|
Чорним каменем впало небо,
Як принесли ту звістку страшну.
Люди! Ні! Не правда! Не треба!!!!!!
Та додому привезли труну .....
У той двір , де його ноженята
Перші кроки зробили й зросли,
Вже не сила ступити солдату.
І його на руках понесли.
Щоб востаннє він міг привітатись
З тою хатою, що на горі,
Де його не могли дочекатись
І дідусь, і бабуня старі.
А вони бідолажні, й не знали,
що коханий онук на війні
Щосуботи його виглядали:
- Не приїхав Володя? Ні.
Ось нарешті приїхав... О, Боже!!!
Ой навіщо ж бо кара така!?
В те що сталось повірить не можна,
Мовчки дивиться дід на внучка ...
А бабусенька, горличка сива,
Припада до Володі свого,
Хоч під серцем його не носила,
Та мов сина любила його.
У безтямі лишається мати,
Все благає : синочку, проснись!
Підведись і заходь ти до хати!
Хоч словечком одним озовись!
... Він лежав , незворушній і строгий,
Тільки муки печаль на лиці,
І в останню земельну дорогу
Понесли побратими бійці...
- Ти не плач, моя рідна матусю,
Угамуй свого серденька щем,
Я до тебе іще повернуся,
Першим теплим весняним дощем.
Ти побачиш мене між краплинок,
мати ж завжди пізнає дитя...
Я за вас мої рідні загинув
щоби мали ви мирне життя.
Та останню ту смертну хвилину
Що тривала — чи вічність, чи мить?
Так душа защеміла за сином -
наче рана смертельна болить.
Що не зможу побачить ніколи-
Білий світ розколовся і зник-
Як іде мій синочок до школи,
На весільний ступає рушник...
...Землю люті скували морози.
Все заснуло в чеканні весни.
... Сива мати стоїть при дорозі -
Виглядає синочка з війни ...
Савуляк О. 2014 р. |
Світлій незабутній пам'яті
Дорогого синочка Савуляка Володі
Присвячую
Ти пробач мені, синочку, що я живу і донині,
Ти пішов восени, а надворі вже люта зима.
Що давно уже спиш у холодній сирій домовині,
Я ж чекаю дзвінка, а його все нема та й нема…
І ота СМС , що безсило зависла… в чеканні –
Щоби стерти її – не підніметься у мене рука,
Що її відіслала у день той проклятий, останній,
Мов палючий вогонь, вона серце моє обпіка …
Знаєш, синку,як тяжко без тебе по світі ходити,
Пам'ятати до слова розмову останню оту –
Ти ж так жити хотів, і любить, і синочка ростить,
А пішов в Небеса залишивши малу сироту …
Ти пішов, як Герой, перенісши нелюдськії муки,
Разом з кров'ю на камінь стекло молодеє життя …
Не знайти порятунку від горя, від болю й розлуки,
І я неба прошу, щоб забрало мене в небуття …
Бо немає у світі страшнішої кари від Бога,
А ніж ця, як Всевишній таку і придумать зумів?
Щоб Героїв синів поважати у їхню останню дорогу,
Залишаючи жити на муку нещасних старих матерів ….
|
