Син, брат, друг, флорист, художник, дизайнер, спортсмен, особистість, патріот, доброволець,
боєць 93-ої бригади, "Кіборг" (позивний "Динамо").
Альоша Дурмасенко народився 01.06.1989 р. в Оболонському р-ні м. Києва. Він був тендітним, але дуже активним і талановитим хлопчиком,
який легко захоплювався. Олексій - шульга, а всі шульги надзвичайно ідейні та креативні. Батьки, звісно, це помітили, і віддали до Академії
мистецтв, де він зробив перші кроки митця. Альоша малював, ліпив, конструював. У вільний час весело проводив його з батьками та молодшою
сестрою Машою, яку дуже любив і захищав. Залюбки грали в м'яча, будували замки у пісочнику, гойдалися на гойдалках, купалися на улюбленому
пляжі, а взимку каталися на санчатах, ліпили снігових баб та гралися в сніжки… З роками у Олексія з'явилася фанатична любов до футболу, він
став вправним півзахисником. Саме у футболі проявилися його честолюбні, бійцівські якості та потреба допомагати друзям. Звісно, футбол почав
забирати багато часу, і з Академії Альошу перевели до середньої школи № 268, у якій він почав формуватись як особистість. За 8 років Льошка
зіграв у ЦСКА та СФК "Добро". Але мистецтво завжди залишалося в ньому.
У 1998 році в нього з'явилася ще одна молодша сестричка Настя, з якою він залюбки грався і тішився… В той час Альоша відвідував "Центральний
будинок молоді та юнацтва" біля м. Арсенальна і брав уроки академічного малюнку. Він дуже чудово оволодів аквареллю та пастеллю. Закінчивши
школу, Олексій відчуває в собі природну потребу в творчості та мистецтві. Він почав писати авангардні картини та колажі. У вільний час тато
інколи залучав його до участі в декоративних проектах з оформлення клубів та ресторанів. Трохи згодом Альоша, приймає рішення поступити до
Інституту декоративно прикладного мистецтва ім. Бойчука, і з другої спроби поступає на факультет прикладного мистецтва.
Здавалося, він хотів робити все й одразу. Паралельно Олексій відвідує курси стиліста у видатного майстра, разом з друзями намагається створити
комедійну групу для "Камеді Клаб", цікавиться модельним бізнесом, працює учнем флориста. Саме флористика стала його головним покликанням.
Зрозумівши, що це ремесло - його майбутнє, Льошка натхненно працює, дарить людям чудові квіткові композиції, а паралельно вчиться в
інституті на заочній формі. Серед його клієнтів було багато відомих особистостей. Пізніше (квітень 2011р.) Альоша зі згоди батьків приймає
рішення їхати до Москви підвищувати кваліфікацію та кар'єрний зріст. Там не все було одразу так гладко, та, врешті, тамтешні елітні салони
повірили в нього та оцінили його бажання і талант. За два роки він став провідним флористом у елітному салоні на Рубльовці, де його клієнтами
стали тамтешні олігархи, відомі шоумени, бізнесмени та, навіть, деякі наші "багаті втікачі". Альошка був дуже працелюбний та старанний, він
працював по 12 - 15 годин з 2-3 вихідними у місяць. Коли приїздив у відпустку, то ніколи не забував про своїх сестричок та батьків.
Під час своїх останніх відвідин Києва, Олексій не зміг стояти осторонь і взяв активну участь у Революції гідності, коли народ повстав проти
свавілля банди Януковича". Він боровся на барикадах на Грушевського, отримав уламкове порання у ногу. Альошка завжди був прихильником
утвердження справедливості, хотів жити й працювати на європейських, цивілізованих засадах. Він був сучасною, прогресивною, людиною! Ще у
далекому 2004 році Альошка разом з батьком ходили на Майдан із саморуч зробленим транспарантом "Ющенко президент!", а потім страшно переживав,
коли той його зрадив. Йому було лише 15, але в ньому було стільки честолюбності!
Після перемоги Євромайдану Альошка знову їде до Москви. Однак після початку російської агресії проти рідної Батьківщини він, не вагаючись,
кинув престижну роботу, повернувся до Києва й записався добровольцем до ЗСУ. Він хотів захистити свій дім, своїх сестер! Тільки батько та вірні
друзі знають, скільки Льоша приклав зусиль,щоб потрапити до лав захисників України. Він на своїй шкурі відчув усю недолугість наших
"військоматних" бюрократів, але він добився свого, бо завжди звик іти до кінця. Якщо інші часто шукають причину, щоб чогось не зробити, то
Олексій завжди шукав можливості для здійснення своїх прагнень. Після проходження двотижневого навчання у Львівській області, він потрапив до
93-ої механізованої бригади в якості старшого стрільця. Після місячної підготовки його разом з бойовими побратимами відправляють на передову до
однієї з найгарячіших точок АТО - село Піски, де Альоша з гідністю стримував бандитів та окупантів.
Однак і цього йому було замало - дуже скоро він попросив командування направити його на ротацію до Донецького аеропорту. Два з лишком тижні на
летовищі хлопці провели навколішки під кулями і мінами, але дали відсіч терористам! Разом з двома іншими товаришами по зброї Олексій установив
наш прапор на найвищій точці відбитого у ворога терміналу. Він був останній, хто закріпив прапор на даху, хоча куля ворожого снайпера
прострілила йому взуття та опалила ногу. Після боїв за аеропорт Льошу нагородили п'ятиденною відпусткою. Додому він приїхав хворий. Батько
йому запропонував звернутися до лікаря, щоб хоча б трохи підлікувати бронхи. Але син категорично відповів, що нема часу на лікування, адже на
льодовищі катастрофічно не вистачає бійців, нема ким його замінити.
Відпустка минула швидко. Сім'я не встигла натішитися, а вже треба було проводжати синочка знову до самого пекла, яке створив на нашій землі
"Путлер" та його опричники. Здавалося, ніщо не віщувало біди, коли батько з дочками та друзями проводжали героя до Пісок - падав дощ, а і
настрій у всіх був позитивний. Адже дощ у дорогу - це добрий знак,. Будували плани на майбутнє, хотіли після повернення поїхати на шашлики,
відвідати могилу улюбленого дідуся. Льошка дійсно став дуже дорослий, розсудливий та мудрий. Він на прощання навіть сказав: "На війні я став
цінити життя. Коли повернуся, буду жити інакше і навіть, можливо, оженюсь…".
Протягом останнього тижня перед трагедією Олексій кожен день телефонував батьку. Він казав, що до аеропорту його більше не відправлять і,
можливо, ще раз пустять у відпустку, Жалівся, що на фронті так "так тихо, аж скучно", Ці слова були сказані 28 грудня 2014 року о 23-00. А вже
наступного дня о 9-30, під час "мінського перемир'я", російська диверсійна група проникла до тилу нашого укріпленого району. Зав'язався
запеклий бій. Альоша одним із перших кинувся на захист своїх товаришів. Однак він не помітив, що ззаду був ворожий диверсант, який кинув
гранату. Олексій зміг зреагувати, але фатальний уламок потрапив прямо в потилицю. Не стало Героя! У цьому бою загинуло ще два побратими.
Побратими Олексія отримали перемогу. Але її ціною стало життя трьох найкращих синів України.
Їх уже не повернути ніколи, але ми знаємо, що Герої не вмирають. Льоша живий на віки віків ! Вічна Слава Герою! Вічна слава найкращим синам
України!
2015 р. Д.О.Л.(батько)
