Нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (посмертно).

Віталій народився 20 лютого 1965 року в родині Андрія і Калини Постолакі, радіожурналіста та вчительки. Навчався в Ужгородській середній школі №6, згодом закінчив факультет романо-германської філології Ужгородського державного університету. Працював на відповідальних посадах в Ужгородській митниці, заступником начальника і начальником відділу внутрішньої політики Ужгородської міської ради, начальником управління внутрішньої політики Закарпатської ОДА. Брав активну участь у громадсько-політичному і культурному житті Закарпаття. Був депутатом обласної ради 5-го скликання, секретарем депутатської комісії по взаємодії з правоохоронними органами. Упродовж багатьох років обирався до складу ради Закарпатського крайового культурно-освітнього товариства «Просвіта». Протягом останніх років займався підприємництвом, тримав у новому районі Ужгорода невеличкий магазин будівельних та господарських матеріалів.

Після анексії Криму, незважаючи на спротив родини, майор запасу Постолакі кілька разів звертався до військового комісаріату з проханням про призов на військову службу, але отримував відмови. Лише після письмового звернення до міністра оборони та начальника Генштабу його було мобілізовано (як добровольця).

Василь Ільницький, журналіст: "Віталій Постолакі на Закарпатті був знаною особистістю. І не тільки тому, що за свої неповні 50 років встиг попрацювати на відповідальних посадах. Передусім його поважали за небайдужість, загострене почуття справедливості, яке приносило йому багато проблем під час роботи на чиновницьких посадах, намагання постійно бути у вирі суспільних подій. Власне, його історія призову до армії — теж майже унікальна: заяву Віталія іти до війська задовольнили тільки після особистого письмового звернення до міністра оборони та начальника Генштабу. Гадаю, в українській армії сьогодні не надто багато набереться військовиків з такою «протекцією». На передовій Постолакі був із серпня 2014-го. Там отримав псевдо «Апостол» та очолив розвідувальний підрозділ 128-ї гірсько-піхотної бригади.

Під час нетривалого затишшя на Різдвяні свята Віталій отримав короткотривалу відпустку додому. Доля розпорядилася так, що ми цілком випадково зустрілися у центрі міста й одразу домовилися про інтерв’ю. Розмова видалася відвертою, що й обумовило досить різкий загальний тон інтерв’ю та критичність оцінок і суджень на адресу вищого командування та політиків, яке «День» опублікував 23 січня, у день повернення майора-розвідника на фронт. «Ми сподіваємося лише самі на себе», — сказав тоді майор, характеризуючи настрої наших бійців, і розповів, чому. Події, які через кілька днів по тому розгорнулися під Дебальцевим, на жаль, лише підтвердили правдивість його слів...

Будучи майором, він не сидів у штабах, а повсякчас перебував в епіцентрі найважчих боїв. При цьому не лише зберігав спокій і витримку, а й заряджав впевненістю як своїх бійців, так і мирну громаду. На запитання, яка ситуація, він завжди впевнено казав: «Усе нормально, все добре, воюємо». Під час одного з боїв він врятував життя Олегу Бондаренку — військовослужбовцю 51-ї окремого розвідувального батальйону з позивним «Птах» — особисто виніс пораненого з-під обстрілу.

Востаннє я поспілкувався з «Апостолом» по телефону пізно ввечері 5 лютого, коли під Дебальцевим ворог у кровопролитних боях намагався оточити 128-му бригаду, розповсюджуючи при цьому панічну інформацію про її оточення. Віталій тоді просив мене спростувати ці чутки та, передаючи привіт на малу батьківщину, прохав земляків не поширювати неперевірену інформацію і свято вірити в нашу перемогу над ворогом.

А через тиждень майора Віталія Постолакі не стало. Під час артобстрілу позицій бригади міна 120-го калібру розірвалася за 2-3 метри від нього. Очевидці казали, що загинув він миттєво. Почувши цю трагічну і вбивчу новину, відродив у пам’яті чи не все, що знав про нього за багато років нашого знайомства. Склавши воєдино крупиці споминів, пересвідчився, що зріз його життя — це багато в чому характеристика сьогоднішнього Закарпаття, надто тісного, аби біль його родини не торкнувся й тисяч інших. У тім числі й моєї. Батько Віталія — Андрій Федорович — етнічний закарпатський румун, радіожурналіст, з яким мені у молоді роки пощастило кілька літ попрацювати в одному колективі. Мама — Калина Миколаївна — українка, вчителька іноземної мови, свого часу навчала у школі мою дружину. Вони виховали не лише чудову людину, яка чесно робила свою справу та правдиво жила, а й мужнього патріота, який дуже любив свій край, а надто — Україну.

Остання дорога додому стала для «Апостола» складною і довгою. За свідченням військовослужбовців, у автомобіль «Урал», який вивозив тіла 12 загиблих захисників Дебальцевого, у тім числі й майора Віталія Постолакі, поблизу Новогригорівки Артемівського району влучив ворожий снаряд. Більшість з них дуже сильно обгоріла. Згодом тіла «вдруге» убитих українських військовиків викрали бойовики і доправили в морг Луганська. Лише 27 лютого волонтерам, зокрема Нелі Князевій, вдалося обміняти тіла та доставити їх до Дніпропетровська. Після процедури упізнання 11 березня літак 25-ї бригади транспортної авіації доставив «Апостола» до рідного міста. Наступного дня офіцера поховали з усіма почестями на Пагорбі Слави Ужгорода, а депутати міськради отримали клопотання ініціативної групи про присвоєння імені В. Постолакі одній із площ міста.

Ужгород щиро розділив непоправне горе з мамою Віталія Постолакі Калиною Миколаївною, дружиною Оленою, доньками Мариною й Дариною, родиною його тестя Олексія Корсуна. До свого 50-річчя, яке мало настати 20 лютого, герой-захисник не дожив кілька днів. У нашій пам’яті він так і залишиться «Апостолом» непереможності українського духу.

Герої не вмирають!"