Нагороджений Почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною» (посмертно).

Віктор рано втратив батька, а згодом, разом із п’ятьма братами й сестрами – осиротів за живої матері, яку було позбавлено батьківських прав. Закінчив Смілянську загальноосвітню школу-інтернат, працював різноробом та охоронцем, згодом вступив до Тальнівського будівельно-економічного коледжу Уманського національного університету садівництва. Він дуже вболівав за своїх рідних, зокрема, всіляко допомагав бабусі. 72-річна Ганна Олександрівна в розмові з місцевими журналістами розповідала: «Вітя ніколи не сидів без діла, все вдома робив – на городі порався, дров на зиму заготовив. Яку копійку заробить – усе додому. Все за бабу переживав, золотий мій онучок…».

Із початком Революції Гідності Віктор покинув навчання і приєднався до 22-ї сотні Самооборони Євромайдану (де був відомий під позивним «Снайпер»). Брав участь у сутичках на вулиці Грушевського, у Маріїнському парку та на вулиці Інститутській. Завжди спокійний, мовчазний, справедливий і прямодушний, із сумним поглядом – таким Віктор запам’ятався побратимам, які вже тоді відзначали його міцну статуру, відвагу та стійкість у найнебезпечніших ситуаціях. Після початку анексії Росією Криму, разом із іншими самооборонівцями 22-ї сотні з майдану Незалежності вирушив на полігон, де згодом уклав контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України. Один із його бойових побратимів на сторінці «Фейсбуку» писав: «Ми з ним з однієї сотні, разом і в батальйон пішли. Часто спілкувалися, він розповідав про себе, але ніколи не скаржився. Прагнув говорити лише про позитивні моменти у своєму житті. Інтернатівський він, його виховувала бабуся – складно все у його долі було…».

За два місяці він у складі 1-го резервного батальйону НГУ вже виконував бойові завдання в районі АТО, на блокпосту під Слов’янськом. Якою б скромною комусь не видається єдина здобута ним за життя відзнака – вручені перед строєм після першої ротації погони з нашивками старшого солдата – він дуже пишався цим підвищенням, як першим кроком для подальшої кар’єри. Йому подобалась служба, братерська атмосфера в колективі, він казав друзям і родичам, що планує згодом працювати правоохоронцем: «Адже після Перемоги в „органах” потрібні будуть чесні люди, які не продаються…». Ще мріяв про відпочинок із друзями в наметах на березі Дніпра, мріяв відновити зв’язок з усіма своїми братами та сестрами, мріяв про те, щоб створити власну родину, у якій, на його думку, повинно бути не менше як три дитини. «Навіть імена їм придумував…» – із сумом згадувала молодша сестра Ксенія, яка досі картає себе за те, що навіть посварилася з Віктором, коли він, незважаючи на її та бабусині умовляння, після короткої відпустки знову почав збиратися «на фронт», пояснюючи: «Я не можу покинути хлопців»…

Під час третього відрядження на схід, вранці 10 вересня, старший солдат резерву Єременко зголосився добровольцем до складу групи гвардійців-резервістів, які разом із побратимами- десантниками наважилися на сміливу вилазку до терикона, що височів неподалік їхнього блок-посту на підступах до міста Вуглегірська. Учасники того рейду потім відверто зізналися: припустилися помилки, поклавшись на дані розвідки, які виявилися хибними – наткнувшись на добре обладнані позиції бойовиків-сепаратистів, розвідгрупі довелося відступити, вивозячи «на броні» кількох поранених. Одним із них був Віктор: діставши тяжке кульове поранення в груди, він помер у Центральній міській лікарні Артемівська… Побратими помстилися за цю смерть: «знесли» ворожий блок-пост, підірвали склад їхніх боєприпасів. Крім того, у бою було знищено двох ворожих снайперів, один із яких, найвірогідніше, стріляв у Віктора…

За три дні після його загибелі тисячі жителів села Білозір’я Черкаського району та навколишніх сіл проводили в останню путь 21-річного героя, виконавши його останню волю: «Якщо загину, поховайте мене гарно…» – було якось сказав він рідним. Як розповів Білозірський сільський голова Володимир Міцук, у музеї історії села створено експозицію, присвячену Віктору Єременку.

Олександр Мікєшин, командир взводу: "Когда мы стояли под Дебальцевым, оно как раз было почти в кольце, там был такой маленький выступ между Горловкой и Енакиевым - это Углегорск. За счет того, что мы его держали, получилось уже не кольцо, а мешок. Мы там вели бои, которые для меня сложно назвать тяжелыми, потому что привычно. Нас не били "Градами", в основном бои велись стрелковым оружием. Мы стояли в прямом контакте с врагом, видели, как они менялись, как они кушали, а они видели нас. В городе стоял террикон, и однажды разведка доложила, что на нем никого нет, а он находился буквально в двух километрах от наших блокпостов. Туда заехали наши ребята, а оказалось, что там есть враги и окопались они уже очень неплохо. И из наших ребят, которые туда заехали, получилось трое раненых и один убитый. Погиб парень, Ерема, ему был 21 год, он не должен был ехать, но в последний момент запрыгнул на БМД, попросился с нами. На следующий день мы выехали к этому террикону на двух БМП, нас было 8 человек, и разбили их в хлам. Заодно взорвали вражеский склад боеприпасов. Наш снайпер снял двух вражеских снайперов, вот так мы отомстили за Ерему...