Указом № 24 від 19 серпня 2017 р. нагороджений відзнакою "Народний Герой України" (посмертно).

Нагороджений відзнакою Громадської Спілки «Всеукраїнське об’єднання «Ми українці» орденом «Хрест Героя» (посмертно).

Наша школа гордиться своїми вихованцями, які захищали рідну землю в буремні роки Великої Вітчизняної війни, примножували добробут країни у мирні дні, відстоюють суверенну, незалежну Україну сьогодні. Серед сучасних героїв-захисників багато молодих, які ніколи не стануть старшими. Колишній учень нашого закладу Пойда Артем віддав в ім’я Батьківщини найцінніше – життя. Саме тому ми, новопражці, не маємо морального права забувати про подвиг юного земляка.

Народився Пойда Артем Володимирович 14 квітня 1994 року. Рано залишився без батька, тому з особливою любов’ю ставився до найрідніших: мами, старшого брата та бабусі. Навчався в Новопразькому навчально-виховному комплексі. Залишив по собі світлі та щирі спогади.

По закінченні 11-го класу Артема призвано до Збройних Сил України на строкову службу, а в жовтні 2013 року він демобілізувався. Як досвідчений солдат, Артем не зміг байдуже спостерігати за російською агресією на сході України, тому добровільно звернувся до Олександрійського об’єднаного військового комісаріату і потрапив до 17-го батальйону територіальної оборони Кіровоградщини.

Під час проведення АТО Артем Пойда служив вогнеметником у 17-му окремому мотопіхотному батальйоні. Останні дві доби разом з побратимами під мінометними обстрілами він героїчно утримував блокпост. 21-го січня бойовики пішли у наступ. Як розповідають побратими Артема Пойди (за даними «Олександрійських новин»), о 7 годині ранку Артем при спробі прориву ворогом оборонних укріплень взводного опорного пункту 717-го блокпосту, розташованого на західній околиці Горлівки, проявив мужність та сміливість. У цей час розпочалась масована атака важкою технікою та артилерією. Він своєчасно виявив мікроавтобус з 12 сепаратистами і вогнеметом його знешкодив, чим зберіг життя багатьом своїм побратимам по службі та не дав противнику зайняти взводний опорний пункт 717 Збройних сил України. За хвилину до смерті Артем з вогнемета "Шміль" влучив у ворожу бронемашину. Загинув від кулі, яка пройшла між пластинами бронежилета. Згодом його товариші по службі підбили з гранатомета "Газель" з бойовиками, звідки вівся вогонь. Спочатку інформація про загибель Артема надійшла від олександрійського волонтера (за даними „Моя Олександрія”), потім вона знайшла підтвердження в Олександрійському військкоматі. Артем загинув як герой, адже врятував від загибелі своїх побратимів та захистив опорний пункт української армії.

Кажуть, що людина вмирає не тоді, коли перестає битися її серце, а тоді, коли про неї забувають ті, хто її любив. Цього ніколи не станеться з пам’яттю про Артема, адже він вічно житиме у серцях рідних, однокласників, учителів, друзів. Так, однокласниця Півняк Софія згадує: «Гортаючи в пам’яті сторінки дружби з Артемом, згадую лише приємні моменти шкільного життя. З нами він був завжди усміхнений, життєрадісний, задоволений усім, що відбувається навкруги. Був дуже уважним до дівчат, міг розвеселити нас одним поглядом чи словом. І ми вдячні йому за те, що був джентльменом. З Артемом почали товаришувати з 5 класу ( до цього навчалися в різних школах) і до 11 прожили без жодного конфлікту. Жодної нещирої посмішки, жодного образливого слова не чули і не відчували ні його друзі, ні однокласники… Артем був для нас «душею компанії». Там, де Артем, завжди було весело, радісно і по-справжньому». Не менш відверті спогади і у ще однієї однокласниці Артема Кавпеліс Вікторії: «Коли почалась війна на сході України, здавалось, що це нашого тихого селища ніколи не торкнеться. Не так сталося, як гадалося. Нас таки приблизило до цієї ситуації на сході країни. Це був Артем.

Іноді у школі він міг бути неслухняним, несерйозним, але точно не підлим. Що робив, казав, - усе було відверто і в обличчя.

Знаючи Артема, можу сказати, що йому завжди щастило, особливо в тестах.

Говорять: “Сміх подовжує життя”. Може, раніше я в це вірила, але зараз так сказати не можу. Усмішка ніколи не сходила з обличчя Артема. Постійно всміхався і смішив усіх навколо. Він ніколи не дізнається, що своєю усмішкою і своїм героїчним вчинком продовжив життя нам, віддавши своє».

Класний керівник Валькевич Лариса Анатоліївна тільки погоджується зі словами дівчат-однокласниць і відзначає, що посмішка та гарні очі, що ввібрали в себе всю синь українського неба, – це візитівки Артема. Зі щемом у голосі говорить про те, що дуже шкодує, що вперше її випускники зібралися не на зустріч однокласників через п’ять років по її закінченню, а щоб провести в останню путь невиправного оптиміста з відкритою світові посмішкою, який так любив життя, яке б коротке воно не видалося. А з фото, яке зберігається у її класному фотоальбомі, дивиться звичайний хлопчик, який в одну мить зміг стати героєм.
Валькевич Ольга, учениця 10-А класу Новопразького НВК