал, что я буду прижимать к себе, тереться носом и целовать старый планшет, вдыхая запах сигаретного дыма, машинной ерунды, ружейной смазки - и Его... Ноут был включен и я увидела, что Лена появилась в Фейсбуке. В теме ротации я отписалась - "все равно уже… котенка нет больше"… И тут Лена написала мне в личку "Когда ты с Олегом последний раз общалась?"... Я не знала, ЧТО ей написать сейчас. ...За полчаса до этого я позвонила Диме, самому близкому другу Олега, рассказала все... попросила спланировать,что можно и пока не говорить Лене... "Последний раз"... Я подумала, что раз уж так, придется сказать все сейчас. Позвонила ей... - Лен... привет... ты уже знаешь? - Что? - Олег погиб... его нет больше... Мы всю ночь просидели в Скайпе... Всю ночь до рассвета - договорились, что утром Лена едет к его маме в Днепропетровскую область, так как такие вещи по телефону не сообщают, тем более, что мама дома одна. Едет с Димой, потому что сама она в таком состоянии может не справиться с управлением. А я с рассветом поеду в Дебальцево, провожать его домой… Я нашла дома свечу и зажгла ее... свеча догорела и на дне стаканчика получилось маленькое сердечко... Олежка..." Ще один з напарників Олега,що того дня був у складі іншої групи, дізнавшись страшну звістку, просто добу мовчав. Взагалі. Майже ні на що не реагував. Пізніше він розповідав, що за час війни Олег йому став немов молодший брат, навіть ближче. "Погиб мой братик, погиб Олег…Ушел - назад возврата НЕТ" - написав суворий чолов'яга з позивним Лютий. - чи виконано усі необхідні процедури по доставці хлопчика додому (сприяння командира, допомога побратимів чи інше) Командування батальйону щиро сприяло та допомагало - щоб довезти до Харкова, видали машину та супроводжуючого. Шляхом до Харкова, віїжджаючи з Артемівська, постійно зупинялися - побратими просили почекати, наздоганяли та прощалися з Другом. Стільки щирих чоловічих сліз я не бачила за усе життя. Пізно ввечері доставили до Харкова, де потрібно було пройти декілька необхідних експертиз. Ранком з супроводжуючим поїхали до Танкового училища, отримали форму та берці для поховання. Церемонія прощання проходила у Харкові, вдома у його громадянської дружини, де він прожив п'ять років свого життя. Потім вирушили до Дніпропетровської області, у рідне село Олега. МО організовувало тільки доставку бортом, але цей варіант не підходив за часом. То "Громадська Варта" Харкова та підприємець Юрій Сорокін, що добре знали Олега та допомагали йому за життя, прийшли на допомогу й тут. Односельці дуже сердечно сприйняли горе, що трапилося. Священник УПЦ КП отець Геннадій, незважаючи на те, що приїхали майже уночі, весь час залишався поруч, допомагав, підтримував щиро, зранку рано прийшов та дуже щиро та з усією душею допоміг проводити Олега у останню подорож. Колишній голова села (зараз голова села там новий), що потайки співчував регіоналам та "руському миру", у вечір прибуття запропонував "поховати його по-тихому", але його узяли під локотки супроводжуючий побратим Олега та один з його друзів та "по-тихому" вийшли з ним за хату. То на ранок навіть адмінресурс був виведений на центральну площу села, а Олега поховали на почесному місці на кладовищі, біля Стели Захісникам Вітчизни. 6. Життя родини зараз - чи підтримують друзі (телефонують, приїжджають) Найближчою та найдорожчою людиною для Олега була його мама. Побратими та друзі добре знали це. Та й відвідати останній дім Друга та його маму - то святе. Коли хлопці дізналися, що мамі виповнюється 75 років, то вирішили влаштувати такий невеликий флеш-моб. Подумали - Шаман сам не зможе привітати свою маму, то ми це зробимо для нього та за нього! Вони передавали один одному її номер та вітали її з ювілєєм. Хоча й були щирі сльози, все одно це дуже важливо та має значення як Пам'ять та турбота про Друга. Друзі та побратими Олега допомагають мамі , приїжджають та відвідують її. Це - наш святий обов'язок. Односельці, фермери-підприємці також допомагають - хто чим може. - чи виконано усі зобов'язання з боку військової частини Так, хоча з затримками з різних технічних причин, але усе виконується. - як вшановують пам'ять про нього в рідному місті У рідному селі Олега встановлена пам'ятна дошка на школі, де він навчався.Його ім'я відтепер носить вулиця, де він народився та виріс. Також його та його загиблого в АТО односельця зазначили на особливій окремій стелі у комплексі "Захісникам Батьківщини" у центрі села. 7. Якщо є з ким поговорити із друзів (побратимів): - епізоди з того часу, коли воювали Уривок з повісті-щоденника "Лучики" "У них был замечательный маленький "летучий отрядик" - "Шаман", "Лютый" и "Рамзес". Последний, армянин с характерными красивыми глазами и смоляной бородой, благодаря знанию нескольких языков и диалектов мог изображать кого угодно - хоть грузина, хоть чеченца. Совершенно неожиданно он имел высшее образование в области юриспруденции и поэтический дар. Вот такой он, "Рамзес" - воин, поэт, приколист и умница. "Лютый" и "Шаман" были выбраны, так как очень чисто разговаривали по-русски - без всяких местечковых акцентов, поэтому сойти могли за россиян-военных в случае чего. Мне было даже немного смешно - я-то из вроде как русскоязычной области, а україномовний с детства Олег на русском говорил куда чище и правильнее, чем я. "Рамзес" обучил их нескольким грузинским словам-командам, непонятным противнику. Машину с ребятами загоняли в фуру и завозили на территорию сепаров километров на тридцать вглубь - и там разведчики наводили на противника тихий ужас, попутно собирая данные. Всех троих отличало замечательное чувство юмора, поэтому их разведпроделки отличались еще и особым почерком. При этом водил из всех троих только "Шаман" - у него был вполне подходящий стиль, отработал еще в бурные 90-е. "Эх, знал бы, к чему по факту готовлюсь, - вздыхал Олег. - А если б кто мне год назад сказал, что я буду воевать и спать на каком-то складе в спальнике под полками - вот в глаз бы плюнул", - пожимает плечами, жмурится и улыбается. Я удивляюсь - как он помещается туда? "Да вот так. Меня там раз даже забыли!" - отвечает. Мне было очень не по себе от мысли о том, что они оказываются в глубине захваченной территории, а пути к отступлению находятся фактически в руках одного человека. Ведь случись что - и... Я поделилась своими опасениями - спросила, не слишком ли велик риск попасть в плен, например? "Нет, что ты! Мы в плен не попадем - у россиян указание нас живыми не брать. Да и у каждого из нас есть граната. Для себя" - "успокоил" меня Олег. При этом он слегка улыбался и говорил таким тоном, будто речь идет о сохранении жизни в компьютерной игре. Я только сказала: "Ага!" и кивнула, а внутри все похолодело. А он продолжил веселую тему историей о том, как ездили в сепарский поселок за пивом. И мы смеялись, когда он живописал глаза продавца, которому "злые укробендеровцы" платили за пиво. Да, чего-чего, но домашнего уюта и тепла - таких же вполне обычных и принимаемых, как должное, вещей - там тоже очень не хватало. Не хватало детских голосов, даже просто вида обычного жилья. "Лютый", которого дома ждал сынок, по детям особенно тосковал. Он смотрел на пацаненка лет пяти, который подошел к нему и попросил "пульку", и думал: "Вот мои дома, а я здесь - и поэтому у них нормальное детство. А этот - чумазый, маленький, ну что он видит?". "Лютый" тогда обнял пацаненка, погладил по голове, угостил шоколадным батончиком… Хотя, как порядочный каратель из пропаганды, должен был бы слопать пацана, как говорится, не отходя от кассы. Я сидела обычно на кухне у окна, над моей головой виднелась вытяжка, замаскированная под шкафчик. Олег как специалист-мебельщик заинтересовался: "Покажи!" Я провела ему Скайп-экскурсию по квартире. Он только и смог сказать "Вау!", переношу ноут в другую комнату - "Вау!"… Попросил открыть шкафчики на кухне. Открываю. "Блюм-система, да? Вау! А на ящичках доводчики стоят?" - "Стоят! - перехожу в ванную. - А вот наш банно-прачечный комбинат, и заодно мое типа бомбоубежище, мы тут с собаками спали - если это можно так назвать, когда артобстрелы были". Он молчит, вздыхает и подкуривает сигарету. Как-то раз я готовила тефтельки для всех наших бабушек-дедушек, собиралась на следующий день им отнести. Ноут включен - жду звонка и готовлю. Звонит Олег - говорю ему, что меня может быть не очень хорошо слышно, потому что я в метре от ноута, у печки. - А что готовишь? - Да тефтельки бабушкам. - А видео включи? Можно же смотреть и разговаривать. - На что смотреть? - Я не совсем поняла. - Ну, как ты готовишь. - Сейчас, руки помою. - А сама думаю, что там смотреть-то, если б тебя покормить по Скайпу можно было! И поняла, что вот этого - вида обычной кухни, где готовят домашнюю еду, ему и не хватает… Тефтельки булькают в кастрюльке, Интернет держится - Олег ненадолго включает видео со своей стороны, и в тусклом свете от экрана планшета я смутно вижу его. Он подносит к камере запястье, на котором виден силиконовый жовто-блакитний браслет. - Видно? - Угу! Прикольный! - Это мне сегодня дали. Сказали, чтоб обязательно вернул. - Вернул? - Не совсем понимаю, но начинаю догадываться, в чем смысл. - А-а-а! Ясно! Тогда слушай, вернешь все! Обязательно! - И улыбаюсь. - Верну! - И улыбается в ответ… И он рассказывает, как их повеселил сегодня удиравший от них по первому морозу какой-то даже почти министр "ДНР" - в одном легком комбинезоне. Когда его все-таки поймали, сказал: "Спасибо, пацаны! А то я замерз уже от вас бегать!" Или вот еще - веселая история, как 20 мужиков со всей амуницией (килограммов на сорок тянет) убегали гуськом от ложившихся им след в след мин… 27 мин. Когда добежали до укрытия, в 20 глоток ржали. После нервного напряжения… С флажками еще была смешная история. У железнодорожного полотна - домик обходчика путей. Идет перестрелка с сепарами (а ответственный за ближайший блокпост страсть как любил "почистить зеленку" - просто для профилактики пострелять по ней из пулемета после таких перестрелок, мало ли). "Шаман" и "Пират" укрылись в подвальчике, сидят… - У тебя броник (бронежилет - прим. редактора) есть? - Нету… А у тебя? - Тоже нету… Давай покурим! Курят. Вроде затихло. - Пойдем? Снова очередь… - Не, давай еще покурим… Тишина. Надо идти. "Шаман" нашел два флажка, которыми работники станции посылают сигналы, - красный и желтый. Протягивает один "Пирату", и они выходят из укрытия, размахивая флажками и громко крича: "Эй, бендеровцы!!! Фашисты!!! Сцуки, не стреляйте!", и ржут оба. Мы тоже посмеялись, а потом я спрашиваю: - Послушай, а что вы там так усиленно охраняете, на "железке"? - Ну-у-у… Во-первых, саму "железку" - важный узел. А потом, я тут походил, здесь стоит много цистерн, и там такое… Если что-то туда попадет, километров на пять ничего живого не останется. - Послушай, а откатить? - Мне как-то не по себе от мысли, что он-то в радиусе этих пяти километров по-любому... - Куда? - смеется. - Луганск, Донецк на выбор… Однажды Олег заговорщицким тоном попросил срочно принять по Скайпу какой-то файл. - Что там? - Увидишь. Давай, пока интернет нормальный, лови! Только как просмотришь, сразу удали, ладно? - ОК! Принимаю файл, открываю видео. Комнатушка в солнечных лучах, старый стол типа письменного, установлен пулемет, СВДшка , еще что-то… Рядом - сигнальные ракеты, гранаты. Камера медленно движется по комнатке под песню, звучащей из радиоточки, что-то типа "моя неласковая Русь, еще не раз к тебе вернусь". Камера останавливается на лежащей на столе рядом со всем добром книге "Каратели" Дэвида Гамильтона… Конец фильма. - Ну как, посмотрела? Это мое рабочее место. - Ага, и на столе - должностная инструкция? Посмеялись, он попросил удалить файл - ноут не мой, да и я не на Большой земле…" -------------------------------- Стаття з сайту Бахмут Український Волонтер из Харькова рассказала про "очаг бандеровщины" и "правильный кофе" в Артемовске. Девушка потеряла на войне близкого человека, но продолжает помогать армии и заботиться о душах погибших даже после смерти. В Артемовске волонтер встретила пример искренней поддержки и признательности украинской армии от бабушки, торгующей на рынке чаем и кофе, которая всегда угощала вояк бесплатно. Зная о том, как ее парень ценил поддержку и участие пожилой жительницы города, она попросила женщину молиться о нем. "Теплым и солнечным октябрьским днем мы гуляли по Артемовску с Шаманом и Лютым. Ну, как гуляли - Лютый охранял машину, а мы по шаманским поручениям ходили вокруг да около. И тут Шаман заговорщическим тоном говорит - "О, сча я покажу тебе очаг бандеровщины в Артемовске! И заодно - место, где готовят правильный кофе!" Мне было очень интересно, что там за очаг такой и в чем правильность кофе. Подходим к киоскам у рынка, где продают цветы и вдоль них прямо на улице разные тетеньки и бабушки торгуют всякой мелочевкой - сигаретами, кофе, всем, что обычно в таких местах продают. "Вот! Смотри - и показывает мне небольшого росточка бабульку в теплой светлой кофте - вот эта бабушка и есть очаг бандеровщины)))). Она нашим военным всегда бесплатно дает кофе, денег не берет, как ни проси - и завжди розмовляє українською", - говорит Шаман. Мы подходим ближе, и бабушка выдает нам два кофе - с меня тоже денег не берет, хоть я вполне себе гражданская. Шаман присаживается на корточки, опирается спиной о ларек, достает сигареты, закуривает - мы пьем кофе из пластиковых стаканчиков, растворимый кофе с ложечкой сгущенки и благодарим бабушку, которая розмовляє українською с Шаманом, широко нам улыбаясь... Она искренне рада была видеть здесь ребят в камуфляже с жовто-блакитними прапорцями и фенечками - уставших, одетых в запыленную форму. Этот пластиковый стаканчик, который она подавала в замасленные, с ожогами от ствола, руки, был не просто стаканчиком кофе, это был стаканчик с любовью и материнской заботой. Это и был - правильный кофе. Лучшего я в жизни не пила... ...Шаман подождал, пока бабушка отвлечется и отойдет от тележки, пошарил в карманах штанов и нашел там 20 гривен. Подкрался к тележке, чтоб бабушка не заметила, и бросил туда эту двадцатку. "Она ж разорится так, всем кофе раздавать. Ей же тяжело, пенсия маленькая". Я назвала его за это "карателем", и мы решили поглядеть, как Лютый на эту бабушку реагировать будет... Шаман был ее постоянным клиентом - каждый раз, приезжая в Артемовск, он пил ее правильный кофе, разговаривая с ней. ...Однажды я случайно разговорилась в сети с волонтером из Артемовска. Тема была о потерях... Как раз в этот момент меня "накрывало", а незнакомый человек пытался как-то ободрить. Мы пообщались в личке, а через несколько дней я отправила ему просьбу - извинилась, если она немного странная... Я попросила его найти ту бабушку, показать ей фото Шамана и попросить ее молиться за него. Не знаю, есть ли что ТАМ - но сейчас мне хочется, чтоб оно там было - место, где тем, кто чист душой, будет хорошо, тепло и спокойно, где не будет больше боли. И молитва тех, кто так же чист - но пока здесь - поможет им ТАМ. "Не нами заведено - не нам и отменять" - сказала мама Шамана... Бабушку нашли. Она все так же продает и дарит кофе - Правильный Кофе с Добром и Любовью. Она вспомнила Шамана - и очень расстроилась, узнав, что он - ТАМ. Пообещала молиться за него и попросила его фото - на память. Спасибо ей... за Добро и Любовь". (до речі, потім "кофейная бабушка"(її ім'я Нина Волкова) розшукала маму Олега та подарувала їй такий необхідний у селі велосипед) - коротка характеристика загиблого хлопчика: яким його бачили побратими. Найбільш яскрава характеристика - від побратима з позивним Ред, що якось допоміг Шаману настроїти оптику на автоматі - "Він зрадів, наче дитина.Таким я його й запам'ятав - радісним хлопчиком"…

З 14 листопада 2015 р. ім'я Олега носить вулиця, на якій він народився та виріс.

Для збільшення фотографії натисніть на неї!

11 «апостолів»: у місті Апостолове встановили пам’ятку загиблим землякам