У нього своя історія. Руслан Біленко родом з Донбасу. Там він народився, виріс, учився, звідти пішов в армію.

Там же, на Донбасі, неподалік села, де народився, і загинув.

Сім'я Біленків переїхала в Ліві Солонці вісім років тому. 20 вересня 2014 року Руслан справив своє 30-річчя. 12 жовтня його мобілізували. А рівно через місяць, 12 листопада, загинув. Поховали його в Солонцях.

Матір Руслана - Нелю Савеліївну - запросили в адмінбудівлю райради 14 серпня і перед початком сесії вручили орден "За мужність" III ступеня, яким її син рядовий Руслан Біленко нагороджений Указом Президента від 4 червня 2015 року - посмертно.

Вручаючи нагороду, голова райдержадміністрації Микола Райтаровський подякував матері за виховання сина. А голова районної ради Лариса Снігур запевнила, що такі сім'ї не залишаться без допомоги місцевої влади.

Коли ми разом з Нелею Савеліївною вийшли з адмінбудинку райради, вона, бережно тримаючи коробочку з орденом сина, наче сама собі сказала: "Тепер скажу, аби на пам'ятник орден прилаштували - так з орденом до 31-го дня його народження і відкриємо...".

Мені нічого було сказати матері. Бо ніякі ордени і виплати не замінять сина.

До речі, за виплатами Неля Савеліївна не бігала. Як запросили - пішла, оформила, одержала. Усе, що належить по закону.

Усе село ще звечора знало про загибель її сина. А вона - ні. Дізналася про це лише на ранок. Сільський голова та заступник райвійськкома привезли їй цю гірку новину.

Як мобілізований, був новачком - усього місяць служби. Та, незважаючи на це, кинули у саме пекло: Донецький аеропорт.

У хвилини передишки зазвичай морочився з мінометом. Намагався бути з ним на "ти".

...Надійшла ротація. Зібрали людей з усіх місць накопичення. При виїзді із аеропорту їхню машину обстріляли. Місце було обрано так, щоб у випадку обстрілу перша машина не могла надати допомоги іншій. Ніхто з них не встиг навіть зреагувати...

- Руслана снайпер убив наповал, і ще одного, одесита, - розповідає Неля Савеліївна те, що їй розповіли в райвійськкоматі. - Із шести чоловік їх мінометної обслуги двоє загинули, четверо були поранені.

Усього місяць встиг прослужити солдат. Старша сестра їздила провідувати брата. Добралась до блокпоста в Красногорівці. Туди привезли Руслана. А через тиждень він загинув.

- Кілька разів по телефону говорили - тоді ще можна було, - згадує Неля Савеліївна - Казав, що застудився. Стоять прямо в полі. А пішли перші морози. Затим волонтери привезли теплий одяг, ліки, баньку організували... Одна була проблема - з водою. Брали з каналу. А дорога до нього прострілювалась...

Оце й усе, що повідомляв, згадує Неля Савеліївна. Ніколи навіть не згадував Донецький аеропорт. "Я навіть спершу не повірила, що загинув саме в аеропорту...".

Останній раз Руслан подзвонив напередодні загибелі. І знову - ні слова про аеропорт. Сказав, що все нормально, "обживаються"... Він того дня і сестрам, і знайомим дзвонив. Наче прощався.