«Тобі, синку, Ромчику!

4 серпня минає 3 роки, відколи тебе немає...

Саме на своє 28-річчя, 14 березня 2014 р., поїхав наш Ромчик, капітан Збройних сил України, у складі 24-ї Яворівської механізованої бригади на схід - захищати Україну. Саме цього дня, вітаючи його по телефону, я запитала: «Де ти, синку?», на що він відповів: «У потязі, їду на війну з Росією!».

Ця звістка різким пекучим болем ударила в серце. І ледь стримуючи нервовий клубок у горлі, я скрикнула: «Ти що таке кажеш, синку? Яка війна? Навіщо? З ким? Із Росією? Бути цього не може!». У це мені не вірилося до останнього, доки не почула про перші жертви... І тисячі думок свердлили мозок. Чому? За що? Кому це потрібно? Навіщо ця війна? Хто склав план-сценарій винищення українців? Чому брат стріляє у брата? Хто відкрив кордон України і впустив чужу техніку та бойові частини найманців? Тисячі «чому» і лише одна правда - війна! Чорним шулікою смерть забирає життя найкращих наших воїнів. Хтось втратив сина, хтось - брата, хтось - чоловіка чи батька...

Горе і біль. Господи, помилуй, спаси і сохрани! Ми всі молились і просили в Бога захистити нашого Ромчика і всіх хлопців-воїнів, щоб усі залишилися живими-здоровими, щоб швидше закінчилася ця клята війна, щоб верхи домовилися - і настав мир!

Але надії були марними. В липні - серп-ні - вересні 2014 р. зона АТО перетворюється на справжнє пекло... Щодня важкі втрати, хлопці збирають розкидані частинки людських тіл побратимів і ще сильніше стискають у руках зброю. Вони - воїни, захисники, присягали на вірність Україні та її народу, тому повинні виконати свій обов’язок! Неважливо, що по декілька днів не їли, не спали і навіть не пили води, головне - виконати наказ командування і не зрадити присязі. Ці два чинники були і є головними для наших воїнів в АТО. Вони - справжні патріоти!

Додзвонившись до Ромчика, я запитувала: «Як ти, синку? Коли кінець війні? За що ж воюєте, діти?». Він відповідав: «Україна у нас одна. І тут, і там наші люди - українці! Тому й воюємо за Україну, мамо, за Україну! Бо чому прийшли на нашу землю чужинці-найманці й нищать, вбивають, грабують? Навіщо рвуть мою Україну, ділять на частини? Я дав присягу і буду захищати свій народ! І навіть якби не був військовим, то пішов би добровольцем!».

Роман Миколайович - танкіст, офіцер, капітан Збройних сил України - виконав свій обов’язок до кінця!!!

Він був доброзичливою, щирою, життєрадісною людиною. Безмежно любив і цінував родину, сім’ю і Україну. Великий життєлюб, він дуже хотів жити і творити, бо мав різні таланти. Добре розумівся і в техніці, і в музиці, знав усі новинки, із заплющеними очима міг розібрати і зібрати танк чи БТР. Мав неабиякий хист до малювання та гарний голос. Бог дав йому багато талантів, утім переміг військовий.

І він був би генералом!

Але... 4 серпня 2014 р. страшна чорна звістка громом ударила в наш дім. Тисячами грізних блискавиць розірвала небо та землю - і вмить усе почорніло. Ця важка втрата болем і скорботою стискає наші серця. Не хочемо і не можемо змиритися з тим, що поряд немає любого сина, брата, батька.

Синку, любий, дуже сумуємо і страждаємо за тобою! Нам дуже не вистачає тебе, твоєї всепрощаючої любові, підтримки, щирої усмішки, міцних обіймів.

Тільки ти вмів так обіймати і міцно притискати до себе, ніби востаннє. Тільки ти вмів так заспокоїти і розрадити теплим поглядом і щирим словом: «Усе буде добре, не хвилюйся, мамо, все добре!».

Любимо і пишаємося тобою, Ромчику! Ти завжди живий для нас, синку, живий...».