Білик Василь Степанович («Гуцул»)

Білик Василь Степанович

Дата та місце народження: 15 серпня 1992 р., м. Київ.

Дата та місце загибелі: 26 липня 2014 р., м. Щастя, Луганська область.

Звання: Солдат.

Посада: Номер обслуги.

Підрозділ: 24-й батальйон територіальної оборони ''Айдар''.

Обставини загибелі: Загинув 26 липня 2014 р. під час виконання бойового завдання в районі м. Щастя, Луганська область.

Сімейний стан: Залишились батьки та 2-річна донька.

Місце поховання: м. Івано-Франківськ, меморіальне кладовище у центрі міста (фото надгробку:    ).

Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 2, ряд 5, місце 3.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 365/2015 від 27 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Нагороджений відзнакою Всеукраїнської громадської організації «Спілка ветеранів та працівників силових структур України «ЗВИТЯГА» "Орденом "За вірність присязі".

від Андрія Музики Помню, брат
Асєєв Юрій
Герою слава
від брата

Анна Коваленко: "Дикий Гуцул (Василь Білик), який спустився з могутніх Карпатських гір спочатку на революцію, а потім перекочував на війну. Буквально вчора його не стало. Ми пам'ятаємо, як він доблесно захищав другий поверх Профспілок, потім брав активну участь у всіх боях на Майдані, був у 3 сотні, потім 11. Його обожнювали усі мої дівчата 39. Завжди усміхнений, уважний він поцікавиться як настрій. А потім покличе заміж і буде заманювати домашнім сиром, отарою овець і вродженою хазяйновитістю. Він прочитав купу літератури, "віджав" у сепаратистів величезну кількість зброї. У нього залишились батьки, дочка та друзі у пам'яті яких він буде жити далі. Вічна пам'ять."

“Жіноча Сотня Самооборони”: "Василь Білик він же Гуцул, 21 рік, боєць батальйону Айдар, наш бойовий товариш, наш Друг. Його сьогодні вночі не стало ... Він загинув, загинув під Луганськом . Всі його звали «Гуцулом», я кликала його Васильком, за його величезні блакитні очі, як волошки в полі. Кому доводилося, хоча б раз побачити або поговорити з цією людиною — він назавжди залишав мітку в душі і пам’яті, він засліплювало світлом щирості і теплоти, занадто любив життя, відчував справжніх людей, вмів говорити правду і відчував фальш. Любила я поговорити з ним про життя, про буття, і мене завжди дивувало, який він не по роках розумний і мудрий ... Він дуже любив дітей і хотів велику сім’ю і багато-багато діточок і танув, коли розповідав про свою донечку Веронічку, про свою маленьку принцесу, якій скоро виповниться два рочків, у якої такі ж блакитні очі, як у її тата. Вдивіться в ці бездонно-світлі очі, запам’ятайте цю посмішку... Запам’ятайте його таким... Його більше з нами немає, він вже на небесах, але назавжди залишиться в наших душах, серцях і пам’яті».

Олександра Іванівна Ґудзик, депутат районної ради: "Василька я знаю дуже давно. Перш за все тому, що жила я недалеко від його прабабуся Марії, до якої він часто прибігав ще маленьким хлопчиною й яку дуже любив. А по-друге, його мама Оксана, закінчивши Київський інститут культури, приїхала вже з дворічним Васильком до Городенки й влаштувалася на роботу в бібліотеку, в якій тоді я працювала директором. Вона була надзвичайно грамотною, освіченою, дуже гарно співала й проводила різні вечори. Оксана часто приводила Василька в бібліотеку, тому він практично виріс на наших очах. Ця дитина була надзвичайно світлою, непосидючою і дуже допитливою: він завжди хотів, щоб йому розказали щось цікаве, щоб його вислухали. Для нього навколишній світ був справжньою відкритою книгою: Василько хотів знати все й одразу. Він виріс у мистецькій сім'ї, й тому не дивно, що завжди тягнувся до музики, до пісень. Такі діти завжди хочуть себе десь реалізувати, й не раз приносять своїм батькам якийсь дискомфорт. Таким був і Василь. Пам'ятаю, як малим хлопчам він часто десь зникав, і мама Оксана постійно шукала його по цілій бібліотеці. З початком подій на Майдані ми часто чули багато історій про людей, які там виборювали наше майбутнє. Але чомусь про Василя ніхто нічого не казав, й тому ми навіть не здогадувалися про його сміливість й патріотизм. Та й на сході, як свідчать численні відео, хлопець був завжди в перших рядах: він був дуже грамотним, розумним, виконував військову роботу як справжній фахівець. Дуже прикро, що він загинув, адже Василь був дуже молодим: він міг б принести ще багато користі й для держави, й для своєї сім'ї, яку він так мріяв створити. Це жахливо, коли такі молоді люди, фактично наші онуки, помирають, захищаючи українські кордони від російського агресора. Мабуть, десь там, на небесах, Господь теж хоче бачити таких світлих людей, як Василь. Жаль, що так швидко згоріла його зоря. Й дуже важливо, щоб на його прикладі вчилися й інші діти тому, як треба любити свою державу й , ризикуючи життям, захищати її. Хотілося б, щоб така доля оминула наших дітей, щоб, можливо, в бої б ішли вояки більш зрілого віку, щоб цей молодий цвіт не помирав так скоро. Вся ж історія України й складається з захисту своїх кордонів, боротьби за незалежність. І завжди так складалося, що в боях гинули тільки молоді патріоти, які йшли й не задумувались про те, що в наступному бої можуть загинути. Мабуть, так і зробив Василь, коли, під час відпустки, слухаючи вмовляння рідних не їхати більше на війну, він відповів, що повинен захищати Україну. В цій дитині було закладено те, що не всі одразу помітили: великий патріотизм, сила духу, його допитливість. Мабуть, саме тому він і пішов добровольцем в "Айдар", в саме пекло війни… Його поховали в меморіальному сквері в Івано-Франківську, поряд з іншими героями, які загинули за Україну. Надіємося, його пам'ять буде увіковічена в серцях наших земляків, які знали цю людину, знали його родину. Хай звучить його недоспівана пісня в тих небесних садах, й хай цій дитині буде вічна пам'ять."

Іван Єфимович Антошко, директор Городенківської ЗОШ 1-3 ступенів: "Пам'ятаю я його більш зі шкільних років. Навчався він у нас до 8 класу, а опісля вступив Богоричанський військовий коледж, в якому довго не провчився, й тому, повернувшись до нас на пів року, вступив у Вінницю в училище по обробці металу. Він був хлопчиною справді особливим: компанійським, веселим, життєрадісним, завжди повен сил та енергії. І хоча, можливо, у навчанні він був не надто успішним, цікавим є те, що біля нього завжди була книга. Мабуть, любов до неї йому привила мама. На жаль, я його не вчив, але неодноразово стикався з ним на коридорі й, спілкуючись з ним, завжди відчував, що він був не по роках дорослим, якимось солідним, свідомим. Видно було, що він вже встиг пізнати життя."

Оксана Мирославівна Дем'яненко, класний керівник: "Василь помітно відрізнявся на фоні інших дітей, перш за все своєю начитаністю та ерудицією, не притаманній для його років. Пам'ятаю, як у п'ятому класі на одному з уроків ми говорили про Венецію. Тоді Василь здивував мене своїм кругозором, адже почав розповідати й про те, що це місто закоханих, й про те, як там катаються на гондолах. Та й читати він дуже любив. Як досі пам'ятаю, якось влітку, будучи десятилітнім хлопчиною, прийшов й розповів мені, що прочитав Олександра Бєляєва "Людина-амфібія" та Олександра Волкова "Чарівник смарагдово міста". Ці книги є порівняно старими, тому для мене було дуже дивно, що Вася у такому віці вже зацікавився ними. Одним словом, він був настільки начитаним хлопцем, що в класі важко було комусь з ним зрівнятися. Він мене навіть інколи рятував своєю ерудованістю. Якось директор прийшов на урок, коли ми проходили байки. Зміст, звичайно, ми опрацювали легко, а от коли прийшов час до проблемних питань, тут мене Вася й виручив. І коли він на уроці в мене чимось відмічався, дуже важливо було його похвалити, він цього справді потребував. Знаєте, в кожному класі є музично грамотні люди, ті, які мають слух. Таким був і Василь. Якось у нас було свято розколяди, й потрібно було комусь заспівати сольну партію. Тоді Василь вразив мене своїм чистив і дзвінким голосом - було дуже гарно. Окрім того, він був ще й артистичним: якщо потрібно було десь зіграти сценку, Вася завжди вмів перевтілитися. Мабуть, за темпераментом він був холериком - жвавий, емоційний, імпульсивний, компанійський. Якщо він ставив перед собою ціль, до робив все можливе для того, щоб її досягнути. Його завжди цікавило все нове - те, чого він раніше не чув і не бачив. Жаль, що так гірко склалася його доля…"

Назар Білик, двоюрідний брат: "Василь завжди вмудрявся встрявати в якісь бійки та історії. Ще з самого дитинства волів бути військовим; коли був малим, постійно говорив: "Мамо, тату, купіть мені автомат, я буду стріляти по всьому: по яблуках, по грушах, по сливах…" Пам'ятаю, як, йдучи в перший клас, на Першому ж дзвонику вмудрився побитися. І так до 9 класу... Як тільки-но почалися події на Майдані, Василь одразу подався туди. Спершу розважав людей - був ді-джеєм, а потім вступив до самооборони Майдану. Він був своєрідним "зв'язним": городенківчани, приїжджаючи на Майдан, перед тим, як розміститися в таборі, перш за все зв'язувалися з ним. Там він і зустрів дівчину Ніну. Він - хлопець з самооборони, вона - волонтер. Вони багато спілкувалися, особливо коли були разом на чергуванні. А після одного з контрнаступу беркутівців 16 лютого, коли Василь зник, дівчина зробила все можливе, щоб його знайти. Але йому не судилося надовго затриматися в Києві: через деякий час він подався на схід, став одним із перших добровольців батальйону "Айдар", в якому й провоював більше трьох місяців. Василь не служив у армії, але це не завадило йому стати одним із кращих. За два тижні йому вдалося вивчити те, що солдати вчать рік чи два. Коли він востаннє приїжджав у Городенку, то всі: і рідні, і друзі - просили його, щоб він не їхав більше на війну, на що він відповідав, що їде воювати за всю нашу родину. Він завжди потрапляв у різні історії, робив необдумані вчинки, але постійно, стикаючись з небезпекою, повторяв: "Я живучий". "

Ярослав Ванат, найкращий друг дитинства, однокласник: "Він був дуже здібним. Мабуть, розумнішим за весь мій клас. Але при цьому Василь був, як кажуть, дуже "пустим". Точніше ми, сидячи за однією партою, обоє були такими - мабуть, найгіршими учнями класу, бо вмудрялися не вчитися і робити все не так, як воно має бути. Як то кажуть, є що згадати, та нема що дітям розказати. Василь дуже любив музику: він і голос мав красивий, і займався ді-джеїнгом. Неспроста ж він народився в родині музиканта. Та й на Майдан він спершу поїхав як ді-джей - людей розважати, а вже потім вступив до самооборони, бо дуже любив воєнне життя. Пам'ятаю, як я їхав служити до армії; тоді Василь чіпався за фургон і ридав,тому що його не взяли. А Майдан - це була чудова можливість відчути себе військовим. В школі ми постійно потрапляли в різні історії; ніхто не міг нам дати ради: ні вчителі, ні батьки. Але пройшли роки і кожен став на свою дорогу, в кожного з'явилося своє життя. Ми завжди любили грати в футбол: часто навіть "бомбили" найкращу команду школи, й не без допомоги нашого воротаря - Васі. А воротаря такого ще треба було б пошукати! Бувало, розбивав лікті об бетон, ловлячи м'яча, а потім, як ні в чому не бувало, далі кричав своє "хлопці вперед". Веселою він був людиною. Й любив йти проти системи, часто робив необдумані вчинки, припускався помилок… Й рішення піти на схід, мабуть, було найфатальнішою помилкою його життя. Так, він - герой, бо не кожен зможе піти на таке. Але дуже жаль, що так сталося. Та й проблема в тому, хто за це відповість?"

Оксана Даниш, мати: "Ще змалку Вася був справжнім бешкетником. Постійно вмудрявся мандрувати: бувало, казав, що йде погратися на подвір'я, а через п'ять хвилин його й сліду не було. Тому доводилося знову і знову його шукати, причому щоразу знаходила я його на іншій вулиці. Коли був маленьким, то нові іграшки в нього довго не затримувалися: він одразу ж розбирав їх на маленькі запчастини. Монотонне життя було далеко не для нього: він був непостійним у захопленнях, міг легко чимось запалитись, але одразу ж й охолонути. Тому не дивно, що в музичну школу "затягнути" його було практично неможливо. Мабуть, єдиним його довготривалим захопленням було читання. Любив читати все: від класики до фантастики, від Булгакова до Толкіна. Спочатку він сприймав Майдан, в принципі, як і решта учасників події, як звичайну пригоду. Покричати "Слава Україні", покидати камінням та "коктейлями молотова" - це було захоплююче, це був вибух адреналіну. Але коли вже на Майдан приїхали БТРи, а беркутівці підпалили Будинок профспілок, де на той час базувалася Васіна сотня, й там згоріли всі їхні речі й навіть люди, які не зуміли вибратися, коли Вася і група товаришів дивом встигли врятуватись і сховатись - до нього прийшло раптове по дорослішання: він зрозумів, що Майдан - це не гра. Після того він два дні змушений був перебувати в одній з конспіративних квартир: тоді на вулицях Києва виловлювали всіх, хто викликав хоча б найменшу підозру. Вася брав активну участь у сутичках на Інституцькій. На похоронах одна дівчина з 39-ї жіночої сотні розповідала, що там Вася врятував їй життя: він прикрив групу товаришів, щоб ті могли вийти з-під обстрілу, відволікши увагу на себе. Того дня він мені й подзвонив, сказавши, що досі не знає, як залишився живим. Тоді він, мабуть, вперше усвідомив, чим насправді ризикує. Він злякався смерті. Але Майдану не покинув. Кожного вечора по телефону Вася прощався зі мною і всіма рідними. Ми по обидва боки плакали й просили вибачення за всі образи. Він попросив передати Софійці Захарчук, з якою разом виріс, що він любить її, як свою сестру. Подзвонив дядькові Павлові й вибачився за те, що колись змушував його нервувати своїми вчинками… Дуже шкодував, що не побачить своєї півторарічної донечки… Й тоді я вислала йому ММС із фотографією маленької Веронічки, яка зараз живе у Вінниці. І тоді Вася наче ожив, почав постійно жартувати й тішився, що доня дуже схожа на нього. Ми всі просили його залишити Майдан, але він категорично відмовлявся, говорячи: "У мене псевдонім "Гуцул". Який же з мене тоді буде гуцул і бандерівець, якщо я залишу хлопців і втечу?! Ми тут разом через таке пройшли, що тепер готові померти за Україну, за маму, за братів, за донечку…" А коли Янукович втік з країни і ситуація на Майдані змінилася, Вася почав шукати, де можна застосувати отримані навички з найбільшою користю для спільної справи. Тоді він і повідомив мені, що записався до 11-тої сотні "Ведмеді" й збирається вирушити до Луганської області контролювати хід проведення виборів Президента. Я була категорично проти, адже воювати на Майдані в столиці і йти зі зброєю на чужі землі - це зовсім різні речі. Але Вася сказав, що хлопців він не покине, та й після виборів одразу повернеться. Про "Айдар", зрозуміло, він і словом не промовився. Дізналася я лишень тоді, коли під час виборів у селищі Новоайдар наші хлопці взяли в полон 12 донських козаків, які викрали скриньки з двох дільниць. Після того Вася подзвонив мені й заявив, що то їхня робота. Навіть привіз з собою люльку-трофей, коли востаннє приїжджав додому. Тоді він з багатьма побачився: і з Ніною в Києві, і з батьком в Косові, й з родиною в Городенці, й з товаришами погуляв, й до мене приїхав уже в останню добу перед від'їздом. Якраз перебуваючи тут, вдома, Вася дізнався, що його батальйон розстріляли: багатьох вбили, багатьох взяли в полон. Тоді й загинув його друг, смерть якого він дуже тяжко переживав. Вася рвався до помсти, а ми все вмовляли його не їхати ... Таки не послухався - поїхав… Перед від'їздом ми разом зайшли до Меморіального парку, де похований Роман Гурик - герой "Небесної сотні" з Івано-Франківська. Вася купив дві білі троянди й поклав на могилу Гурика, адже пам'ятав його ще з Майдану. Я тоді ще розплакалася й сказала, що не хочу, щоб мій син теж тут лежав. А Вася розсміявся й відповів: "Мамо, не говори дурниць. В мене є ангел-охоронець з броньованими крилами! Я вже стільки разів міг загинути, але я живий!""