Плитус Андрій Романович

Лейтенант Андрій Плитус (позивний Леміш) загинув 6 травня 2024 р. у Серебрянському лісництві, біля с. Діброва на Луганщині. Воїну був 31 рік. Андрій народився у с. Пнів Івано-Франківської області. Закінчив Надвірнянську школу № 1. Згодом — Івано-Франківське вище професійне училище сервісного обслуговування техніки та Національний університет «Львівська політехніка» за напрямом «Системна інженерія». У 2015 р. вступив до полку «Азов». Був зв'язківцем, згодом перейшов у мінометний підрозділ. Брав участь у АТО / ООС. Захищав Широкине, Чермалик, Гранітне, воював на Світлодарській дузі. З початку повномасштабного вторгнення боронив Маріуполь. Служив у 2-му батальйоні спеціального призначення. Був заступником командира батареї по роботі з особовим складом. Андрій був нагороджений медалями ООС «За звитягу та вірність», «За участь в антитерористичній операції», «За заслуги перед Надвірнянщиною», орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а посмертно — орденом «За мужність» ІІ ступеня. «Сина повномасштабне вторгнення застало на Львівщині, де він проходив курси підвищення кваліфікації і лідерства. Коли почалися атаки, разом із побратимами повернулися до своєї частини. Обороняли місто й «Азовсталь». Потім був полон, теракт в Оленівці, рік катувань, невизначеності й розпачу. 6 травня 2023 р. відбувся обмін полоненими. Андрій схуд на 30 кілограмів, був дуже виснажений. Під час реабілітації казав, що відновиться і знову відправиться на фронт. Йому багато хто говорив, щоб уже не їхав. А він відповідав: «Ні. Моя війна ще не закінчена», — розповіла мати Ганна Плитус. Андрій боронив Озерне, Ямпіль та Серебрянське лісництво. «Тоді ворог безупинно атакував, щоб пробитися до Лимана. Посада сина не передбачала його перебування на полі бою, але у скрутні моменти допомагав хлопцям, ділився досвідом і навчав. Того дня він із побратимами їхав на завдання. Почався артилерійський обстріл. Вони вискочили з машини і забігли у бліндаж до хлопців із ЗСУ. По них почали бити КАБами. Андрій загинув рівно через рік після звільнення з полону», — зазначила Ганна. «Син до війни не планував бути військовим. Але від діда-прадіда йому передався патріотизм, загострене почуття справедливості, любов до свободи. Тому не залишився осторонь Майдану. Пішов до самооборони. А потім добровільно вступив до полку «Азов». Спочатку мав позивний Ворон, згодом — Леміш. У житті мав хорошу вдачу і почуття гумору. Був веселий, привітний, легкий на підйом, мав багато друзів. Трьом своїм племінникам замінив батька. Всі ми за ним дуже сумуємо», — додала мама. «Він завжди посміхався і підіймав настрій усім навколо. Багатьом показав гори Карпати, закохав у них і сам дуже їх любив. У вільний час намагався вибратися на природу. Дуже любив тварин, певно, фото тварин, що жили із ним на службі, він відправляв частіше, ніж свої. Він був неймовірною людиною, поруч із ним віриш у дива. Ми зустрілися вже після полону, і певно, якби не знала, одразу ніколи б і не здогадалася, що він відчув на собі ті тортури. Він був сильним, зберіг у собі, попри все, чуйність, любов, позитив, мрії... Він був у дуже гарних стосунках із побратимами, вони стали не тільки друзями, а й другою сім'єю, я часто чую від них, що його не вистачає. Він мріяв побачити північне сяйво, але ніколи не думав, що побачить його в Україні, розповідав, що це було казково. Андрій дуже любив цей світ і захоплювався ним, бачив те, що не бачили інші, дуже любив фотографувати, і фото були неймовірні, наче зовсім інший світ. Можливо, з часом буде опубліковано більше фото, які він зробив, і всі також побачать, що світ його очима прекрасний», — поділилася спогадами дівчина захисника. Андрія поховали в рідному селі. У нього залишилися батьки, дві сестри та троє племінників. На честь Андрія Плитуса у школі, де він навчався, встановили меморіальну дошку.