Василь виріс у родині робітників, яка 1973 р. переїхала з Красноярського краю до України – на будівництво нового міста енергетиків Прип’яті. З другого класу навчався у дитячо-юнацькій спортивній школи, де займався боротьбою самбо, виборов низку нагород на районних та обласних змаганнях. Після катастрофи на Чорнобильській АЕС евакуйована із зони радіоактивного лиха родина переїхала до Києва, де 1989 р. Василь закінчив СПТУ, здобувши спеціальність слюсара-монтажника з ремонту турбоагрегатів. Навесні того ж року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у лавах внутрішніх військ МВС. У числі найкращих новобранців пройшов курс підготовки в навчальній частині ВВ, що в місті Золочеві Львівської області, по­тім служив у дислокованій у Дніпропетровську військовій частині з охорони важливих державних об’єктів (серед яких, зокрема, ВО «Південний машинобудівний завод»). Додому, у столицю вже незалежної України, він повернувся в погонах старшого сержанта. З 1993 р. працював у Чорнобилі, на одному з підприємств зони відчуження, а за рік керівництво направило його на навчання до факультет інформатики філіалу КПІ в місті Славутичі, де 1999-го він здобув диплом програміста.

У травні 2014 р. Василь Вікторович, що на той час працював головним інженером однієї із столичних ІТ-фірм, дізнався про формування батальйону «Донбас» і невдовзі обійняв у ньому посаду командира відділення. За традицією підрозділу, отримав позивний «Бізон» (так однополчани прозвали його за добру фізичну підготовку). 11 липня 2014 р. у складі підрозділу Василь Вікторович вирушив на Схід, у район АТО. Вже за чотири дні, близько четвертої ранку, виконуючи бойове завдання на під­ступах до міста Горлівки, група «донбасівців» потрапила під вогонь ворожої засідки. У запеклому бою Єфіменко дістав тяжке поранення і, попри зусилля побратимів та медиків, дорогою до лікарні помер. Серед рідних, друзів та однополчан, які 18 липня проводжали Василя Вікторовича в останню путь, були усі троє його синів...