Писаренок Андрій Володимирович

Я тебе дуже люблю, сумую, чекаю…

Сумуємо… Пам'ятаємо…

І туга невимовна душу рве… Колись День прапора для нас був святом, Тепер це день, коли ми втратили тебе. Тебе нема, і розум нам говорить, Що ти по-іншому вчинити і не міг, Та серце вірити не хоче й досі Й чекає звістки звідусіль…

Нас обстріляли «Градами», мамо, підлі «брати» зі Сходу, щоб не вернувся з товаришами до свого порогу. Як же я жити хотів, матусю, у свої двадцять п'ять… Та лишень журавлем повернуся, променем на світанні до тебе, що мене колихала струдженими руками, що своє серце мені віддавала, як віддавала останнє, бо був у тебе єдиним синочком, матінко моя люба, Бо понад все я любив Україну, я захищати мусив землю,навіки для нас єдину, мир наш і спокій, матусю!.. Ти не сумуй, моя рідна, не треба, я тут навіки з тобою променем з неба, Ангелом з неба, радістю і журбою…