Дата та місце народження: 14 жовтня 1986 р., м. Васильків, Київська область.

Дата та місце загибелі: липень 2014 р., с. Павлоград, Сєвєродонецька міська рада, Луганська область.

Обставини загибелі: 10 липня 2014 року Дмитро разом з волонтерами ГО "ВС "Відсіч" (Сергій Бірюков та ін.) і Михайлом Гаврилюком здійснювали доправлення гуманітарного вантажу на передові позиції в зону АТО. Через прикрий збіг обставин волонтери опинилися в межах міста Сєвєродонецьк Луганської області, який в той момент тимчасово опинився під контролем проросійських бойовиків, сепаратистів з так званого "народного ополчєнія ЛНР" та російських найманців.

Смертельна небезпека, яка нависла над волонтерами, примусила їх приймати нестандартні рішення, і вони, заховавши свій мікроавтобус, з допомогою патріотів, які діяли на території окупованого Сєвєродонецька, вимушені були поодинці, хто в обхід ворожих блок-постів та заслонів, а хто нахрапом, влившись у натовп вимушених переселенців, повернутися на територію вільної України. На жаль, Дмитро був захоплений патрулем "ополчєнія" орієнтовно близько 10-ї години ранку на автовокзалі Сєвєродонецька.

Востаннє голос Дмитра чула його дружина, коли їй з його ж телефону зателефонував колишній співробітник МВС України, а нині поліції "ЛНР" Андрій Мойсеєнко, який повідомив, що Дмитра було заарештовано. Інформація про місцеперебування Дмитра Гончаренка була суперечливою і неоднозначною. Сепари обіцяли розстріляти його в суботу, 12 липня. Були підстави переживати, що Дмитрові важко буде вирватися з рук бойовиків, адже ситуація ускладнювалася тим, що в його особистому мобільному телефоні знаходилися власні фотографії та відеоролики патріотичного спрямування, в яких Дмитро фігурував разом з чинним нардепом Михайлом Гаврилюком. Відомо точно, що його жорстоко катували в полоні декілька днів – це видно на фотографіях. Їх насамперед цікавила інформація, де переховується М. Гаврилюк, а друге – хто фінансує створення нового батальйону, дані про який були у телефоні Дмитра.

22 липня 2014 року, під час наступу добробатів і підрозділів ЗСУ, російсько-терористичні війська та сепаратисти, несучи втрати, відступили з Сєвєродонецька, а саме місто перейшло під повний контроль ЗСУ. Сюди переїхала Луганська обласна військово-цивільна адміністрація.

По двох роках з часу зникнення Дмитра були проведенні численні допити активістів ГО "Васильківська самооборона "Відсіч", волонтерів, з якими Дмитро здійснював доправлення допомоги в АТО, проводилися допити на той момент співробітника добровольчого батальйону патрульної міліції особливого призначення при МВС України "Золоті Ворота" Михайла Гаврилюка, здійснювалися контакти через спецслужби та громадські організації, які займаються пошуками та організацією обміну полонених. Були неодноразові спроби зі сторони кримінальних структур, що залишилися по ту сторону лінії розмежування, "збити бабла" з родичів Дмитра, однак не вдалося знайти ні підтверджень, ні спростувань про його місцезнаходження або страту.

З часом стало відомо, що Дмитра таки розстріляли і кинули в річку за декілька днів до звільнення Сєверодонецька в липні 2014 року, а згодом поховали як невідомого.

Галина Вербицкая (волонтер, м. Сєвєронедоцьк): "Дмитро Гончаренко займався волонтерством у 2014 році – саме тоді, коли із наших місцевих активістів майже нікого не було у місті. Сам Дмитро – із Василькова Київської області. Вони кілька разів приїжджали до нас з гуманітаркою різними командами, а останній раз вони приїхали з Михайлом Гаврилюком, коли саме і було полювання сепарів на них. Трьох нам вдалося врятувати, а Дмитра – ні. Затримали його 10 липня 2014 року в нашому місті. Затриманих тримали у ГІАПі, де їх було багато. Нам вдалося витягти п’ятьох, бо вони були місцеві, а двох витягти нам так і не вдалося. Це тих, про кого ми знали, хоча один боєць із «Айдару» – Антон Чумак – і досі вважається безвісті зниклим. Особливо вони вчепилися у Дмитра, бо він був із Київської області. Катували з особливою жорстокістю. А коли настав час втікати, Корчагін дав наказ використати полонених як щит. Але поранення у Дмитра були несумісні з життям: під час втечі Корчагіна та його поплічників Дмитро помер під Павлоградом, де і був похований. І ось тільки у жовтні 2017 року рештки були ексгумовані й проведене дослідження ДНК, яким і було підтверджено, що це саме Дмитро".

Та остаточно переконались, що виявлене тіло належить Дмитрові, лише після повторної експертизи у квітні 2018 року: результати першої були загублені. Перепоховали у Василькові 20 квітня 2018 року, через через 1380 днів після зникнення.

Сімейний стан: Залишились батьки, дружина та твоє дітей.

Місце поховання: м. Васильків, Київська область.

Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 1, ряд 4, місце 39.

Указом Президента України № 39/2019 від 20 лютого 2019 року, "за громадянську мужність, самовіддане відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, виявлені під час Революції Гідності, плідну громадську та волонтерську діяльність", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Указом Президента України № 207/2019 від 9 травня 2019 року, "за громадянську мужність та патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, суверенітету та територіальної цілісності України, жертовне служіння Українському народові", присвоєно звання «Герой України» (посмертно).