Река Дмитрій Романович
26 вересня 1995 – 2 лютого 2023Волинська обл. – Донецька обл.
Орден «За мужність» III ступеня

Біографія
Ще не доданоМісце поховання
Ще не додано
Фото і відео
Ще не додано
Україна пам'ятає
Ще не додано
Спогади
Ще не доданоВи можете поділитися історією або теплими словами, щоб вшанувати пам’ятьВшанування пам'яті
Ще не додано
Публікації
- Старший солдат Дмитрий Река (позивний Айс) помер 2 лютого 2023 р. у шпиталі м. Дніпро від поранення, отриманого 28 січня у бою під м. Вугледар на Донеччині. Захисник потрапив під ворожий мінометний обстріл. Воїну назавжди 27 років. Дмитрий народився у с. Грозине Житомирської області. У 2011 р. вступив до Житомирського медичного інституту, здобув фах зубного техніка. У листопаді 2015 р. пішов на військову службу до Збройних Сил України. У 2019 р. брав участь в ООС у Донецькій та Луганській областях, за що був нагороджений медаллю «Ветеран війни» та отримав статус учасника бойових дій. У листопаді 2020 р. звільнився, адже потребував реабілітації. У вільний час любив рибалити, ремонтувати автомобілі. Захоплювався футболом та комп'ютерними іграми. Із початком повномасштабної війни чоловік повернувся до ЗСУ, щоб знову стати на захист своєї країни. Воював у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Був кулеметником. «У перший день повномасштабної війни Діму відправили додому, сказали, що поки люди не потрібні. Потім одного дня чоловік телефонує й каже, що йому в дверях повістку залишили (я досі не знаю, чи була та повістка) і що він на наступний день йде проходити медкомісію. Сказав, не хоче, щоб його син ховався по підвалах, а для цього має захищати нас там. Мамі своїй говорив: я хочу, щоб ви мною пишалися і ходили з гордо піднятою головою. Захотів служити в 72-й бригаді. Вже на місці записався у штурмовики. За місяць до трагедії, саме на Новий рік, ми з сином приїжджали до чоловіка в Селидове. Тоді Діма передав мені прапор, весь розписаний побратимами. Потім його товариші мені розповідали, як вони підписували, як він хотів, щоб кожен залишив пам'ять про себе. У чоловіка було дуже багато друзів. Всім намагався допомогти. Ще цікавий факт: на вулиці завжди звертав увагу на малих хлопців, з кожним вітався за руку, як із дорослим. Казав, мене від того не убуде, а дітям приємно, що на них зважають. Він був прекрасним татом. Вдома багато часу проводив із сином. І хоч сину було 4 роки, як не стало тата, та він досі пам'ятає, як тато з ним грався. Вони робили чисто пацанячі дні і ходили вдвох на якісь свої туси. А у мене був час на відпочинок... За день до смертельного поранення він мені писав, що його хлопці у великій біді. Не виходять на зв'язок… Потім мені переслали баул чоловіка, на якому він написав, що у випадку 200 відправити речі за адресою. Побратими сказали, що підписав він той баул якраз перед останнім виїздом. Тому, я думаю, він прекрасно знав, куди їде, і все одно поїхав. Бо там були його хлопці. Потім мені писали побратими, що він там показав себе якнайкраще. Що з ним хоч у саме пекло не страшно було йти. Він був мужнім, хоробрим, рішучим, відчайдушним чоловіком та надійним товаришем», — розповіла дружина полеглого воїна. Поховали героя в рідному селі. У нього залишились мама Наталія Михайлівна, дружина Наталія та син Артем. Посмертно військового нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.Платформа пам'яті 'Меморіал'