Сергій Миколайович Шершак народився 14 квітня 1965 р. в с. Чернеча Слобода, Буринського району, Сумської області. З 1972 по 1982 рік
навчався в Чернече-слобідській школі, де і здобув повну середню освіту. З жовтня 1982 року по квітень 1983 рік навчався в автошколі «ДОСААФ» , здобув
спеціальность водій-електромеханік. 17 квітня 1983 року був призваний на строкову службу до Збройних сил України.
25 квітня 1983 року – водій в/ч пп 95843, 21 лютого 1984 року – зам. командира взводу в/ч пп 95843. 18 квітня
1985 року зарахований на строкову службу,
посада – начальник киснево-зарядної станції в/ч пп 95843.
12 квітня 1991 року – начальник пункту технічного обслуговування 313 МСП в/ч 26045
З 28го грудня 1992 по 10 жовтня 1993 року – курсант Школи прапорщиків в/ч 28651 за фахом командир взводу по ремонту засобів РАО.
З 20-го березня 1997 року по 5 грудня 2003 року проходив службу в в/ч А 1671 на посадах начальника П-246 та
старшого техніка ТЛФ центру.
Проходив службу в Полку зв’язку у Рівному, звідти 18 листопада 2003 року був звільнений у запас .
У зону АТО (Донецьку область) прибув у 2017-му році. Служив у підрозділі безпілотної авіації, що
займається розвідкою, головний сержант взводу.
Сестра Тетяна: "2 травня 2019 року став чорним днем для нашої сім’ї. У зоні АТО обірвалося наповнене любов’ю і добротою життя
Шершака Сергія Миколайовича, любого синочка, найкращого в світі брата, татуся, коханого чоловіка і турботливого дідуся.
…Я до цього часу не можу змиритися і прийняти, що це правда, що його немає і ніколи не буде. Залишилися тільки теплі спогади…
Мама згадує: « Серьожа з юних років був допитливим і цікавим хлопчиком. Дуже хотів багато знати. Захоплювався музикою, любив співати, бо мав гарний голос.
Високий, красивий, сильний, спортивний – справжня мрія всіх дівчат. Душа компанії – завжди веселий, життєрадісний, усміхнений із почуттям гумору.
Навчатися не дуже хотілося, а от в армію ішов із великою радістю і задоволенням. 1983-1985 – роки служив у Німецькій Демократичній Республіці.
Часто надсилав листи додому, а я йому писала кожний день. «Мамо, серед моїх друзів, мені найбільше приходить листів…» писав Серьожа. А потім залишився служити далі.
Ми спочатку боляче це сприйняли, з часом змирилися. Це його вибір, нехай так і буде. Тим більше, Сергій так пишався цим.
Серьожа зустрів там свою долю, одружився. Незабаром синочок народився, сім’я повернулася в Україну. І знову служба – тепер в Збройних Силах України. Згодом і донечку
дочекалися. А потім звільнення за станом здоров’я. Одружилися діти, з’явився онучок… “Тільки жити, радіти, втішатися…Та не судилося…»
Серьожа був хорошим, добрим, чуйним. Додому на Сумщину, в рідне село Чернеча Слобода, приїздив за можливості. Допомагав по господарству, на городі, завжди піклувався
про стареньку маму, яка проживала одна в рідній хатині. Йому дуже хотілося додому. Іноді він говорив «Мамо, я приїду сюди до Вас і буду тут жити, буду Вас доглядати…»
Він дуже вболівав за долю України. І вважав своїм обов’язком захистити свій рідний край і своїх рідних . «Мамо, а хто як не я? Я – військовий, я – чоловік, я – син,
я батько, я – брат. Хтось має захистити вас з сестрою тут. А що, як завтра це буде на Сумщині?»
Звістка про його рішення повернутися до лав Збройних Сил України нас, звичайно, шокувала. Тим більше, йти в зону АТО. Переконувати його не було сенсу.
–Я так вирішив і так буде. Все».
– Синочок, я на коліна стану перед тобою, тільки не йди туди – благала мама. Але все марно. Він зробив так, як вважав за потрібне.
Телефонував із зони АТО кожного дня. «Мамо, у мене все добре…» Ніколи не скаржився, ніколи не розповідав у якому пеклі доводилося перебувати. Навіть не сказав, що
був поранений. Навпаки, пробував жартувати і підбадьорювати. Жалів мене, не хотів, щоб хвилювалася».
Кожного разу, перебуваючи у відпустці приїздив у рідну оселю. Він був дуже хорошим і турботливим сином. Востаннє Серьожа відвідав матусю у січні 2019. Було дуже
багато снігу… Відвідав могилу батька, допоміг по господарству чим зміг, поспілкувалися недовго, бо часу було обмаль. Просто заїхав до мами… Як ніколи раніше, у
військовій формі…Мабуть, попрощатися… Назавжди…Наостанок сфотографував матусю біля хати. Відпустка закінчувалася і він їхав прямо на Луганщину захищати рідну
землю. «Мамо, я вернуся!» – промовив і махнув рукою. Чи ж думала старенька, що то були останні обійми і погляд люблячого сина? У травні його не стало…
Таких, як мій брат дуже мало. Справжній старший БРАТ – ОПОРА, НАДІЯ, ПІДТРИМКА. Завжди цілеспрямований, повен ідей та оптимізму. Щоразу усміхнений та життєрадісний,
завжди сповнений любов’ю до рідного дому.
Я дуже боляче сприйняла звістку про те, що Серьожа служити в зоні АТО. Сни дуже погані мені снилися. Неначе серце підказувало: «Біда буде». Просила, молила,
благала, плакала – нічого не подіяло. «Все буде добре, сестричко!» – писав в смс-повідомленнях.
Серьожа ніколи не розповідав, що там і як. Тільки усміхався у відповідь на питання: «Воно тобі треба, маленька?». Лише одного разу написав: « Якби ти тільки знала,
скількох хлопців я тут спас. Коли вирвуся з цього АДУ, я тобі розкажу.» А я благала його: «Бережи себе!!! Ми дуже тебе чекаємо з мамою!!!». Але не дочекалися…
Дуже важко знаходитися у стінах рідної хати, де все нагадує про Сергія. Дитинство, школа, юність – все спливає в пам’яті. Він був дуже хорошим і чуйним, коли приїздив
дарував подарунки мамі, мені, племінникам, допомагав, чим міг, піклувався.
Тяжко нині дивитися на згорьовану стареньку, а ще тяжче усвідомлювати, що рідні очі ніколи не зустрінуться поглядом, вуста не промовлять, руки не пригорнуть…
Серьожа завжди був готовий прийти будь-кому на допомогу, справедливий і небайдужий до людського горя. Таким його виховали батьки. Таким його виховало життя.
Дуже пишався донькою і сином, маленькими онучатами. « Продовження роду в мене є – оце головне…» – часто говорив він . Не можна перелічити всі якості, які були
йому притаманні. Він був – НАЙКРАЩИЙ. Дуже-дуже гірко і боляче писати БУВ. Ні, він є. У моєму серці, в стомленому погляді мами, у моїх тривожних снах..
Я дуже пишаюся своїм БРАТОМ, СПРАВЖНІМ ЗАХИСНИКОМ, який віддав своє життя за рідну Україну.
Люблю…Сумую…Пам’ятаю… В моєму серці назавжди…
Спогади дружини Лесі Шершак: Сергій маму мою доглядав, як вона у лікарні після операції з видалення жовчного міхура лежала. Вдягав, розчісував (я на роботі була).
Сусіди по палаті дивувалися: «Але й син у вас добрий!» А мама їм: «Якби ж то син. Зять!»
Я просила, благала не їхати в АТО. А він: «А хто, як не я? Діти є, одружені, більш-менш забезпечені. Прізвище продовжується. Тож тепер не страшно і за Батьківщину померти».
Три роки був в АТО. Востаннє на Різдво приїжджав. Мені не зізнався, що серце поболює. Сусідці про це обмовився. Вона відмовляла повертатися у зону бойових дій. А він:
«Ні, не лишуся вдома. У травні ми виходимо з АТО. Тоді і займуся здоров’ям».
Про АТО не розповідав. Боявся, що галас підніму, як дізнаюся, що він на самісінькій передовій. Як телефонував, а я питала «Що там у вас так бахкає чи стріляє?» –
зразу розмову припиняв: «Ні, ми далеко від фронту. Все, па, бо тут зв’язок поганий». Сестрі своїй тільки в смс писав: «Приїду – розкажу, які тут жахи».
Два з половиною роки посвідчення АТОвця не мав. Я журила його за це. А він: «Сонечко моє, я що, за посвідченням туди пішов? Ще встигну його зробити». На Різдво
тільки врешті оформив те посвідчення, та майже ним і не покористувався, бо у травні його не стало.
Нагород у нього було, подяк! Я казала: «Краще б тобі яку премію дали». А він пишався ними, тішився: «Це від Президента!».
Як з АТО додому їхав – іграшками для внуків обчіплявся, букет квітів великий для мене віз. Любив мене і я – його. У телефоні він у мене завжди був записаний «Коханий».
Знайомі як бачили це? дивувалися: «Вам за 50 років і досі – «коханий»?» А мені якби й за 70 було, то все одно він був би для мене коханим.
Зір сильно втратив в АТО. Казав про внучку: «Виросте Соломійка – буде мене, сліпого, за ручку водити». Вона на Різдво народилася, як він приїжджав. Любив її безмежно,
заколисував, щоб спала. Взагалі за дітей, внуків переживав. Все для них старався.
Ввечері бій був. Сергій, видно, перехвилювався. Адже командиром роти був. Каже: «Мені погано. Тиск підскочив чи що». І пішов до себе. Товариші заходять до нього – а
він непритомний. Покликали медика – а Сергій вже неживий. Серце не витримало. 2 травня помер – після Пасхи. А 17 травня його бригада виїхала з АТО додому.
Досі як роблю щось вдома, здається, що він поруч. Подумки розмовляю з ним, раджуся, як би він вчинив у тій чи іншій ситуації. Кожну відповідь на питання його знаю. Адже
32 роки разом прожили.
«Зараз тобі і мені найгірше, найважче. Бо в дітей – свої сім’ї. А ми – самі», – каже мені мама Сергія (їй 77 і вона – теж вдова).
«Згадуй щось погане про нього, щоб не плакати стільки», – кажуть мені. А де ж взяти погане, як не було його? Дуже добрим Сергій був чоловіком. В усьому помагав:
ми разом їсти готували, разом всю хатню роботу робили: я прасую, він – пилососить. Від всіх проблем мене оберігав: з котлом розбирався, з квитанціями за комуналку, з усім.
