Юрій народився 2 квітня 1972 року у с. Новофастівка, Погребищенського р-ну Вінницької області. Оточений любов’ю і турботою батьків, разом із двома сестричками ріс слухняним і спокійним хлопчиком. У 1975 році уже чимала родина Бобрових, дізнавшись про потребу в робіт¬никах на новозбудованому шинному заводі (нині ВАТ«Росава»), одному з найбільших підприємств у тодішньому Радянському Союзі, вирішила переїхати до міста Біла Церква на Київщину. Родина Бобрових оселиться неподалік Білої Церкви в селі Фурси. Дівчатка пішли до школи, а Юрась до дитячого садочка. Все йшло добре, доки перші хмаринки не з’явилися на небосхилі їхньої родини: у хлопчика виявили важке захворювання ока. Юрку дали статус дитини-інваліда. Проте хлопчик не падав духом, залишався такою ж активною, веселою та дуже обдарованою дитиною. Валентина Федорівна мала гарний голос, у їхньому домі любили українську пісню, українську культуру, рідну землю. Ці моральні і духовні цінності та патріотичні почуття батьки прищеплювали й діткам. У 1979 році мама відвела свого Юрчика до першого класу Білоцерківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 4, вісім класів якої він закінчив у 1987 році. А повну загальну середню освіту вирішив одержувати разом з робітничою спеціальністю в професійно-технічному училищі № 13 (нині Білоцерківське вище професійно-технічне училище будівництва та сервісу). В училищі вирішив навчатися за спеціальностями «Муляр, монтажник стальних і залізобетонних конструкцій», «Електрозварювальник ручного зварювання». У 1990 році Юрій закінчив училище, одержав диплом кваліфікованого спеціаліста й майже одразу – повістку з військкомату. Служити новобранцю довелося за тисячі кілометрів від рідного дому у військовій частині 48253, що розміщувалася в селищі Шенгильди Алматинської області Казахстану. Після армії Юрій одружився і скоро сам став татком, радіючи народженню сина, якого назвав Олексієм. Проте перший шлюб не склався. Було друге кохання, цивільний шлюб і народження донечки, подарунка долі, яку так і назвали Даринкою. Дуже багато часу Юрій Вікторович віддавав роботі. Працю¬вав будівельником, пробував займатися підприємницькою діяльністю, а у вільний від сімейних і виробничих проблем час брав участь у громадському житті, допомагав ставити вистави для діток у місцевому Будинку культури «Сільмаш». Навіть сам грав на сцені в якості актора.

Юрій не зміг залишитися осторонь і від революційних подій, які вирували в Україні. Він став активним учасником протестних акцій на Грушевського і на Інститутській. Особливо важким був для нього «кривавий вівторок» 18 лютого 2014 року. Того дня Юрій весь час був біля огорнутого нищівним полум’ям Будинку профспілок, допомагав виносити убитих і ря¬тувати поранених, переносячи їх до Михайлівського собору, який став прихистком для героїв Майдану. Революція, яку після її завершення назвуть Революцією Гідності, назавжди змінила Юрія Боброва. Він уже не міг перейматися звичайними повсякденними турботами. Його доля переплелася з долею України. Тому коли Росія анексувала Крим і почалася війна на Донбасі, він рвався на передову.

20 січня 2015 року була оголошена четверта хвиля мобілізації і солдату резерву Боброву Юрію Вікторовичу принесли повістку з військкомату, відразу почав збиратись у дорогу. Спочатку була коротка перепідготовка в Києві, потім бойове злагодження на військовому полігоні під Полтавою, і вже з літа 2015 року Юрія Боброва направили для виконання військового обов’язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету України в Луганську область. Юрій був радий, що йому вдалося потрапити до 24-го окремого штурмового батальйону Сухопутних військ Збройних Сил України «Айдар», який сформувався в березні 2015 року на базі 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» Луганської області. На початку удача і мамині молитви берегли героя від непоправного лиха, але біда вже чатувала й сталася 17 липня 2015 року. Після вибуху бездиханного солдата 24-го окремого штурмового батальйону «Айдара» Юрія Боброва побратими підібрали на березі річки Айдар неподалік міста Новоайдар Луганської області. Поставлена ворогом розтяжка обірвала його життя, відібрала в мами єдиного сина. Побратими-айдарівці привезли сина мамі, просили в неї вибачення, за те, що не вберегли. Останню шану Юрію Вікторовичу прийшли віддати чи не всі односельці-фурсяни, волонтери, представники влади, друзі, знайомі, родичі. Людська ріка простягнулася від осиротілої хати героя до кла¬довища. Фурсівська земля прийняла його тіло на вічний спочинок. Квіти вдячності вкрили могилу, що стала його останнім прихистком, а пізніше на встановленому пам’ятнику напишуть: «Загинув, захищаючи територіальну цілісність України»…