Лейтенант Михайло Кірдан: "У 2014 році я закінчив академію сухопутних військ і був направлений на службу в 30 ОМБр на посаду командира взводу 7 механізованої роти. Коли прийшов сюди, сказали, що командиром роти - мобілізований, то я думав, що мені не пощастило. Але коли познайомився з ним, то зрозумів, що це людина на рівні з кадровими офіцерами, або навіть вище за них. З першого дня я бачив у ньому взірець для мене і всього особового складу. Він був командиром, на якого хотілося рівнятися. Зразком для нас він і лишається і тепер. Він навчив мене всього того, що я зараз знаю і можу передати іншим людям. Я ніколи не чув, щоб він кричав. Він завжди до військовослужбовців говорив з повагою. Він умів знайти спільну мову з кожним.

У Херсонській області ми перебували до 3 серпня. Потім нас відправили в зону бойових дій до Савур-Могили. 5 серпня командир роти віддав приказ моєму взводу і іншим екіпажам на виконання завдання з метою виведення з оточення інших бригад. Командир роти віддав наказ зайняти висоту, яка була захоплена противником. Коли ми пішли в наступ, по нас відкрився вогонь. Коли я відійшов назад за підкріпленням для утримання позиції, дізнався, що командира було вбито вогнем з БТР. Куля прошила живіт і вийшла збоку. Хлопці казали, що його забрала машина. Він ще був живий, казав хлопцям, щоб трималися. Коли везли його, він казав, що дуже хоче жити. У лікарні йому надали першу допомогу, але більше нічого не встигли зробити. Шкода, що такої людини більше немає. Його не вистачає рідним, близьким, державі. Таких людей небагато. Я радий, що в мене був такий командир. Він був мені другим батьком".

Підполковник Сергій Білоус, командир навчального батальйону бригади: "У 1998 році я закінчив академію, приїхав сюди (м. Новоград-Волинський), і через місяць до мене прийшло 13 молодих лейтенантів. Два з них були випускниками Одеського інститут сухопутних військ, одним з них був Денис Бочаров. Пам'ятаю, з острахом подумав, як з піхотинців буду робити танкістів, це ж як небо і земля. Але перший бойовий вихід показав, що мої переживання були марними. Денис схоплював усе на льоту, його не потрібно було вчити, він був готовий до виконання завдання. Був одним з найнадійніших лейтенантів. Так ми з ним прослужили три роки разом. Я поїхав в Ірак і там дізнався, що Денис звільнився. Під час першої хвилі мобілізації в березні 2014 року я був призваний на військову службу і буквально через декілька тижнів дізнався, що Денис також служить. Я першою ж справою розшукав його на полігоні. Ми довго розмовляли, згадували старі часи. Потім служба розділила наші дороги, і через декілька місяців я дізнався, що Денис загинув, виконуючи бойове завдання. Боляче було переживати це все, боляче було усвідомлювати, що це сталося. Наш батальйон був не просто дружнім. Ми відпочивали сім'ями. Полігони, відрядження, польові табори - усе це ми пройшли разом. У нас був такий колектив, що йому заздрили всі підрозділи військової частини. Коли він загинув, це був страшний біль утрати. Про Дениса можу сказати, що він завжди був вірним, надійним товаришем. Я втратив друга".