Голуб Артур Володимирович

Із любов’ю до світу 
12 вересня 2021 року — назавжди чорна дата для мене, його мами, загинув син Артур. Життя родини відразу змінилось. Ми всі жили, як і до того, тільки із втраченим відчуттям реальності. Коли дізналась, що він уклав контракт і йде в армію, умовляла його залишитись, та він настояв на своєму. Він хотів стати морським піхотинцем. Високий, сильний, підходив для цієї служби. Пройшов складний відбір у навчальний центр у Миколаєві. Було чимало бажаючих, та не всі потрапили. Враховувались висновки психолога, розумові здібності, фізична підготовка. Через три місяці навчання Артур уже був водієм у 503-му батальйоні морської піхоти, яким командував підполковник Вадим Сухаревський. Дислокувався батальйон у Маріуполі. Скоро чотири роки, відколи схоронила сина, а й досі щодня він поруч в думках — з самого ранечку до пізнього вечора, чим би не займалась, що б не робила. 
Для нього сім’я була в пріоритеті. Він говорив: «Потрібно жити, щоб рідні жили краще. Потрібно боротися, щоб Україна процвітала». Ці слова залишились і у його записнику. 
Коли я відмовляла Артура від контракту, — продовжує жінка свої спогади про сина, — він сказав: «Нічого вже не змінити. Мені потрібно йти. Я не хочу, аби тут у вас стріляли». У свої 25 років він уже передбачав можливі події. Постійно займався спортом, відвідував клуб кікбоксингу «Файтер». Навіть, коли навчався у лісоколеджі, ще й встигав підробляти, не хотів жити лише за гроші батьків. 
— Артур відрізнявся від інших побратимів надмірною добротою і любов’ю до тварин. Біля нього завжди крутились чотирилапі друзі. А ще він дуже любив своїх рідних. Був професіоналом у своїй справі. Він пішов воювати за покликом серця, як справжній чоловік. Він був справжнім патріотом. Таких дуже мало, як в армії, так і в мирному житті. 
— Коли ми стояли під Горлівкою, то Артур на своїй вантажівці міг проїхати по таких місцях, де інші водії просто відмовлялися це робити, — розповідав його товариш Микола Ставицький. 
— Це доброї душі людина. Чоловічисько! Дуже життєрадісний. Він чужому щастю радів, здавалось, більше, ніж своєму. Завжди посміхався, підтримував, приходив на допомогу. Таких більше не буде, — згадувала товаришка загиблого по службі Анастасія.
…12 вересня 2021 року Артур Голуб загинув на околицях селища Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області внаслідок прямого влучання керованої протитанкової ракети у вантажівку, в якій він знаходився. 22 жовтня, коли минуло 40 днів світлої пам’яті Артура Голуба, бойові побратими встановили на місці його загибелі символічний пам’ятний знак. Зараз та територія, на жаль, окупована.
У Вікіпедії сухі рядочки біографії Артура Володимировича Голуба, а насправді можна написати про нього книгу. Він скрізь устигав, завжди прагнув до більшого. 
Після загибелі сина у світі стало менше добра і світла, багато болю і відчаю.
12 вересня — четверта річниця загибелі Артура Голуба. Він навічно залишився 27-річним. 
Світла пам’ять Людині, Воїну, Сину, Батьку, Брату, Другу. Ім’я Артура Голуба стало частинкою української історії, кожну сторінку якої пишуть саме такі сильні особистості, котрі не шукають сенсу життя, а створюють його самі власною працею і своєю любов’ю до світу.