Наглюк Роман Миколайович

Наглюк Роман Миколайович

Дата та місце народження: 14 березня 1986 р., с. Ходорівці, Кам'янець-Подільський район, Хмельницька область.

Дата та місце загибелі: 4 серпня 2014 р., с. Волнухине, Лутугинський район, Луганська область.

Звання: Майор (посмертно).

Посада: Заступник командира роти з озброєння.

Підрозділ: 24-а окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: Загинув 4 серпня 2014 р. на Луганщині під час нічного обстрілу з РСЗВ "Град". Осколок від снаряду пробив БМП, в якому Роман знаходився без бронежилета, і влучив йому прямо в серце.

Сімейний стан: Залишились батьки, дружина та донька.

Місце поховання: с. Ходорівці, Кам'янець-Подільський район, Хмельницька область (фото надгробку:   ).

Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 2, ряд 4, місце 20.

Орден Богдана Хмельницького III ступеня

Указом Президента України № 26/2015 від 22 січня 2015 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність війсковій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

За особисту мужність і героїзм, проявлені при захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, згідно рішення № 109/93 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського».

Рішенням 27-ї сесії Кам'янець-Подільського району Хмельницької області від 11.09.2014 р. присвоєно звання почесний громадянин Кам'янець-Подільського району (посмертно).

Вічна пам’ять, тим хто воював та загинув за єдину Україну!
Брати Морозові
від сім'ї Лисенко В нашій пам'яті живий...
від Мальованого Сергія
Пам'ятаємо Героїв...
від Мальованого Сергія
від Олексія Любимо, сумуємо, пам‘ятаємо тебе наш любимий синку Ромчику
від мами
БІЛЬ...
Я помию сльозами землю..
прокладу рушниками шлях..
Повернися..синочку з неба..
Я не можу вже жити так
Час не лічить..
то навіть ще гірше..
і вбиває мене та втома
Відпусти його..Боже прошу..
хай ще трішки побуде вдома
Ми в садочку поп'ємо чаю..
і я просто його ПРИГОРНУ
я не буду питати..я знаю
я мовчатиму..про війну
Я готова каміння гризти..
і терпіти страшну покуту..
Повернися.. моя дитино
я нічого питати не буду..
Тільки ніжно на рани подую
погодую ..і спатки положу
поверни мені..Боже..серце..
бо я довго так точно не зможу..
А сьогодні приїхали хлопці..
мені руки вони цілували..
потім довго..довго молились...
і мовчали..так страшно мовчали..
Я рукою погладжу землю..
і холодні могильні плити..
Я ніколи не прийму втрату..
Боже..
як то все пережити...
ВЕЛИКЕ ГОРЕ ПРИЙШЛО У ВАШУ РОДИНУ,ТЯЖКА ВТРАТА СИНА,ЧОЛОВІКА,БАТЬКА,БРАТА.......біль залишилась в серці і в душі....
Ваша біль стала і моєю...
Кажуть що Герої не вмирають...,вмирають, на війні,але в пам'ятті, серці і в душі НЕ ВМИРАЮТЬ.Пам'ять про Рому хай живе вічно...
від Сергія Мальованого

«Тобі, синку, Ромчику!

4 серпня минає 3 роки, відколи тебе немає...

Саме на своє 28-річчя, 14 березня 2014 р., поїхав наш Ромчик, капітан Збройних сил України, у складі 24-ї Яворівської механізованої бригади на схід - захищати Україну. Саме цього дня, вітаючи його по телефону, я запитала: «Де ти, синку?», на що він відповів: «У потязі, їду на війну з Росією!».

Ця звістка різким пекучим болем ударила в серце. І ледь стримуючи нервовий клубок у горлі, я скрикнула: «Ти що таке кажеш, синку? Яка війна? Навіщо? З ким? Із Росією? Бути цього не може!». У це мені не вірилося до останнього, доки не почула про перші жертви... І тисячі думок свердлили мозок. Чому? За що? Кому це потрібно? Навіщо ця війна? Хто склав план-сценарій винищення українців? Чому брат стріляє у брата? Хто відкрив кордон України і впустив чужу техніку та бойові частини найманців? Тисячі «чому» і лише одна правда - війна! Чорним шулікою смерть забирає життя найкращих наших воїнів. Хтось втратив сина, хтось - брата, хтось - чоловіка чи батька...

Горе і біль. Господи, помилуй, спаси і сохрани! Ми всі молились і просили в Бога захистити нашого Ромчика і всіх хлопців-воїнів, щоб усі залишилися живими-здоровими, щоб швидше закінчилася ця клята війна, щоб верхи домовилися - і настав мир!

Але надії були марними. В липні - серп-ні - вересні 2014 р. зона АТО перетворюється на справжнє пекло... Щодня важкі втрати, хлопці збирають розкидані частинки людських тіл побратимів і ще сильніше стискають у руках зброю. Вони - воїни, захисники, присягали на вірність Україні та її народу, тому повинні виконати свій обов’язок! Неважливо, що по декілька днів не їли, не спали і навіть не пили води, головне - виконати наказ командування і не зрадити присязі. Ці два чинники були і є головними для наших воїнів в АТО. Вони - справжні патріоти!

Додзвонившись до Ромчика, я запитувала: «Як ти, синку? Коли кінець війні? За що ж воюєте, діти?». Він відповідав: «Україна у нас одна. І тут, і там наші люди - українці! Тому й воюємо за Україну, мамо, за Україну! Бо чому прийшли на нашу землю чужинці-найманці й нищать, вбивають, грабують? Навіщо рвуть мою Україну, ділять на частини? Я дав присягу і буду захищати свій народ! І навіть якби не був військовим, то пішов би добровольцем!».

Роман Миколайович - танкіст, офіцер, капітан Збройних сил України - виконав свій обов’язок до кінця!!!

Він був доброзичливою, щирою, життєрадісною людиною. Безмежно любив і цінував родину, сім’ю і Україну. Великий життєлюб, він дуже хотів жити і творити, бо мав різні таланти. Добре розумівся і в техніці, і в музиці, знав усі новинки, із заплющеними очима міг розібрати і зібрати танк чи БТР. Мав неабиякий хист до малювання та гарний голос. Бог дав йому багато талантів, утім переміг військовий.

І він був би генералом!

Але... 4 серпня 2014 р. страшна чорна звістка громом ударила в наш дім. Тисячами грізних блискавиць розірвала небо та землю - і вмить усе почорніло. Ця важка втрата болем і скорботою стискає наші серця. Не хочемо і не можемо змиритися з тим, що поряд немає любого сина, брата, батька.

Синку, любий, дуже сумуємо і страждаємо за тобою! Нам дуже не вистачає тебе, твоєї всепрощаючої любові, підтримки, щирої усмішки, міцних обіймів.

Тільки ти вмів так обіймати і міцно притискати до себе, ніби востаннє. Тільки ти вмів так заспокоїти і розрадити теплим поглядом і щирим словом: «Усе буде добре, не хвилюйся, мамо, все добре!».

Любимо і пишаємося тобою, Ромчику! Ти завжди живий для нас, синку, живий...».