Народився 23.08.1987 року у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області у повній сім'ї , батько - Трегубчак Олег, працював водієм, мати - Трегубчак Лариса, працювала
бухгалтером. Сестра дуже просила у батьків сестричку, а народився хлопчик, батько був дуже щасливий, як кожен чоловік дуже хотів сина.
Ріс дуже гарною дитиною, всі в родині його дуже любили. Коли був у бабусі в селі завжди їй допомагав у всьому. Любив з друзями рибалити, грати у футбол. У старшому віці
разом з батьками та сестрою любив дивитись чемпіонати по футболу та вболівав за українську збірну, та цікавився іноземними футбольними командами.
В дитячому садку дуже гарно товаришував з іншими дітьми та ніколи їх не ображав, захищав та вважав, що менших від
себе ображати це недобре.
Навчався у Криворізькій СШ № 60, закінчив на добре у 2004 році. Завжди приймав участь у шкільних заходах, виконував всі прохання класного керівника. Всі учні в класі
дуже добре товаришували і відносились дуже добре один до одного. Це їм привила дуже гарна людина та педагог, класна керівниця Тетяна Вікторівна Іванова.
Після навчання в школі вступив до Криворізького ПТУ № 45, яке закінчив на відмінно, та отримав фах електрогазозварювальника. Мріяв працювати на Криворізькому комбінаті
"Криворіжсталь", що наразі Арселор Міттал Кривий Ріг.
Потім була служба в армії, 2007-2008 роки. Служив у місті Нікополь Дніпропетровської області, військова частина А0593
зенітно-ракетні війська України.
Після служби в армії працював в охороні на Криворізькому комбінаті, потім на приватному підприємстві за фахом. Згодом його мрія здійснилась, його запросили на Арселор
Міттал Кривий Ріг, де він дуже відповідально працював та здобував досвід на посаді електрогазозварювальника з листопада 2013 року.
Крім того з дитинства дуже любив комп'ютери та все що з ними пов'язано, освоював комп'ютерні програми та самостійно лагодив та збирав комп'ютери. Одного разу допоміг
своєму колезі на його прохання зібрати йому потужний комп'ютер. Допомагав своїм колегам по роботі, родині, друзям. Він завжди саморозвивався, вдосконалював свої знання
в області інформатизації.
Завжди був привітним, усміхненим, добрим, чуйним, у гарному гуморі, але в той же час був дуже чутливим і ранимим. Був таким вдумливим, наче завжди щось планував,
обмірковував свої дії.
Планував створити сім'ю, де панували б любов, повага один до одного, щастя, хотів одружитись один раз і на все життя, щоб створити міцну та гарну родину. Брав приклад
зі своїх батьків, завжди говорив, що хоче покохати взаємно, щоб один раз та на все життя. Згодом познайомився з дівчиною, яку покохав, планували побратися.
Але в нашу країну прийшла біда, почалась війна і Станіслава мобілізували у березні 2014 року для проходження навчання на певний термін. Був направлений для несення
військової служби до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади у Гвардійському Дніпропетровської області. Був зарахований на посаду гранатометника, та їхній батальйон
спочатку було направлено для охорони кордонів України до населеного району Амвросіївка Донецької області. Потім для охорони населених пунктів Луганської області. Це
був дуже важкий період життя як для нього так і для родини, дуже хвилювались за нього, молились щоб все було гаразд і надіялись на швидке закінчення бойових дій,
надіялись на його повернення, він сам дуже хотів, щоб війна закінчилась та демобілізуватись і повернутись до родини, на любиму роботу, до коханої дівчини та говорив
про це, але сталася біда, при виході з міста Шахтарська Донецької області 31 липня 2014 року, їх батальйон попав у засідку і в їхній БМП влучив снаряд з танку бойовиків,
потім ці нелюди в інтернет виклали відео, де глумилися над тілами загиблих хлопців. Тим ранком дівчина Стаса отримала повідомлення від нього: "Прощайте я буду с вами всеми
всегда цем" … Для родини це був жахливий удар і трагедія, яку дуже важко описати, почали дзвонити, телефон не відповідав був поза зоною досягнення, були надії, що це не
правда, що знайдеться, повернеться живим, можливо в полоні, але через декілька місяців пошуків, тіла загиблих у місті Шахтарськ за допомогою пошукової групи "Чорний тюльпан"
було перевезено до міста Дніпро та захоронено як невідомих солдат, довгих 9 місяців з серпня 2014 року по квітень 2015 року сім'я чекала результати ДНК експертизи та жила
надією, що він все ж таки живий та повернеться додому, але не судилося на превеликий жаль, за результатами ДНК визнано Станіслава загиблим і у квітні 2015 року родина
перезахоронила сина у рідному місті Кривий Ріг на Центральному кладовищи.
Він дуже хотів захистити рідну Україну, своє місто, сім'ю, щоб війна не прийшла в рідну домівку. Дуже болить, що дуже мало встиг і мало пожив для себе та своєї родини,
на нього завжди можна було покластися у всьому, підтримував родину у тяжкі години, був її опорою та надією. Допомагав усім, хто цього потребував, і якби не ця проклята
війна, то життя гарного хлопця, чуйного, турботливого сина, любимого брата склалось би по-іншому, а без нього всій родині дуже тяжко і болить душа і серце…
Дуже боляче, що ця війна принесла і ще приносить багато горя та болю у багато українських родин і
забрала життя у гарних, молодих хлопців, дуже сумно та боляче…
