Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).

Ірина Шевченко: "Нічого. Ми ще в Межігір'ї погуляємо", - сказав він і примружився, випускаючи дим. Від того став геть чорним. Бо лише сірі очі виказували в ньому білу людину. Так на початку лютого виглядали всі майданівці, що чатували на Груші. Ми сиділи в "Бандерштадті" навпроти Головпоштамту і курили. Багато моїх колег, політичних журналістів, не розуміли, на чому грунтується моя впевненість в тому, що Януковичу гаплик. Він просто знав це, так само як і я. Тому контакт встановился одразу. "Вова з Вінниці" так він відрекомендувався, коли я записувала номер телефону. "А прізвище?" - перепитала я. "Вова з Вінниці", - повторив він. Ну, ок. Потім ми лише іноді зідзвонювалися. В обох було трохи роботи. Ранком 18 лютого я дзвінками не турбувала. Знала, що зайнятий. 7- ма сотня одна з самих затятих. Ввечорі абонент був поза зоною. Наступного дня теж. 22 чи 23 я нарешті дісталася до "Бандерштадту". "Вова з Вінниці", - сказала я хлопцю біля намету. "Зараз", - відповів той. За кілька хвилин з намету вийшов він. Я знов не побачила обличчя. Тепер голова була практично вся в бінтах. 18 лютого біля Верховної Ради він потрапив в перший котел в новітній історії України. Звідти з розбитою головою його забрала швидка. Йому і ще кільком хлопцям лікарка і медсестра прямо в автівці надали першу медичну допомогу. Везли на Печерськ. Мабуть, в лікарню на Драгомирова. Вони попросили висадити їх дорогою. Медики пояснили, що в них тепер не найкращий стан для прогулянок вечірнім Києвом. Але хлопці наполягали на тому, що практично здорові і так їх точно не перехопить бєркутня. Медики їх відпустили і вони чигирями повернулися на Майдан. Обличчя я вже розгледіла навесні. Він повернувся з Вінничини, де відновлював згорілі на Майдані документи. "Ти не подумай, я ніколи ховатися не буду, я тільки документи відновити їздив", - говорив він. Невдовзі, здається, в складі Київ 2 він вже був під Слов'янськом. Потім в батальоні Айдар. В коротких розмовах відчувалося, що він розуміє логіку війни і поводиться фахово. Хоча він не з тих людей кому не було чим займатися, і для кого війна стала можливістю себе проявити. Хата, сад, яблука, риболовля, пасторальна Україна. Це було сенсом його життя. Який, втім, ще треба було захистити. Що він, власне, і робив. Тут і зараз. "Ти не уявляєш собі, що таке вінницькі яблука!" - говорив він. "Як не уявляю? Сюди привозять, я іноді прицільно вінницькі шукаю". "Нє, я восени приїду у відпустку, привезу тобі справжні вінницькі яблука. Прямо з дерева". "Яблука з Груші", - думала я, згадуючи, що познайомилися ми під час його чергувань на Грушевського. Востаннє ми говорили телефоном 23 серпня 2014 року."